«Де ті с*ки?»: чернігівка розповіла, в Количівці окупанти розстріляли її сина

Їх було четверо у машині: 15-річний Максим, його старший брат, 24-річний Сашко з дівчиною Діаною та її мамою. Були ще кіт та собака. І одна надія на всіх виїхати із Чернігова, який російські окупанти монотонно розстрілювали з повітря та важкою артилерією. 9 березня біля Количівки їхнє авто виїхало просто на ворожий танк. Окупанти відкрили вогонь. Наймолодший Максим отримав смертельне поранення, жінку застрелили під час спроби відповзти від авто. Сашко з Діаною змогли втекти в лісосмугу і чули, як російські солдати з брудною лайкою їх шукають. Про загибель людей під час спроби виїхати з Чернігова Суспільному розповіла Марина Клокова, мама Максима та Сашка. Далі її розповідь.

24-го лютого я була не в Україні. На 7.15 у мене був заведений будильник, щоб подзвонити сину (ред. Максиму – 15 років), нагадати, щоб він прокинувся і пішов до школи. Дивлюсь в телефон, а там повідомлення від старшого сина, що почалася війна. Я одразу почала дзвонити Максиму, щоб він швидко зібрав всі необхідні речі, бо зараз за ним приїде старший брат, забере його і відвезе до тата (ми вже 10 років, як розлучилися). У тата діти прожили разом до 6 чи до 7 березня. Максим залишився там, а старший син перебрався до мами його дівчини, тому що вона сама залишилася в приватному будинку. Вони постійно сиділи у підвалі, замучилися, поставили там обігрівач. У мене з’явилася така можливість дістатися до Польщі. І ми домовилися з дітьми: я вирушаю на Західну Україну, вони їдуть назустріч. І там зустрінемось.

9 березня вони виїхали з Чернігова. Рано вранці… але довго стояли на блокпостах. Я з ними переписувалась і десь об 11.30, вони ще стояли у черзі. Випускали по декілька машин і все. Я хотіла їм сказати, що якщо вже пізно, то повертайтеся додому, спробуєте виїхати наступного дня. Потім вони вже перестали мої повідомлення отримувати, і я вирішила, що їх вже пропустили. Я думала, що вони попали в зону, де немає зв'язку. Мені вже потрібно було йти на літак, у мене теж вже не було інтернету. Вийшло так, що я змогла вже ввечері, коли прилетіла в Польщу, о 21-ій вийти на зв'язок. Включила телефон – нема повідомлень. У телеграмі жодного повідомлення. У вайбері, дивлюся, прийшло повідомлення від нашого тата, що їх обстріляли на виїзді. Максим загинув… Мама Діани теж загинула… Всі інші - залишилися живі. Діані ампутували два пальці, вона так думала, а виявилося – чотири.

За кермом був мій син Саша. Діана, його дівчина, сиділа поруч. На колінах у неї була переноска з котом. Позаду сиділи Максим, Діани мама і ще там була собачка між ними. У Количівці вони повернули на дорогу до Куликівки. Проїхали кілька кілометрів до ферми і там одразу був танк. Вони побачили танк, і одразу почалася стрільба. Вони звернули в поле, я так зрозуміла, ховалися. Буквально метрів 300 і машина заглохла (це мені вже Діана розказувала). Проїхали метрів 300, Саша почав кричати, щоб вискакували з машини. Саша, Діана і мама Діани вискочили, а Максим залишився на сидінні. Саша за ним кинувся, хотів за капюшон витягти, але виявилося, що він вже не дихає. Було кульове поранення в груди, наскільки вони це могли зрозуміти. Він там і залишився лежати біля машини. Діана каже: ”Я це пам’ятаю кусками і моментами”. Її мама проповзає 200 метрів, піднімає голову і кричить: ”Біжіть!”. Мама отримала важке кульове поранення в живіт. Стріляли їм услід. Діана каже:” Я була в такому шоці, що нічого не бачила”. Вона думала, що там один танк, Саша їй потім сказав, що там було ще два танки. Потім з танка вийшли росіяни. Діти сховалися в лісосмузі: доповзли і заховалися в кущах. Танки зупинилися, росіяни повиходили з автоматами. Діана каже: ”Я пам'ятаю тільки, як кричать: “Де ті с*ки?”. В лісосмугу росіяни не пішли. Може подумали, що наші там є. Якщо б зайшли, то їх зразу вбили б. Діана каже, що пам'ятає, як кричала, що нас тут вб'ють. Саша відповідав, що так – ми тут помремо. Діана була без куртки, без взуття, бо вона сиділа в машині, і жарко було, то вона роззулася. Коли танки поїхали, діти почали вибиратися з лісосмуги. Саша Діану тягнув, бо в неї було поранення в стопу, їй відстрілили 2 пальці(потім ампутували 4 пальці). Був шок, вона нічого не відчувала. Коли танки поїхали, Саша її тягнув до блокпоста. На мосту стояла швидка, і їх забрали в лікарню.

Відтоді ми намагаємося отримати хоча б якусь інформацію про те, де перебувають тіла мого сина і свахи. У морзі сказали, що немає тіл, схожих за описом. Я знаходила знайомих з тероборони, військових – всі сказали, що не виходить поки що в це місце добратися, бо там багато російських військ. Вчора мені написала жінка, яка побачила мій пост, що в неї брат з Количівки, він сказав, що на початок села ще можна заїхати. Жителі Количівки сказали, що тих, кого вони знаходять, вони самі ховають в селі. Тому не факт, що тіла досі там є. Мені обіцяють з тероборони, якщо буде можливість, ми одразу туди доберемося, щоб їх знайти.

Ніхто з моїх знайомих, з друзів – ніхто в це не вірив, що таке може статися в нашій країні. Ми думали, що можливе загострення, може якісь провокації будуть на кордоні. Але не бомбити нас кінець кінцем, не стріляти ж! Якби я підозрювала, я б не виїхала з країни. Я виїхала 20 лютого, а повернутися мала – 27-го. Я Максима з собою не взяла, бо в нього через 2 місяці мав закінчитися паспорт. Ми з ним на 28 березня записалися подати на новий паспорт, я говорила, що скоро, в кінці березня, на канікулах, поїдемо з тобою – відпочинемо. За тиждень до його вбивства у нас з Максимом була важка розмова. Я запитала: ”Котику, ти боїшся”?. Він сказав: ”Ні, мамо, я не боюся. Я взагалі не боюся померти”. Він сказав, що якщо вже так станеться, то головне, щоб це було швидко. Дитині 15 років було… Вони всі повинні за все це відповісти. Це боляче. Це злочин, за який має бути покарання.

Джеерело: Суспільне Чернігів, https://suspilne.media/219951-rosijski-vijska-ne-pripinaut-obstrili-cernigova-ale-nastupalnih-dij-ne-provodat/