О, яка ти красна, Десно. У білому вінку, у білій льолі. А очі – кольору хвиль під сонцем. Хіба можна на таку надивитися, хіба   можна про таку не розповісти? Тече, тече незаймана               дівиця  Десна, понад роки, понад віки. А поряд з нею п’ють чисту, некаламутну воду наші душі... І, здається, чує все і бачить він, Довженко, геній українського слова, української            пісні, української культури.