О, яка ти красна, Десно. У білому вінку, у білій льолі. А очі –

кольору хвиль під сонцем. Хіба можна на таку надивитися,

хіба можна про таку не розповісти? Тече, тече незаймана

дівиця Десна, понад роки, понад віки. А поряд з нею п’ють

чисту, некаламутну воду наші душі... І, здається, чує все і

бачить він, Довженко, геній українського слова, української

пісні, української культури.