Дитячий хірург Олександр Риженко: Не думаю, що я став циніком

Рятувати життя – асистувати Всевишньому на землі. Завдяки відданій та сумлінній праці медиків, кожного дня Чернігів тримався та наближав нашу перемогу. Ми поспілкувалися з дитячим хірургом Олександром Риженком, аби дізнатися, що відбувалося на медичному фронті під час навали окупантів у Чернігівській області.

– Пане Олександре, який був найтяжчий Ваш день за період блокади Чернігова?

– Найтяжчий день – коли на вулиці Чорновола стався авіаудар. І я був не сам, ми тоді волонтерили цілою командою, допомагали на станції переливання крові. Коли була сирена, ми спускались в бомбосховище. Ми спустились в бомбосховище не дуже організовано: хтось спустився, хтось не спустився. Я спускався там в кінці людей, які заходили, і прогриміли ці вибухи, вибило всі двері, скло станції переливання крові… Я, власне, думав, що влучили в цю станцію переливання, тому що відчував, що ось, ось, ось воно тут. І став шукати тих людей, які прийшли зі мною. І тоді я усвідомив, що волонтерство має теж бути з розумом, тому що я ризикував не тільки своїм життям. А й життям своїх близьких людей, яких заохочував і тягав за собою всюди, де було гаряче. Ставало дуже не по собі, коли довго не знаходив, припустимо, медсестер, які прийшли зі мною.

– На станції переливання крові яку допомогу ви надавали?

– Ми волонтерили. У перші дні війни у нас же роботи стало набагато менше, у нас був вільний час, команда поділилась на такі сектори, чим хто міг допомогти. Припустимо, наш колцентр займався зв’язком з пацієнтами, які не могли потрапити на прийом. Лікарі, які навіть виїхали за межі міста, надавали онлайн-консультації всім бажаючим безкоштовно, а я був у місті разом з медсестрами, виходили на станцію переливання крові і там допомагали із забором крові. Власне, там було дуже багато бажаючих, я приймав пацієнтів і ставив допуск до переливання, а мої помічники були безпосередньо на заборі крові. Так ми ходили, так би мовити, у вільний час від активних дій.

– Олександре, коли у Вашому серці зародилось бажання стати лікарем?

– Напевно, з останніх років школи. Я позиціоную завжди себе не з лікарем, а з хірургом. От чогось лікарем-хірургом я завжди хотів бути раніше, тому що ця історія, що ти можеш виправляти чиїсь проблеми, після спілкування з тобою, після операції, людина одужує – це насправді дуже підкупає, дуже цінно. Коли ти бачиш результат свого лікування, тут нічого не можна заперечити. Да, ти зробив свій вклад, людина видужала, то це дуже вагомий плюс моєї професії.

– Чому дитяча хірургія?

– Насправді дитяча хірургія в моєму житті з’явилась, коли на третьому курсі я був на практиці в обласній дитячій лікарні і мене стали залучати до операцій. З третього курсу був на операціях у діточок, і коли вже на п’ятому курсі мені дали вперше самому зробити операцію – ну, це незабутнє. Досі пам’ятаю того пацієнта, того хірурга, який зі мною робив це – колишній завідуючий відділенням Валерій Павлович Ліхута. Про вибір професії на даний момент я не пожалкував ні дня.

– Що була за операція?

– Планова операція, варикоцеле, операція на венах. Вона часто проводиться в дитячій хірургії, запам’яталось.

– Траплялись випадки, коли Ви керували операцією, не будучи фізично присутнім?

– Да, так було. Дійсно унікальний випадок у моїй практиці. Уже пізно ввечері мені зателефонували з незнайомих номерів: мовляв, є поранений, але не можна його нікуди привезти, бо зараз далеко за межами Чернігова і з того села не можна нікуди рухатись. Обговорили, що нам робить далі, і через два-три дні дзвінок повторювався.

– Ви спілкувалися з медиками, правильно?

– Ні.

– Тобто це були не медики?

– Це були не медики, це була донька цього пораненого.

– Без медичної освіти?

– Абсолютно. Тобто просто людина. У неї не було медичної освіти. Вона звідкись мене знала. Я зрозумів уже потім, що, коли в перші дні війни виставив свій пост, мовляв, дзвоніть, телефонуйте – і будем допомагати чим зможем, багато людей просто дзвонило, коли треба була медична допомога. Я як хірург консультував та на багато чого просто не міг відповісти, тому що були запитання і по кардіології, і по неврології, і по нефрології. Допомагали мої колеги-лікарі, що працювали в онлайн-консультуванні. Номер телефону я скидав у спеціально створену групу, і вони вже зв’язувались з тими, хто потребував допомоги. А саме в цьому випадку вони подзвонили, сказали, що є поранений, і я спілкувався саме з донькою потерпілого і потім уже з ветеринаром, який прийшов на допомогу цьому пацієнту. Це дійсно той випадок, коли ветеринар, власне, врятував пацієнта, тому що я йому розказував, що і як робити...

– Це була операція?

– Так, це була операція. Уже потім, після того як діставав йому кулю, що була просто в лопатці, я вже довідався, як це трапилось. Він, цей потерпілий, разом з односельцями зупиняли ворога: просто пиляли дерева на дорогу, із собою ще мали запалювальні суміші. Таким чином вони не давали пройти далі ворогу. Ну і, відповідно, по них вівся обстріл із стрілецької зброї, гранатометів і він постраждав, отримав кульове поранення лопатки і багато уламкових поранень гомілки.

Проблема в тому, що травми від вибухів завжди інфіковані і при уламкових пораненнях дуже часті такі різні ускладнення, як газова анаеробна інфекція, так звана газова гангрена – коли бактерії починають розмножуватися всередині м’яких тканин без доступу кисню. Без правильно проведених операцій і догляду за раною, без правильного лікування людина просто могла загинути або втратити кінцівки. Вразила і відчайдушність ветеринара, який взявся за це. Власне, він врятував життя цьому пацієнту, тому що дуже сумлінно ставився до своєї роботи. Він щодня робив перев’язки, кожен день промивав ці рани, повсякчас ми радились, як дренажі заводити, як розрізати, де зробить доступ, як зашити. Ми не могли бачити рану, я не міг бачити рану, тому що на той час інтернету вже не було. Зв’язок мали дуже поганий. Поговорити по телефону можна було в певних місцях, де він тримав зв’язок. І ми спілкувались тільки по моїй уяві, по його описах… таким чином робили це лікування.

Потім, коли з пацієнтом зв’язок зник (чи потреба, звичайно, як я пізніше вже зрозумів, зникла), я дуже здивувався, коли якось приходжу на роботу, а на мене чекають жінка і чоловік. Той самий пацієнт, якого ми лікували дистанційно! Це було таке захоплення, піднесення, адже він прийшов на своїх ногах, не інвалід, яким він міг залишитися... Власне, все загоїлось гарно, рани потім ми оцінили, все там чудово, все добре. Ми йому зробили невелику операцію, видалили ту кулю, яка була в лопатці, там не складно, вона не проникла глибоко.

– Виходить, цей чоловік весь цей час був з кулею, правильно? Він жив з кулею в лопатці?

– Так. У побуті в більшості населення існує думка, що якщо отримав поранення, то треба терміново видаляти стороннє тіло. Але у воєнно-польовій хірургії зовсім по-іншому. Якщо є пошкодження тканин і ми не можем дістати ту кулю чи уламок, то, навпаки, лікуємо рану, а доступ до стороннього тіла, до кулі чи до уламка, робимо тільки в той час, коли нема ні запалення, ні пошкодження цих тканин. Операція в таких умовах перебігає набагато швидше і загоюються рани краще. Тут так і було зроблено. Рана загоїлась, ми кулю забрали, і більш нічого пацієнт не отримав, ні антибіотиків, ні гемостатиків. Буквально за п’ять – сім днів там зняли шви, і все чудово.

– Гостре запитання: чому ви не поїхали з міста?

– Я відчував, що тут потрібен більше. І мені пощастило, дуже пощастило, що моїх дітей змогли забрати мої батьки. Набагато легше насправді, коли ти відповідаєш сам за себе, це легше сприймається, і я знав, що тут потрібна моя допомога. По-перше. А по-друге, у нашій клініці вже був написаний план заходів під час, не дай боже, вторгнення. Ми були, так би мовити, не те що готові, але хоча б якісь перші кроки вже були начертані нами. То ми зосталися тому, що залишати місто було не на часі. Я розумів: зараз будуть проблеми в тому числі з лікарями, з медсестрами, з наданням допомоги і через це, власне, й оприлюднив свій номер телефону, щоб бути максимально корисним.

– Це вирішили швидко чи сумнівалися, їхати чи не їхати?

– Не сумнівався. Насправді. Я став сумніватись тоді, коли я боявся бути в окупації, це справді. Вийшло так, що мій будинок знаходився за блокпостом, так би мовити. Ось наш блокпост, далі мій будинок. Оце справді було дуже страшно – коли ти не знав уранці, чи змогли ми відбити атаки, чи вже захоплені...

– Які думки втішали та підтримували в найжахливіші часи? Що Вас, можливо, надихало чи мотивувало?

– Всі ми жили тими новинами з фронту, які бачили, поки був інтернет, поки був зв’язок. Незабутні подвиги наших військових, навіть історія про привида Києва, який бореться в повітрі із загарбниками, надихали, підтримували і надавали сил І самі ми старалися не показувати свого хвилювання, але хвилювався кожен із нас, хто залишався тут, у Чернігові, у клініці «Тесла» підтримували одні одного максимально чим могли. Перш за все це бойовий дух, який у нас залишився, ми намагалися його не втратити протягом усього цього часу ізоляції.

– Якось так ніхто не думав надати населенню знання про екстрену медичну допомогу. Скажіть як професійний медик, наскільки це важливо для звичайних громадян, і що, на Вашу думку, може зробити держава?

– Якщо брати зовсім здалеку, то війна, мабуть, була неминуча давним-давно, просто ніхто не міг усвідомити, в яких масштабах, і безглуздість цього тупого загарбницького нападу ніхто не може усвідомити й досі. Це нелогічно, неправильно, це як в Середньовіччі захоплювали замки, знищуючи все населення. Так відбувається і зараз, ніхто в це не вірить. Жодна адекватна людина не може в це повірити. На жаль, таке наше сьогодення.

Як підготуватися? Є країни, які живуть усе життя у війні. На жаль, ми знаєм, що є такі країни, як той самий Ізраїль. Там усі повинні служити в армії, і хлопчики і дівчата, у певний період. Навіть лікарі там не можуть вести свою практику, якщо вони раз на рік не пройшли курс підготовки в армії. У них не буде лікарської практики, якщо вони не пройшли цей курс. То в нашому випадку, мабуть, це й буде виходом з цієї ситуації.

Перша допомога, самодопомога – вона повинна бути доступна кожному. Мені пощастило: у 2014 році я був у США і якраз по програмі долікарської допомоги на полі бою і лікарської допомоги на полі бою був ознайомлений з цим. Але більшість населення взагалі не знала, що таке, наприклад, турнікети, для чого вони існують, як їх накладати. Напевно, нам у майбутньому, і не далекому, а близькому майбутньому, треба думати про те, щоб перша допомога була зрозуміла кожному. Це рятує життя. Це насправді так.

– А що, на Вашу думку, може зробити держава? Як організувати якісь курси, щоб кожен громадянин міг отримати знання, як це можливо зробити швидко, професійно?

– Можливо, якісь інші програми загальнодержавні. Власне, ми можемо в школі це робити для наших дітей. Тому що ми вчим їх багато чого, що не знадобиться в житті, а самих азів першої допомоги, припустімо допомоги при пораненнях, не навчаємо. За кордоном, наприклад, дітей навчають навіть поведінки в екстрених екстремальних ситуаціях. Не просто фізкультура, як у нас: візьміть м’ячик, побігайте... У мене родичі у Швеції, і там є такий норматив: як діяти дитині, коли вона провалюється під лід і має при собі лише дві заточені дерев’яні палички. І дитина вчиться з цими паличками вилазити на поверхню, на лід. Ось вам норматив.

– Але ж це в нормальному житті ми не носимо з собою ці палички і якщо їх нема...

– Так, але якщо ти йдеш на природу, то повинен бути готовий до цього. У нашому сьогоденні ми або наші близькі можемо отримати травму... Ви бачите, що обстріли йдуть постійно, і ми можем бути свідками цієї аварії. Там, де ми почали розмовляти про той вибух на вулиці Чорновола, там же першу допомогу надавали саме ті постраждалі і ті медики, парамедики, які перші приїхали на виклик. Я теж був там поруч, і потім допомогу ми надавали в обласній дитячій лікарні, бо вони в одному місці розташовані, куди поступило більш ніж сорок постраждалих. Вони сортувались, там надавалась перша допомога. І надважливо, щоб кожен знав, що робити. Як притиснути ту ж саму артерію, як тампонувати рану, що робити, коли людина втратила кінцівку, як накласти турнікет.

– Існує стереотип, що нібито всі хірурги циніки, рольова модель «Доктор Хаус» такі цинічні і холодні...

– Ну, він не хірург.

– Так, він не хірург – терапевт, але по настрою.

– Ну, частка правди в цьому є. Існує велика проблема – професійне вигорання серед таких професій, як хірург, анестезіолог, припустімо, серед тих, хто бачить найстрашніше, найскладніші випадки, смерть. Вони таким чином захищають свою психіку від надскладних випробувань. Це дійсно дуже важко пережити – коли пацієнт от щойно був живий, і тут ми його втрачаємо. Тому цей цинізм продиктований необхідністю зберегти можливість працювати далі. Це одна з тих складових, яка дозволяє не втрачати професіоналізм. Але це дуже індивідуально. Я не думаю, що став циніком протягом своєї роботи. Я можу тверезо оцінювати речі, тверезо ставитись до всього, і я перш за все дитячий хірург. І ця робота приносить дійсно велике задоволення. Під час війни моїми пацієнтами були переважно дорослі. Але в той час не було питання, дорослий чи дитина.

– Ваша емоційна розрядка – яка вона?

– На даний момент?

– Тоді яка була? Як Ви свій ресурс наповнювали, як відновлювалися?

– Ну, я не можу сказати, не знаю. Були дні і навіть тижні, мабуть, коли емоційно ти якийсь настільки напружений і на адреналіні, ти міг спати кілька годин або не їсти пів дня, але ти не відчував цього. Були такі моменти, коли ти абсолютно не зважав на якісь проблеми буденності. Були такі моменти, коли розслаблявся, засинав просто моментально.

– Що приємного Ви зробили для себе в час активних бойових дій?

– Я придбав багато корисних друзів серед волонтерів, серед військових, тероборони. Підтримка – це дуже важливо, дуже цінно, і я думаю, що це велике надбання цього періоду, що я дійсно придбав друзів серед цього... частини міста, так. Насправді тих людей, які допомагали, дуже багато.

– Яке Ваше місце сили? Місце в Чернігові чи в області, є щось таке?

– Це Десна. Я там виріс, біля цієї річки. Для мене як для хірурга це операційна. От ці два моменти дають мені сили, дають мені спокій, покращують мій настрій. Це однозначно.

– Чи були у Вашій практиці такі кейси, коли щось пішло погано чи пацієнт помер?

– Так, на жаль, були.

– Що відчували і як відновлювалися після такої от ситуації?

– Це спустошення, звичайно. Було багато різних випадків: і важкі захворювання, і новонароджені діти, які не виживали. Це спустошення, і це окрім того, що ти емоційно переживаєш, ти не спиш однозначно кілька ночей та аналізуєш дії або непроведені якісь дії, що б могло піти по іншому розвитку подій. Це переживання, це хвилювання, але це й досвід твій. Тобто ти думаєш, як не допустити, не дай боже, таких моментів у майбутньому, поділитись цим досвідом, дати можливість вчинити все правильно.

– Чи був момент під час активних бойових дій у Чернігові, коли Вас трошки покинула надія і Ви захвилювалися чи стало дико страшно? Пам’ятаєте, які це були числа?

– Не можу сказати, що страшно стало більше чи менше, весь час було дуже хвилююче, якимсь чином дуже неспокійно було в Чернігові весь час. Були обстріли постійні, усі це прекрасно знають. Під кінець березня, коли вони почали нібито відходити, тоді були наймасивніші, мабуть, обстріли. Тоді була така думка, що, можливо, вони заявили одне, ці орки сказали, що відступають, а можливо, могли, навпаки, атакувати. Була така думка. Та, слава богу, вона не виправдалася.

– Тобто Ви не повірили, коли була заява, що «ми відступаємо»?

– Ні, вірити тим людям не можна. Договір з такими людьми вартий тільки клаптика паперу, на якому він написаний. І все, не більше. Це сто відсотків, тут не треба доводити чогось. Це аксіома.

– Хто для Вас серед колег-медиків є прикладом професійності та героїзму? Чия історія вразила?

– Не хочу виглядати якимось героєм в очах наших глядачів або читачів. Насправді герої – усі на передовій. Я робив ту роботу, яку повинен був робити в той час. Герої – це ті, хто нас захищають, завдяки яким ми можем зараз спілкуватись з вами. Тому що, не дай боже, була б окупація, нас би тут уже не було, я так думаю. Тому герої саме там. Медики робили титанічні зусилля по всіх лікарнях. Це обласна лікарня, 2-га лікарня, обласна дитяча лікарня, станція переливання крові, яка не зупиняла своєї роботи ні на день. Тобто маса людей, їх десятки, якщо не сотні тисяч, які робили все можливе. Якщо вони не були медиками, вони волонтерили, допомагали продовольством, допомагали людям з ліками, і цей приклад можна повторювати багато-багато разів. Тому, як на мене, герої – це ті, хто зараз на передовій і зупиняє ворога. А ми своїми зусиллями наближаєм ту перемогу, яка нам усім необхідна.