ТРАГЕДІЯ.Минулого тижня ми розповіли читачам про аварію на Чорнобильській АЕС, зробивши деякий екскурс в історію. Сьогодні ж акцентуємо увагу не на цифрах і фактах, а на власних враженнях журналіста«Семи дней», якому довелося побувати в Зоні відчуження напередодні 32-ї річниці техногенної катастрофи.
19 квітня, 08:22. Ми вирушаємо автобусом до сусіднього Славутича, аби потім пересісти на спецелектричку і потрапити на територію сумнозвісної АЕС. Кінцева станція Семиходи зустрічає нашу команду «Ніченькою темною» О. Пономарьова, що лунає з навколишніх гучномовців. Проходимо через пропускну систему і вже за кілька хвилин займаємо свої місця в старенькому ЛАЗі. Найближчі декілька годин він возитиме нас Зоною відчуження.
Першим об’єктом став очисний канал станції, в якому живуть легендарні величезні соми. Вони настільки звикли до людської уваги, допитливих поглядів і спалахів фотоапаратів, що випливають на поверхню під час кожного візиту відвідувачів. Та й скаржитись їм нема на що – затишно, комфортно, годують добре, ніхто не рибалить. Тому й виростають до великих розмірів. Із мутацією це аж ніяк не пов’язано. У нашій Десні, наприклад, живуть такі ж самі вусатики. А може, і навіть ще більші.
Зовсім поруч із каналом знаходиться «Прометей», який є сучасним символом Чорнобильської АЕС. До аварії пам’ятник стояв поряд із однойменним кінотеатром у місті Прип’ять. Біля пам’ятника – Стіна пам’яті. На ній викарбовано імена та прізвища працівників ЧАЕС, які загинули під час ліквідації аварії. Поки журналісти вшановують пам’ять цих героїв, екскурсовод розповідає про сьогодення електростанції. З його слів, на підприємстві зараз працює близько 3500 чоловік. Більша частина з них – мешканці Чернігова та Славутича.
Прип’ять
Покинуте місто, яке мало б стати зразком радянської урбаністики, у наш час є своєрідним музеєм СРСР просто неба. З центральної площі відкривається панорама: палац культури «Енергетик», готель «Полісся», комуністичні лозунги та символи республіки на дахах покинутих будівель... Усюди відкриваються та зачиняються двері, усе навколо скрипить і шумить із кожним поривом вітру. У той день було настільки вітряно, що іноді здавалося, ніби місто дихає на повні груди, що в ньому пульсує життя. Але то лише вітер. Коли він стихав, то в усьому місті западала могильна тиша.
У минулому номері ми згадували про футбольний стадіон та готель «Полісся». Але в Прип’яті є ще багато інших туристичних родзинок. Парк розваг з чортовим колесом та атракціонами, басейн «Лазурний», покинуті школи та садочки… В одній із таких шкіл (ЗНЗ № 3) нам довелось побувати. Зазирнули в їдальню, звідки колись розвіювались коридорами школи пахощі сніданків та обідів. Подекуди серед запиленого мотлоху нам навіть удавалося знаходити учнівські щоденники і зошити, в яких охайно виведено написи в стилі «Октябрята любят лес!».
Взагалі, прип’ятські школи є унікальними для відвідування об’єктами. Саме тут, як ніде, найбільш гостро відчувається подих радянської епохи, аномальний світ постапокаліпсису і незрима присутність людини. У чому полягає унікальність прип’ятських шкіл? Цим будівлям вдалося зберегти атрибути присутності людей і ряд предметів, які характеризують попередню епоху. У звичайних житлових будинках особисті речі були вивезені згодом жителями квартир, які отримали дозвіл повернутися в місто через деякий час після аварії; частина меблів та інвентарю утилізували ліквідатори, а дещо банально розграбували мародери. Деякі будівлі в місті взагалі фактично порожні, і в них немає нічого, що нагадувало б про те, що колись тут вирувало життя. Інша справа – прип’ятські школи. Шкільний інвентар виявився банально не потрібен нікому – ні ліквідаторам, ні мешканцям, ні мародерам. Щоправда, останнім часом на сайтах оголошень іноді з’являються подібні публікації: «Продам зошит 1985 року з Прип’ятської школи». Ціну зазвичай ставлять високу, від $ 200 і більше. Колекціонери залюбки скуповують такі речі, забуваючи про радіаційну небезпеку, яку вони в собі несуть.
«Русскій дятєл»
Наступним пунктом нашої «подорожі» став секретний об’єкт «Дуга». Він же – «Русскій дятєл» і Чорнобиль-2. Радіолокаційна станція «Дуга» – втілене під кінець радянської влади технологічне диво (чи дивина?!) військової інженерної думки, що дозволяло, у прямому сенсі слова, зазирнути за горизонт і побачити потенційного ворога. «Дуга» відстежувала зміни стану іоносфери, які виникають при включенні ракетних двигунів. Спорудження являє собою комплекс антен висотою в 150 і шириною в 750 метрів, одна частина якого була встановлена поблизу ЧАЕС, друга знаходилась в експериментальному вигляді біля Миколаєва, третя – поруч із Комсомольськом-на-Амурі. Для обслуговування антен були побудовані невеликі військові містечка. Наш гід, який, до речі, брав участь у ліквідації аварії і сам був мешканцем Прип’яті, розповів:
– Об’єкт був настільки секретним за часів СРСР, що офіційно зазначалося буцімто він є… піонерським табором. А озброєні офіцери – то, мабуть, вожаті (посміхається). На листах, які отримували військові цього містечка, була вказана адреса: Київська область, м. Чорнобиль, вул. Корольова. Насправді ж місто знаходиться далеко від таємної споруди. Більш того, у Чорнобилі не існує й ніколи не існувало вулиці Корольова. Та конспіратори даремно старалися. Станція так і не запрацювала на повну потужність. Після аварії багато знаходилось тих, хто пропонував розібрати величезну конструкцію. Але досвідчені вчені-сейсмологи неабияк налякали своєю відповіддю. За їх словами, падіння цієї споруди може спричинити 8-бальний за шкалою Ріхтера землетрус …»
Ми одразу ж вирячили очі і поставили логічне запитання: чому експерти бояться зносити цього металевого монстра і не бояться того, що він може сам впасти? Прип’ятчанин запевнив, що впаде він через багато років, точно не в цьому тисячолітті. І анекдот закинув на цю тему:
Симпозіум науковців. Виступає поважний професор з терміновим повідомленням: на Землю летить величезний астероїд і через 10 тисяч років він вріжеться в нашу планету, розбивши її на друзки.
У цей час один із присутніх наче прокинувся:
– Через скільки років?!
– Через 10 тисяч років, шановний, – відповідає професор.
– Фуххх, ну ви й налякали. Мені почулося, що через тисячу.
До речі, загадковий об’єкт «Дуга», овіяний міфами, чутками й легендами, надихнув британських кінематографістів на створення документального фільму «Російський дятел». Головна ідея стрічки 2015 року, режисером якої виступив Чед Грасія, зосереджується на відкритті справжніх причин Чорнобильської ядерної катастрофи в Україні. У фільмі надаються аргументовані непрямі свідчення причетності радянських високопосадовців до спланованого вибуху на АЕС задля їх прикриття з приводу непрацюючого надвисоковартісного загоризонтного радіолокаційного об’єкта «Дуга», відомого на Заході як «Російський дятел», напередодні прибуття комісії для проведення відповідного розслідування.
Закопані Копачі
На зворотному шляху водій таки зупинив автобус біля відомого дитсадка в селі Копачі. Ми проїжджали це місце, коли їхали з Прип’яті до Чорнобиля-2 і вже тоді почали розпитувати нашого провідника, що він знає про покинуте село. Під час аварії цей населений пункт потрапив у зону так званого західного сліду. На нього випала велика кількість радіонуклідів, і за рішенням влади всі будинки в селі знищили і закопали бульдозерами в могильники. Залишилося всього декілька споруд. Туристів же пускають лише до місцевого дитячого садка. Тільки тут рівень радіації є більш-менш нормальним, якщо порівнювати з рештою території села. У дитячому садку радіаційний фон складає приблизно 400 мікрорентген на годину. Першою нас зустрічає встановлена за часів Союзу табличка: «Збудовано на честь 50-річчя Великого Жовтня».
У самому ж приміщенні виникає відчуття, начебто всі годинники зупинилися. На стіні висить «Батьківський куточок», на підлозі – вицвілі дитячі аплікації та закам’янілі вироби з пластиліну. У спальні рядами стоять десятки ліжок. Іржаві, пружинні, на деяких із них збереглася постільна білизна. На цих ліжечках лежать і сидять ляльки, з якими вже більше не пограється жодна дитина. На підвіконнях – купою завмерли картки з буквами алфавіту і потріскалася засохла акварель. Розкритими завмерли дитячі шафки в роздягальні. На підлозі – тогочасні заяви батьків про прийняття дитини до дитсадочка. Поруч лежить робочий зошит, у ньому записані прізвища дітей, якісь цифри, нотатки. Зверху вказано рік: 1986. На початку травня все населення Копачів було евакуйовано. А садочок і досі стоїть, уособлюючи в собі раннє дитинство радянського малюка.
Тижневик "Семь Дней"