Я побачив, як лежить моя мати і горить. 15-річний хлопець із Чернігова розповів про пережите на війні

«До страшної ситуації зі мною я написав дві пісні, одна «Відродження». А за кілька тижнів до війни купив звукову карту і ми з хлопцями у квартирі записали альбом на 19 композицій. 12 березня планували свій другий концерт, але із-за російських фашистів не вдалося», ‒ говорить Андрій.

«24 лютого я спав. Мене розбудила мати зі словами: «Почалася війна». Потім почув сирену за вікном, взяв телефон і один светр, касетний плеєр. Швидко зібралися і поїхали в Іванівку, за 10-15 км від Чернігова», ‒ каже Андрій.

«Вважав, що так буде безпечніше. На жаль, війна не має безпечних місць. У будинку були моя дружина, син і племінник. 5 березня росіяни окупували село, був зв’язок і я знав про це», ‒ розповідає Анатолій.

«Ми почули, що на наше подвір’я заїжджає танк чи БТР, почались постріли. Вони вистрілювали у наші двері, будинок, потім по літній кухні, кричали, зайшли у підвал. Вони нам погрожували закинути гранату, забрали наші телефони, перевірили контакти, поламали сім-карти, а потім прикладами побили телефони. Наша хата була повністю розгромлена. Нас повели ночувати до сусідів. Оскільки стіни тонкі, то ми чули вночі, як вони трощили хату, як саранча все виїдали. Танками їздили довкола будинку», ‒ розповідає Андрій.

«Це найгірша частина того, що сталося. Росіяни знали, що дорога замінована і спеціально нас випустили. Я лежав на дорозі, подивився назад і побачив, як лежить моя мати, горить, вона була ще жива. Рухалась її нога. Я був у шоці, почув артпостріли і зрозумів, що з головної дороги краще мені зійти. Почав повзти і зрозумів, що у мене зламана ліва ключиця, я не міг опиратися на руку. Підповз до паркану чужого будинку, сів і відчув, що щось тече з вух. Там була кров. Поруч ще більше чулись постріли. Я заповз до чужого двору. Хотів відчинити дворі, але хата була зачинена. Намагався сконцентруватись і відчув біль у нозі, шалений.

Якби не люди з села Калачівка, де ми підірвались, ми б з братом просто померли від холоду. Я був у шкарпетках, без шапки, в обгорілих капцях. Мої берці вкрали російські військові ще в хаті. Люди, які жили через дорогу, прийшли і на простирадлах нас забрали до себе, вкрили, викликали швидку, але вона не приїхала, це зрозуміло. Приїхали військові Тероборони і довезли нас до в’їзду у Чернігів. Там підібрала швидка», ‒ пригадує страшний день війни Андрій.

«За дві доби ми добрались до Львова. Тут мене прийняли друзі, сина шпиталізували. Я безмежно вдячний усім лікарям Львова і людям. Душа болить за свій Чернігів, там гуманітарна катастрофа, про тепло люди давно забули. Місто героїчно стоїть але його вибомблюють. Моя мрія ‒ це перемоги і більше нічого не цікавить. Україна переможе», ‒ каже Анатолій.

«Думаєш, що тебе і твоєї родини не торкнеться трагедія. На жаль, вмирають діти. Мені просто пощастило. Якимсь магічним дивом я живий, у лікарні, де тепло і мене годують. А люди лишилися в окупованому Чернігові і гріють собі їжу на вулицях. Це просто трагедія України. Це чорна сторінка ХХІ століття. Розумієш, що ціна життя ‒ копійки, справжня ціна ‒ це правда. Дуже хочеться щоб весь світ почув цю правду, побачив все, що коїться. Я хочу повернутись у своє місто. Я любив його і воно ставало кращим щороку. Росіянам не подобається, що у нас все для людей. Це геноцид. Звісно, я вірю в перемогу, українці ‒ непереможні. Це ціна, яку ми платимо за незалежність, каже мій тато. Якщо Росія хоче жити в тоталітаризмі, то нехай живе, а нас не дістануть», ‒ розмірковує про війну Росії в Україні 15-річний хлопець із Чернігова.