Олег, як, мабуть, і більшість українців, не вірив у повномасштабне вторгнення росії в Україну. Разом із тим він впевнено називає війну на сході держави війною, яка тривала понад вісім років. Згадує, як прокинувся від галасу сусідки в під’їзді о шостій ранку 24 лютого. Після перших прильотів по місту чоловік пішов здавати кров на донорство, бо вже знав про поранених. Повернувся додому, а у дворі - ворожий «Град», пише ОК «Північ».
Разом із товаришем Олег пішов до військкомату. Зізнається, що з першого разу не вийшло: дружина не знала, а зупинила сестра. З другої спроби Олег потрапив-таки до війська. Захищав Чернігів, займаючи рубежі оборони на лижній базі (Спортивна лижна база Олімпійського резерву України).
Період з 8 по 29 березня для Олега здавався вічністю. Йому та побратимам вдалося пережити десятки обстрілів, стримати атаку російського війська, особисто на собі виносити пораненого товариша. А пізніше, вступивши у калюжу крові, прийти на те місце, де від прямого попадання в серце загинув його командир взводу.
На думку Олега, ворог вважав, що воює чи не з цілою ротою. Їх же було не більше 40 чоловік. Усіма своїми силами та за підтримки підрозділів танкової бригади українським захисникам вдалося втриматися самим та втримати Чернігів.
Фінальною датою боїв на лижній базі Олег називає 22 березня, коли росіяни зайшли прямо до них.
Усімох Олегу та його товаришам вдалося залишитися живими та врятувати поранених.
Далі почався відхід російських військ за державний кордон України. Тікали так, що «аж автомат забули у дворі».
* * *
Приєднуйтесь у Viber та Telegram до спільноти "Чернігівський Фонтан", де тільки найактульніші новини та історії нашого міста.