Перший пост про збір коштів для допомоги чернігівцям на сторінці Наталії Орлової в соцмережах з’явився 24 лютого. З того часу вона не зупиняється. Чоловік і син – найперші помічники в усьому. Приєднуються друзі, сусіди, знайомі та незнайомі люди, які стають друзями. Вже зареєстрували благодійний фонд «Північний янгол». Нині збирають кошти на «Валькірію» (безпілотний авіаційний комплекс військового та цивільного призначення для повітряної розвідки, відеоспостереження та корегування артилерійського вогню). Звідки у цієї ззовні тендітної жінки стільки сили, сміливості, наполегливості? Особистою історією успіхів і розчарувань Наталя поділилася з нашими читачами.
«Якщо виїду, то собі не пробачу»
- До 24 лютого я не займалася волонтерством глобально, хоча час від часу долучалася до благодійних акцій, які проходили в нашому місті. Була фрілансеркою, працювала з текстами, непогано заробляла, але душа прагнула чогось іншого. Війна тільки прискорила цей процес.
- Розкажи, будь ласка, з чого особисто для тебе все почалося?
- Ми з чоловіком прочитали в когось із знайомих, що потрібні ліки, що багато поранених. Я зробила пост на фейсбук, і ми одразу зібрали певну суму. В основному гроші перераховували знайомі та друзі. Добавили трохи від себе, побігли в аптеку, купили необхідні препарати. Пам’ятаю, це були кровоспинні, знеболююючі тощо.
Ще пам’ятаю, як у той же день приїхали в магазин «АТБ», але лунав сигнал тривоги, і магазин зачинявся. Я бігла до входу й кричала: «Зачекайте, я волонтер, мені потрібно купити продукти для хлопців». І мене пустили. Це магазин біля «МакДональдс». До слова, хочу їм за це подякувати. Всю активну фазу війни я купувала там продукти, і мене завжди пропускали без черги. І охорона, і співробітники нас знали й ставилися з розумінням.
- Тож з самого початку ви займалися ліками та продуктами?
- Так, кілька днів відвозили їх у волонтерський центр. А потім почали надходити дзвінки й повідомлення з проханнями допомогти певним людям. Ми зрозуміли, що для більшості чернігівців війна почалася зненацька, люди не підготувалися. Без допомоги залишилися літні й самотні люди, мами з дітками. Мені почали перераховувати кошти для адресної допомоги. Я чеки зберігала, щодня звітувала, викладала в себе на сторінці. Люди бачили, що ми робимо, рекомендували своїм друзям. Я теж така людина: якщо комусь донатити, то я повинна довіряти та розуміти, що воно не залишиться в когось у кишені.
- Наталя, ви взагалі не планували виїхати, навіть коли прилітало в сусідні будинки?
- Це було насправді страшно, але такого варіанту ми навіть не розглядали. Чоловік запитував: «Ти хочеш виїхати?» «Якщо виїду, то собі не пробачу», - була моя відповідь. Я так відчувала. Тому вирішили залишатись. Якщо разом, то до останнього моменту. Загалом, зізнаюся, все, що у нас відбувалося, сприймала доволі спокійно. Кожен вибух мотивував мене ще більше зосереджуватися на тому, що я роблю.
«Робила те, що мусила»
- Аби все встигнути, ваш робочий день у лютому-березні, напевно, починався десь о п’ятій ранку?
- Коли світало, щоб я могла щось бачити, то вже починала обробляти заявки. Чоловікові давала спати, бо він у вечірній час більше працював. Мені постійно надходили повідомлення-прохання про допомогу, тож я складала перелік, що потрібно, потім графік, куди ми сьогодні поїдемо, в який район. Планувала маршрут, аби не витрачати зайвий час і пальне. Потім ми йшли в магазин, в аптеку, купували, що могли знайти. Якщо магазин відкривався о 8-й ранку, то закупи тривали десь до 12-13-ї години. Всередину нас пропускали без черги, але ми стояли в загальній черзі до каси. Потім ще декілька годин я витрачала на пакування, всі пакети підписувала, все ретельно перевіряла. Потім ми мали все розвести адресатам. Інколи не встигали до комендантської години. І так щодня майже 40 днів.
- А хто виручав з пальним? Бо в місті на той час купити його було неможливо.
- 23-го лютого, ніби відчуваючи щось недобре, ми заправили повний бак. Потім пальне мені передавали з Західної України, з Польщі. У нас теж кілька разів давали можливість заправитися. Якось викручувалися.
- Наталя, якою справою, допомогою чи проєктом зараз найбільше пишаєшся?
- Не можу виділити нічого. Мені здається, я робила те, що мусила робити в той час у тих обставинах. Медальок на бюст не вішаю і не збираюся.
- Знаю, що до волонтерської діяльності підключилися твій чоловік і син. Цікаво, під примусом чи добровільно?
- Насправді я дуже вдячна своїм близьким за підтримку й розуміння. Без них мені було б важче набагато. Ми разом все це починали: з сином ходили в аптеки та магазини, скуповувалися. Чоловік забирав нас, ми разом все фасували та розвозили. Спершу син був з нами, а потім залишався вдома, аби приймати волонтерські вантажі. Крім того, він готував їжу для нас, для хлопців з ТРО. Він такий вже дорослий! Справжній чоловік, на якого можна розраховувати у складний момент.
- Особисто мене ви також виручали, допомагали з підзарядкою телефону, бо мали генератор. Теж придбали його завчасно?
- Мені передали генератор із Західної України, бо бачили нашу діяльність і знали, що у нас вже є проблеми з електроенергією. Бувало, що на телефоні залишається мінімум заряду та пауербанк уже порожній. Розумію, що не дотягну до вечора. У цей момент мені зателефонували й казали: «Наталя, генератор уже в дорозі». Це було рятувальне коло для всього мікрорайону. Ми заряджали телефони і хлопцям, і собі, і сусідам.