Волонтерка Ольга Палькова-Свірчевська: «Ми вже перемогли ворога. У нього в голові»

Вона одна з найвідоміших та найавторитетніших волонтерок і активісток міста. Вона завжди на передовій та у гущавині подій. Громадська діячка, військова волонтерка, упертюха, хронічна оптимістка, фасилітаторка, тренерка, організаторка та співзасновниця чернігівської громадської спілки «Балсанка» Ольга Палькова-Свірчевська поділилася своїми думками, цілями та мріями.

- Як ти вважаєш, завдяки чому ми можемо перемогти ворога?

- Ми вже його перемогли.

- Вже перемогли?

- Ми вже його перемогли. Перемогли отут (вказує на голову), у них в головах ми вже його перемогли. Зрозумій стан, я не скажу, що там 146 мільйонів (вони самі минулого року визнали мільйон природної «убилі» населення) – всі такі. Але суть заключається в тому, що величезна держава, яка постійно воює, прийшла до маленької держави, яка толком ніколи не воювала і здала всю свою зброю серйозну, яку мала, і ось ця велика держава получила по голові.

Вони вже бояться, вони вже не знають, на що чекати, і якщо ти зламав ворога у його голові, ти вже переміг. Якщо ти нашим людям довів, що ми можемо неможливе, ти вже переміг. А далі питання фізичного втілення цього, тому що ми перемогли ще в 14-му.

Тому що вони думали, що буде як в Грузії, що буде як в Придністров'ї, зайшли, взяли, їх простили, і всьо. Тоді наші хлопці прийшли, і з половини того, що вони зайняли, їх витіснили. Це був 14-й рік, росіянам довелося ввести офіційні війська і робити Іловайськ, щоб нас зупинити. Тобто їхня гра в республіки провалилася, і вже тоді ми виграли. Питання, коли, коли ця перемога настане фактично? І вона залежить як від наших дій, так і від політиків, так і від цілого світу.

- Що для тебе перемога особисто, бо всі хочуть цієї перемоги, але у кожного різні уявлення про неї. Що це для тебе, як виглядатиме перемога у твоєму розумінні?

- Перемога юридична: ми виходимо на кордон, включаючи Крим, становимо заборчик, ми робимо відповідне забезпечення цього заборчика нашими військами, і більше з їхньої сторони в нашу не летять ракети.

Другий етап – це, звичайно, відшкодовування – так, як це було у Другу світову війну. Відшкодовування наших втрат, щоб ми могли відновити Україну, тому що остаточна перемога буде тоді, коли ми відновимо країну. Відновимо її економіку, коли ми підемо на зріст населення. Тобто для мене будуть такі віхи, знаєш, тобто не буде одної великої перемоги. Буде перемога перша, коли зупиняться бойові дії, ми перестанемо ховати своїх хлопців. Буде друга, коли ми отримаємо можливість стати на ноги і піднімати свою країну. І третя, коли ми... отримаємо результат. Трішки складнувато мабуть, але так я собі уявляю.

- Та ні, все ок. Я бачу таку стіну, Джон Сноу, орки і ми відбиваємося від орків.

- Да, в чомусь це є, але... В мене багато знайомих було з росії, багато, і з білорусі дуже багато знайомих. І ми спілкувалися з ними до останнього. 24 лютого найбільше мені написали росіяни. 24 лютого мені писали мої друзі росіяни, і хтось вибачався, хтось просто писав, що він в шоці, заміню це слово без матюків. І оті люди, з якими я була знайома, вони самі не знали, що робити, я їм прямим текстом сказала: підняв попу, пішов і скажи. Ти не мені тут пиши, а там піди скажи.

- Як ти для себе пояснюєш, чому загалом почалася війна?

- Війна почалась тому, що росіяни, в першу чергу їх керівництво, хоче імперію повернути, СРСР. Ми ж не перші. Просто ми найкрупніші. Але ж ми не перші.

- Твій холодний розум... От я була з тих людей, яка, чесно тобі скажу, завжди розуміла, що є війна. Спочатку це було дуже гостро, коли тільки починалося. Потім це стало, знаєш, типу звична якась штука, і особисто у мене до 2022 року було таке відчуття що, так, там іде війна, але ж це...

- Вона не там, вона тут.

- Вже тут, звісно, але раніше у мене була така думка. І потім коли це все вже в нас почалося, я думаю, блін, але ж то вже давно почалося. Тобто я говорю особисто за себе. У мене було так. І знаєш, як зараз деякі засуджують людей там на Західній Україні, але треба розуміти, що просто до них не прийшла війна, тому вони думають, що це десь там, це десь далеко, це нас не стосується.

- Ну, взагалі так, ми були досить дистанційовані від війни, і хтось із знайомих підраховував, що десь близько відсотка цивільних тільки з усієї країни були по-справжньому включені у війну, яку всі називали АТО, і ті близько одного відсотка постійно мали її на увазі, як ниточку.

А щодо реакцій, які ти описуєш, вони нормальні. Ти не можеш постійно боятися. І зараз багато хто... відійшла війна від Чернігова, і перше, що люди захотіли — вони захотіли розслабитись, жити. І я всім кажу, що війна — це таке життя. Тобто війна життя не зупиняє і не має зупиняти життя. І тому в війну ми маємо продовжувати жити. У нас мають залишатися люди, які при здоровому глузді і яким війна голову не поламала. Але ми маємо розуміти одне одного.

Люди мають приймати, що наша реальність, людей, які пережили гарячі дні, у них трошки інша реальність. Реальність людей, які залишили свої домівки і чиї домівки перестали існувати — їх реальність також інакша. Реальність людей, які виїхали, покинули, а потім повернулися — ще інша. У нас велика кількість реальностей, і ми просто маємо з певною повагою ставитись один до одного і до реальностей один одного. І розуміти. Що так, у Закарпатті там чи в Західній Україні будуть інші реакції на одні й ті самі речі. Ну, тобто на один і той же звук у нас буде одна, ау них буде інша реакція, і це просто треба прийняти і розуміти зі свого боку, прощати їм деяку легковажність.

Можливо, тому що ми були такі самі ще пів року тому. З іншого боку, з їх сторони треба розуміти, чому люди, які пережили, вони трошки більш напружені. Голосно казати, що з того боку всі орки, я не буду. Але зараз так, там майже всі орки, бо всі інші виїхали. Я просто зрозуміла в якийсь момент, що ми по-іншому думаємо.

- Як ти можеш прокоментувати срачі наші? Між міською владою, Офісом президента, військовою адміністрацією? Твій комент: що це?

- Кожен раз, коли це відбувається, у мене один комент: дитячий садочок. Але якщо чесно... Мені важко це коментувати, тому що воно багатоскладове. Є бекграунд довоєнний, є бекграунд воєнний, є бекграунд вже післявоєнний. Я можу прокоментувати одним словом: цього не має бути. Це останнім часом взагалі досить публічні ігри. Тобто це навіть не з’ясування стосунків якихсь там, це просто розмова з публікою в першу чергу. Не між собою, а з публікою. Якщо у вас проблеми — сіли, вирішили, пішли далі. Так ми робили в гарячі часи. Сідала міська влада, обласна влада, волонтери, ми приймали якісь там, щось видумували, придумували, як це вирішить, і розходились. Є проблема — поговорили, вирішили, пішли далі. А те, що зараз відбувається... Ну, якщо воно відбувається — значить, воно потрібно як мінімум комусь. А може й всім учасникам цього кордебалету. Але я не думаю, що це зараз корисно для будь-кого з них і тим паче для Чернігова.

- Ти нікого не підтримуєш в цій історії?

- Розумієш, мені важко когось підтримати, тому що в срачах це зводиться до: а той то зробив, а той того не зробив, а той туди, а той сюди... Дивись, коли була гаряча фаза, був Чаус, він робив справу, і він багато допомагав нам, і він робив те, що мав робити ВЦА. Він в цей час в місті був... Я з Атрошенком не контактувала особливо, але багато — з Ломаком. Був Олександр, я його бачила майже кожен день, він був, він робив справу, він робив те, що має робити, і ми всі разом контактували і працювали.

І я не можу підтримати когось із них, тому що, коли ми починаємо розбирати самі кейси — вони ні про що. Кейси, по яких іде срач, вони ні про що. А срач скочується просто в те, хто хороший, хто герой і хто не хороший, хто не герой. Я вважаю, що люди були на місці, люди робили справу, і вони обидва заслуговують на повагу за те, шо вони робили. А те, що вони почали після війни робити саме в публічній площині, я вважаю, що вони обидва мають припинити це. Ну, це вже ж не моя воля.

- Які уроки нам усім слід винести від початку війни та облоги Чернігова? Можливо, щось зробити інакше?

- Треба дорослішати. Це найголовніший урок. Тому що у нас дуже інфантильне суспільство й інфантильність зараз вбиває. Тобто люди, які залишались в місті, не маючи запасів, будучи непідготовленими просто тому, що хотіли лишитися, — вони були тягарем як для волонтерів, так і для військових і фактично ставили себе під удар.

З іншого боку, ми маємо розуміти, що були люди, які приймали таке рішення усвідомлено. Розуміючи, що вони тут корисні. Це по-різному йде. Це такі первинні уроки. І також ми маємо розуміти, що багато людей, коли навіть зараз йдуть в армію, вони чекають якихось, не знаю, великого татка, який все зробить за них. І це як у цивільних, так і волонтерів, так і військових — у всіх.

- Коли волонтерство з'явилося у твоєму житті?

- Так само, як і громадський активізм. Він з'явився в 13-му році, Майдан. Так склалися зірки, що я звільнилася з попередньої ненависної мені роботи за місяць до початку Майдану, і так виявилося, що я вільна, як пташка, і я змогла включитися в Майдан дуже сильно. Першим моїм волонтерством був колцентр Євромайдан житло. Був такий Євромайдан SOS і Євромайдан житло. І я просто була на телефоні, це моє було перше волонтерство. А потім потихеньку приходила громадянська свідомість, я сама дорослішала, починала розуміти свою відповідальність за своє життя і взагалі навколо те, шо відбувається. Ну так мозок міняється, ти міняєшся. Поступово перейшла в громадський активізм. А волонтерство...

Взагалі з цим в Україні дуже важливий момент, який всі забувають. У нас волонтерство — це військове волонтерство через дефіс. Але по факту волонтерство — це дуже широке поле, починаючи від звіряток, закінчуючи літніми людьми. Це якщо по темі. А по суті своїй волонтерство — це коли ти дві години на тиждень приділяєш чомусь зі своїх вільних, а якщо ти з 9-ї до 21-ї робиш роботу, то це вже важко назвати волонтерством, це громадська позиція, оце те, що я називаю “громадський діяч”.

Тому що ти вже починаєш якісь зміни, ти це організовуєш. Це не волонтерство. Волонтерство — це ти там дві-три годинки потратив, це відволонтерив. І мені здається, багато кому треба про це думати, тому що люди, які займаються системно тим, що у нас називають волонтерством, вони по факту багато вносять змін в суспільство, як вже громадські активісти, як діячі, і вони мають себе так і позиціонувати. А щоб в очах і влади, і народу вони були не просто людьми, які там допомагають...

Тобто бабуся, яка сплела шкарпетки, і людина, яка організувала клуб плетіння, — це досить різний вклад в суспільство. Не тільки у війну, а в суспільство. І те, що люди не завжди себе ставлять в позицію, що вони змінюють суспільство, це мені здається неправильним.

Волонтери, які займаються вже організацією досить більшого рівня. Вони мають розуміти, що вони актори змін у суспільстві і на них також трішечки відповідальності лежить за суспільство, яке вони створюють.

- У перший день повномасштабного вторгнення ти написала номер банківської карти і тобі задонатили... що це за історія?

- Ні, ні-ні. Це було зовсім не так. Дивна така штука. Я собі сказала, що я більше не волонтерю, у 20-му році, коли була пандемія. У мене закрився плітучий цех, люди поуходили. Я сказала: “Всьо, Оля, дємбєль. Ти свою виконала функцію, ти всьо зробила, у тебе дємбєль, ти більше не служиш”. І я припинила волонтерську діяльність, у мене були тільки громадські всякі проекти.

Коли наступило 24-те, я так сказала: “Оля, у тебе сім'я, ти не волонтериш, ні, ти маєш зайнятись своєю сім'єю, всьо, маєш виїхати. Здоров'я, все інше”. І так я протрималась до моменту, доки на моїй вулиці не почали копати окопи. Почали копать окопи, ми такі вийшли із сусідами:

- «Хто то?»

- «Да походу наші».

- «Пішли перевірим?»

- «Пішли».

Приходимо до них — наші. «Що треба?» То-то й то-то. І тут в мені включився волонтер, і на цьому все закінчилось. І ми почали спершу допомагати матеріально, карточку я включила десь день на десятий, тому що мені в голову просто постійно: куди донатить? куди донатить? куди донатить? Та нікуди не треба донатить, гроші не були потрібні. Річ у тім, що в гарячу фазу гроші нічого не вартували, тому каточку я запустила, просто щоб люди перестали мене мучить цим питанням.

- Тобто історія про те, що тобі за день накидали півляма, це…

- Ні, це правда. За перший день. Я просто закинула карточку і забула про неї. А на наступний день відкриваю, а там півмільйона, і я така – що мені з цим робити… ))

- За скільки витратили цю суму?

- Три чи чотири платежі. Був тиждень, коли ми купували один за одним товари. Ми купили два дрони, форму, дощовики – коротше, все те, що було потрібне саме в той момент. І гроші дуже швидко розійшлися. Ну, і ще ліків купили в кінці березня на сто тисяч. Розподілили їх серед військових і цивільних.

- Що ти робиш, коли чуєш сирену?

- Дивлячись де і при яких обставинах. Сплю я й так між двох стін, тому вночі — нічого. Коли ми, наприклад, там робили екскурсії, то намагалися в укриття заходити, а так у принципі... Я намагаюся виконувати настанову, скажемо так, коли це можливо. Але більшу частину часу я знаходжуся в дорозі, в машині.

- Ти ідеш в укриття між двох стін?

- Коли я знаходжусь в машині і чую сирену, то я нічого не роблю. Коли я в приміщенні, то я намагаюсь виконати інструкцію.

- Про що ти мрієш?

- Якщо я скажу, що я мрію про мир, це буде надто банально. В цілому в мене є велика мрія. Я хочу подорожувати світом, відвідати Токіо, відвідати Нью-Йорк, відвідати Барселону. Але, знаєш, це навіть не мрії. Це плани. Коли все полегшає, так воно й буде. А тепер ще я хочу знову в Карпати. Піднятися на гору. Ми так і не змогли піднятися на гору, на яку хотіли. Тепер це чи то план, чи то мрія. Мрія-план через дефіс. І будиночок на колесах.

- О, трейлер. Це вже офігенська мрія.

- Про це я давно мрію. Хочеться подорожувати, але постійно туди-сюди... Трейлер — прекрасна тема. І як показало військове життя, небагато тобі треба місця, небагато тобі треба речей для того, щоб жити. Наші підвали по суті – це і є ті самі трейлери. Тільки стаціонарні.

- А ти була в підвалах?

- Так, у нас вдома. Ми там обладнали.

- Тобто не бомбосховище, а просто підвал?

- Просто підвал. Перші два тижні ми ночували в підвалі з чоловіком. А потім ми зрозуміли, що у нас там, де ми живемо, є місце з двома стінами, і ми перейшли туди, бо в підвалі було дуже холодно. Ми почали хворіти.

- Особисто ти готувалася до війни?

- Так. Єдине, чого мені не вистачало 24-го, це круп. Тобто ми закупили паливо, воду, всі необхідні ліки Із запасом закуплені були. Ми в принципі були повністю автономні, наша сім'я. Єдине, що 24-го зранку я мала з'їздити в магазин закупити круп. Я це і зробила, тільки вже не зранку, а трішки пізніше.

- І за скільки ти почала приготування?

- Зі знайомими ми десь в кінці січня сіли й розробили план, хто куди їде, хто що робить, хто йде в армію, хто виїжджає, куди виїжджає. Зідзвонились з друзями за межами Чернігівської області. В основному на Західній, чи можуть вони прийняти, і так далі. Тобто це перейшло вже в лютому у варіант рутини, тому що ми все це обговорили, план був. Він не зовсім справдився так, як ми планували. Але ми серйозно почали готуватися десь у січні. Це я маю на увазі робити запаси, закупатися, все як треба.

А в цілому давно, тому що вчитися стріляти, вчитися домедичці — це треба було робити давно. І тому навчання по домедичці я пройшла ще у 2014 році і кожного року намагалась оновлювати ці знання, просто щоб руки вміли, руки пам'ятали. Стріляти теж з 14-го року навчена. Ну, у мене ще з юності третій розряд, але так щоб з повноцінної зброї — то з 14-го.

Тому в принципі готуватися я до цього почала давно, але тут треба ще розуміти... я готувалась до того, що в моїй голові, а навіть мого досвіду недостатньо для того, щоб уявити, що таке, коли прийшли до тебе додому. Ну, тобто у мене такого досвіду не було. Я бачила Донбас, розумію, що таке обстріли, розумію, що таке заміновані узбіччя, але оце відчуття, коли закривають твоє місто і облога — це треба один раз пережити, щоб до цього бути готовим і розуміти, як це буде.

- У день повномасштабного вторгнення що ти відчула? Я зараз про почуття.

- Дуже важко про почуття, тому що з 24 лютого у мене з почуттями було дуже все погано. Річ у тім, що настільки працювало раціо, що емоційна складова була заглушена, тому найбільша емоція 24-го складалась із двох слів: «Це таки сталось», ну таке перше «Не може бути!». А потім «Це таки сталось». Максимально суха емоція, ну це особисто моє.

- Це притаманний тобі стан чи ти так відреагувала на стрес?

- Ну, річ у тім, що якби для мене війна почалась вісім років тому чи дев'ятий рік пішов, і я чекала цього, розумієш? Тобто я чекала, що все-таки це відбудеться, бо до цього багато що підштовхувало. І тому, можливо, емоційно і по психічному стану я була більше готова до всього цього. Я спілкувалась також з багатьма військовими, і хто готувався до цього, він не знав, у який день це станеться, але готувався. І вони просто таку функцію собі в голову завели, заклали, що це треба зробити, і мінімум емоцій і мінімум стресу це було.

- Благодійний фонд «Балсанка» - давай трохи про це.

- Ну, не благодійний фонд, а волонтерське обʼєднання. По суті, за цей гарячий період сформувалась команда, яка складалась з дуже різних людей. Є громадські активісти, журналісти, люди з бізнесу, є кандидати наук, є майстри спорту, програмісти, перекладачі – така, доволі строката компанія.

Я памʼятаю, ми пригнали зі Львова двадцятитонник вантажу, і потім сіли й думаємо, що типу ж все, гаряча фаза ніби відступає, і треба думати, як ми будемо далі. Так вийшло, що в частини з нас вже були свої ГО-шки (громадські організації – ред.), і тут питання, чи треба нам створювати ще одну ГО, для чого вона нам потрібна? Ми посиділи, подумали і вирішили, що все ж таки треба створювати, але створювати Громадську Спілку, тобто обʼєднання громадських організацій. Щоб кожен із нас міг робити свої проекти сам по собі, а там де ми не витягуємо окремо, то об’єднуємось. Основний напрям діяльності «Балсанки» - гуманітарний, це те, власне, що нас всіх обʼєднало, чим ми займались. Це допомога, як цивільним, так і військовим у гуманітарному плані.

І тому «Балсанка» стане громадською спілкою, як тільки ми вирішимо всі юридичні питання, стане гуманітарною організацією, і в неї буде досить довге і процвітаюче майбутнє.