Як чернігівець на край світу мандрував

– Як правило, люди з незвичайними захопленнями відповідають, що мріяли присвятити себе цьому з дитинства. Я саме з таких. Про те, щоб займатися мореплавством, мріяв з дуже юного віку. Білі вітрила, безкрайнє море… ці речі викликали в мене непідробний захват. Але дуже довго я захоплювався горами. Наприклад, останніми я підкорював Піренеї. Але поклик моря зрештою взяв своє.

Вітрильництво захоплює мене тим, що в тебе є лише пару шматків тканини, і вони їдуть, куди ти хочеш, без дизелю, без запахів. Єдиний недолік – для Чернігова це дуже екзотичний вид дозвілля, але поряд із тим нічого складного тут немає, адже у нашому місті є яхт-клуб, де безкоштовно можна навчитися всіх премудростей, а потім і самому ходити, куди заманеться.

До того як я почав ходити морями та океанами, у моєму житті були й менші подорожі. Так, я пройшов усі українські водосховища з Києва до Одеси. Але не вважаю це якимось подвигом, хоча й подолав, на секундочку, рівно 1000 кілометрів. А найперший великий перехід у мене був у 2012 році, коли наша команда брала участь у гонках через Чорне море до Грузії. Ми прямували з Миколаєва до Одеси, а потім до Батумі і знову до Одеси. Тоді взяли третє місце в гонках. Після того ходити морями та виходити до океанічних просторів доводилося неодноразово.

– Випадково потрапити у склад експедиції, яка йде в похід до Антарктиди, неможливо. Я досить тривалий час стояв у черзі, аж поки зрештою мені не подзвонили та не сказали, що моя кандидатура затверджена. Мені повідомили, що я пройшов відбір до команди, і сказали, що їду через три місяці, коли я був у себе на дачі. Подзвонили і сказали: все, через три місяці їдеш.

Насправді у світі не більше десятка яхт, які можуть здійснювати такі походи. Адже Антарктика – це абсолютно інший світ і одних лише дозволів, для того аби потрапити туди, потрібно взяти просто величезну кількість. Одна з компаній, які мають право та можливості здійснювати такі мандрівки, – «Паганель». Вони організовують походи під вітрилами по всьому світу і, зокрема, мають дві яхти арктичного класу, спроектовані та побудовані у Франції. Вони пристосовані до специфічних умов експедицій Антарктикою. І от на одній із цих яхт, назва якої з французької перекладається як «Моє серце», я і був матросом. Власник яхти – українець, хоча сама вона зареєстрована у Латвії, тому й ходили ми під прапором цієї країни.

– Наш похід під вітрилами до Антарктиди почався з аргентинського міста Ушуайя. Воно найпівденніше у світі й знаходиться у штатіВогняна земля. Після нього є ще два чилійських поселення, одне з яких зовсім маленьке рибацьке селище але місто, а воно за розмірами приблизно, як і наш Чернігів, на шляху доАнтарктики останнє. Сюди ми переганяли яхту з Уругваю. Це зайняло 11 днів. А вже потім і здійснили три рейси до Антарктиди, кожен з яких у середньому тривав 20–21 день.

Ушуайя запам’яталась дуже сильно. Це унікальне місто. Воно було засновано ув’язненими. Справа в тому, що на Вогняній землі дуже важкий для життя клімат, а тому цю територію можна назвати Аргентинською Колимою. Нині ж там перевалочний пункт для яхтсменів з усього світу. У порівнянні з нашим, літо холодне. Усього-на-всього 10–12 градусів тепла. Але місцеві призвичаїлися до такої температури. Наприклад, у приміщенні яхт-клубу був ще й дитячий садочок. Так от. Я бачив, що діти там бавились, падаючи і вовтузячись просто на землі, і вихователі не звертали на це жодної уваги. Тобто їх цей холод не вражав.

Крім того, у цьому місті зі мною стався дивовижний випадок. Ви знаходитесь буквально на кінці світу. Інша півкуля. Відкриваю двері до приміщення яхт-клубу і чую: «Владислав Віталійович!» Повертаюсь, а там чоловік. Я його не впізнав одразу, але виявилося, що він колись також займався в чернігівському яхт-клубі.

Моряки, яких я бачив у цьому місті, мене також вразили. Там збираються всі, хто подорожує навколо світу. Бачив багато людей, яким далеко за 70 років. У них човни невеличкі, непафосні, обшарпані. І видно, що вони не вбачають у своїх мандрівках щось надзвичайне. Для них це просто стиль життя і його сенс.

– Треба сказати, що ми шість разів переходили через пролив Дрейка, який у моряків вважається найпаршивішою точкою світу. Він складний для мореплавства тому, що це водороздільна межа між Тихим і Атлантичним океанами. До того ж іще два материки поряд – Антарктида і Південна Америка. Посеред проходу Дрейка є лінія конвергенції, яка ділить Тихий та Атлантичний океани. І там дуже сильні температурні перепади. Саме тому там завжди дуже погана погода. Але нам у принципі щастило. Не скажу, що був штиль, але шторм у 3–4 бали вважається нормальним. Також ми двічі проходили мис Горн, а от утретє погода була надто поганою, і ми не змогли його пройти. Мис Горн для моряків – як Еверест для альпіністів.

Ми виходили з Ушуайї і близько 80 миль ішли по каналу. Потім починається ряд островів і вже далі – прохід Дрейка. Ним іти чотири доби. Потім потрапляєш на групу Південних Шетландських островів. Там дуже багато дослідницьких станцій різних країн. За мірками цієї частини планети ці острови обжиті. Потім денний перехід океаном і починається сама Антарктика. Крайньою точкою для нас була українська станція «Академік Вернадський», бо далі – непрохідна крига.

Серед складних місць був прохід Лемера. Унікальне місце. Якщо хтось був на Кавказі, то можете уявити: це ніби затопити весь Кавказ, залишити самі вершини і вузенькі проходи між ними. І ці вузькі проходи тягнуться сотні метрів.

Треба сказати, що кермування в тих краях – це дуже складно. Особливо прохід Дрейка. Надто для туристів, яких ми возили, адже там як раз найсильніше проявляється морська хвороба. Багато хто по чотири дні не виходив з каюти. Їм весь час було погано. От просто уявіть:– яхта вагою сорок тонн на хвилях літала немов м’ячик для пінг-понгу.

Але попри це небезпечних для корабля та людей моментів не було. Адже ми не шукали пригод і у нас був надзвичайно досвідчений капітан – Микола Літау. Я завдячую йому тим, що ми оминали всі потенційно небезпечні моменти. Немає нормальних моряків, які б не боялися, і немає нормальних моряків, які б хотіли потрапити в халепу. Туристи навіть не розуміли, як воно. Вони прокидалися, їли, хто міг їсти, споглядали краєвиди…

– На яхті було 12 людей одночасно. Чотири члени екіпажу та вісім подорожніх. В основному це були туристи, але під час однієї з експедицій ми везли дослідника на українську антарктичну станцію «Академік Вернадський».

Вахти у нас були по чотири години. Після цього притупляється все на світі, бо завжди хотілося спати та інколи їсти. Спати хотілося весь час, тож коли ми повернулися до Ушуайї, спали цілу добу. Якщо під час першої експедиції мені було цікаво відвідати всі місця на березі, то другий раз я з яхти взагалі не виходив. Думав, дивіться там що хочете, а я краще буду спати.

На вахту заступали по двоє – одна людина нагорі, а друга внизу слідкує за прогнозом погоди. Треба зазначити, що під вітрилами можна йти тільки на самому початку походу. Далі вітри там дуже нестабільні, тому яхта працює на дизелі.

Був електронний рульовий, ми звали його Джоні. Це своєрідний автопілот, але за умов вітру, який дме зі швидкістю 30 метрів на секунду й вище, кермувати він уже не міг, а тому ми перемикалися на ручний режим. Ну і, звичайно ж, ми мали дивитися за туристами.

До слова, в Антарктиці зустріли французьку яхту, де було лише чотири людини: чоловік, жінка і двоє дітей. Як вони по суті вдвох зуміли перейти Дрейка, я не уявляю. Мабуть, зовсім не спали.

Загалом, важкувато було і фізично і морально. Треба зазначити, що зв’язку із зовнішнім світом немає всі 20 днів рейсу. Є лише супутниковий телефон на випадок надзвичайної події, але він дорогувато коштував. Десь 20 доларів хвилина. Весь час думав про своїх рідних. Але в цілому без телефона мені було добре – ніхто не турбував зайвий раз.

– Під час першого рейсу мені важко було прийти до тями від краси тієї природи. Потім трошки оговтався. Це дикі місця – гори, сніг, вода, дуже холодно, багато пінгвінів. Ми бачили магелланових пінгвінів, вони дуже маленькі, з вушками, кумедні такі. А живуть біля Магелланової протоки, яка відділяє Америку від Вогняної землі.

З королівським пінгвіном взагалі дуже цікаво вийшло. Вони живуть тільки на материку, у таких місцях, де 20 градусів морозу – це тепло. І ось він прийшов за тисячу кілометрів від місця, де живе і прибився до станції «Академік Вернадський». Мабуть, шукав собі самицю. Жив на станції весь час, поки ми там перебували.

Загалом я був на українській станції три рази. Це колишня станція «Фарадей», британська. Її передали Україні за умовний фунт. Є цікава історія, що коли в 50-роках цю станцію будували, то два англійських теслі зробили на другому поверсі бар. Дуже класний. А цього не можна було робити, і тому з ними розірвали контракт. Нещодавно, у нульових роках, один з них відвідав станцію і, як кажуть, аж заплакав, адже там усе залишилося точнісінько таким, як вони і зробили. До слова, цей бар вважається найпівденнішим у світі. Він називається так само, як і стара назва станції – «Фарадей».

На «Вернадському» дуже класна атмосфера. Там своєрідний шматочок України. Поряд пінгвіни кричать, крига – а на станції чути українську мову.

Загалом під час нашої подорожі було не дуже холодно. По-перше, тому що коли у нас, тобто на Північній півкулі, зима, то на Південній, навпаки, літо. Та й в Антарктиці загалом не так холодно, як на континенті. Погода була специфічною в іншому плані – вітер і туман. Наприклад, під час другого походу ми практично не бачили сонця. Сніг падав. А ось там, де розташована українська станція, сильних морозів майже ніколи не бувало. Температура не падає нижче за 20 градусів морозу.

– Щоб потрапити в екіпаж, потрібно бути підготовленим яхтсменом. Розумієте, у моряків немає буквально жодного зрозумілого іншим людям слова. Наприклад, стілець – це банка. Треба знати всю морську лексику. Ну і, звичайно ж, мати чималий досвід ходіння під вітрилами і розумітися на дизельних двигунах.

В Антарктиці чернігівці бували й раніше. Зокрема, на станції «Академік Вернадський». Чув як мінімум про кухаря та метеоролога. А ось моряків, які б заходили туди під вітрилами, до мене історія не знала.

Мореплавство – це заняття, спробувавши яке людина або покидає його назавжди, або займається ним усе життя.