Чернігів – місто посмішок?

– Ну, з мого досвіду, у Чернігові люди достатньо посміхаються. Розумієте, все ж залежить від самої людини, на яку хвилю вона налаштована.

Звісно, що на неї може щось впливати і трошки змінювати настрій, та ж погода, але головне, аби людина сама була на позитиві. Ще однією причиною, через яку містом можуть ходити похмурі люди, є наш менталітет. Проте від цього треба відходити та ще більше і більше посміхатись, бути позитивним.

Якщо бачу на вулиці людину, яка йде та просто посміхається, – це як мінімум піднімає мені настрій.

– У нашій сім’ї ми намагаємось якнайбільше посміхатись. Тим паче в нас двоє маленьких діточок, які раз-у-раз дають привід посміхатись та самому дарити позитив.

Такими простими посмішками я намагаюсь підняти настрій усім, хто навколо мене, не важливо, на вулиці я, у якомусь закладі або вдома.

Згодна з тим, що в нас люди набагато менше посміхаються, ніж у Європі, це видно неозброєним оком. Моя знайома навіть проводила експеримент. Вона йшла та просто посміхалась навколишнім людям, а вони у відповідь дивились на неї, як на трошки дивну дівчину. Ось так у нас ставляться до людини, яка просто посміхається.

– Сама дуже часто посміхаюсь, але Чернігів містом посмішок точно не назву. Звісно, є люди, які одне одному та простим перехожим посміхаються, але їх меншість.

У тій же Європі люди дійсно набагато більше відкриті та частіше посміхаються. Я, у свою чергу, не роблю нікому послугу, а показую емоцію, яка зараз у мене на душі. Просто так виходить, що я більше налаштована на позитив, тому і посміхаюсь частіше.

Аби ми стали більш щасливі та привітливі, варто змінити ставлення до життя та насолоджуватись тим, що є зараз, а не жити минулими чи майбутніми проблемами. Це переважно стосується людей старших – молодь у нас інша та прогресивна в цьому питанні.

– Я думаю, що Чернігів все ж таки можна назвати містом людей, які посміхаються. Ну, я бачу усміхнених людей по місту, тому саме так і кажу. Сам завжди, звісно, не посміхаюсь, залежить від настрою. Якщо все добре, то чого ходити містом із сумним обличчям – я посміхаюсь.

Про різницю між Україною та Європою в цьому плані нічого сказати не можу, бо не бував за кордоном. Проте про Україну можу з упевненістю сказати, що усміхнених людей вистачає. Бувало таке, що йду по вулиці і незнайомець не тільки мені посміхається, а ще й вітається. Кажу: «Я вас не знаю», а він у відповідь: «Ну так що, тепер привітатись не можна?» Ставлюсь до цього абсолютно нормально, це позитив.