Від вчителя до військового: «Я як подумав, що ота орда може прийти сюди назавжди, то ані миті не вагався»

— Ну якщо ми всі сидітимемо по домівках, хто тоді захищатиме країну?—знизує плечима у відповідь на запитання що саме спонукало його піти в військкомат.—В мене є військовий досвід служби в строковій армії. Щоправда, тоді я служив водієм, а зараз— у стрілецькому батальйоні. Чи знав куди йду? Звичайно, знав що на сході тривають важкі бої. Але те, що відбувалось на Чернігівщині під час вторгнення, стало додатковим стимулом для прийняття рішення взятись за зброю. Я як подумав, що ота орда може прийти сюди назавжди, то ані миті не вагався. Що буде з нашими людьми, коли тут господарюватимуть чужинці, з дітьми, з моїми учнями? Вони ж хочуть забрати нормальне життя у нас усіх. Ми повинні це зупинити.

— Ми якраз того дня збирались проводити черговий благодійний турнір на підтримку ЗСУ у Сновську, —посміхається, згадуючи, завідувачка відділу культури, сімї, молоді та спорту міської ради Олена Яцкова. — Це вже такий восьмий турнір, в якому берее участь ФК «Городня». Михайло чудовий воротар, якби не він, навряд би чи ми тоді зіграли зі Сновськом 2:2. Взагалі команду тоді збирали «авралом»: було лише п’ятеро наших спортсменів, решта 9— то військові, які чи то служать тут неподалік, чи приїхали, як Михайло, в коротку відпустку. Я взагалі не знаю, спав він хоч трохи в ту ніч, але грав з повною віддачею, хоча ми навіть для нього кросівки шукали швидко, щоб змінив свої берці перед матчем.

— І взагалі люди там інші, —каже Михайло. —До українських військових ставлення не завжди доброзичливе, принаймні, там, де я перебуваю. Є, звісно, й такі, що намагаються нам допомогти, підтримати, але роблять те з великою обережністю—сусід сусіда «здасть», не замислюючись, бо за це платять гроші. Та й наші позиції, ми підозрюємо, передають ворогу, бо снаряди б’ють по наводці, одного разу прямо в бліндаж прилетів. Але всі вижили. Дякувати Богу, у нашій роті поки без втрат. Артилерійська війна—вона інша. Я цікавився історіями воєн, сучасна відрізняється від тих, що були в минулому. В чомусь вона дає можливості зберегти більше життів військових, а в чомусь—більш жорстка. Я трохи захоплююсь психологією, тому розумію, що психологічна підготовка воїнів має дуже велике значення. Коли «жарко» і страшно (бо не мають страху тільки дурні), дуже важливе вміння розуміти що відбувається, оцінювати ситуацію і тримати себе в руках. Бо паніка—найгірше, що може трапитись з солдатом на війні.

— Забезпечення в нас нормальне, —каже воїн.—Не передову голих і босих не відправляють. Видають всю необхідну екіпіровку. І сухпайкам забезпечують. Щоправда, американські нам не зовсім до смаку—їхня кухня від нашої значно відрізняється, чогось ніби не вистачає у тих стравах. Тож інколи готуємо собі самі, використовуючи газові балони. Чого не вистачає—це машин. Я собі купив прямо там, на Донбасі, простеньку автівку. Бо це підвищує шанс вижити. Нею можна вивозити поранених, та й мобільність значно підвищується. Адже переміщатись доводиться дуже часто, а спробуй усе перетягнути за собою—і речі, й бронік, і кулемет.

— У нас хлопці воюють за ідею, за свою землю, за наше майбутнє, —каже молодий чоловік. —А в них за що? І хто в них узяв зброю в руки? Не москвичі й не жителі великих міст, а мешканці далекої, занедбаної глибинки. Якщо вдома не було за що хліба купити, то в армії щось та платять. А пропаде такий від кулі—ніхто й не згадає. Вони за гроші йдуть у бій, а це не той стимул, що потрібен для перемоги. У наших же хлопців дух бойовий. Кожен готовий іти до кінця. Самі рвуться в бій, не дочекаються команди, щоб гнати ту нечисть з нашої землі, навіть не зважаючи на їхнє переважання в чисельності й озброєнні. Ми вже бачили як працюють наші Хімарси. Щоб нам більше таких, війна б швидко скінчилась.

— Вони мені й посилками висилають свої листи й малюнки. Я їх усі бережу. Раз якось дощ намочив рюкзак, де ці малюнки й листи зберігались, то я швиденько виніс їх на сонце просушитись. А подув вітер і вони розлетілись. Я—швидко на соняшникове поле, бігаю, збираю. Хлопці услід: «Куди ти? Стій! Не можна!». Нас застерігають, щоб не висовувались у поля й посадки, бо літають дрони й снайпери швидко вираховують. Але я не міг стриматись. Занадто велику цінність мають ті дитячі малюнки на війні. Я ж бачу, як і інші хлопці бережуть їх, мов щось найцінніше. Та. По суті, воно так і є. Та віра і підтримка піднімає бойовий дух. Ти розумієш, чого ти сюди прийшов і за що воюєш. Тим більше, що я сам працюю в школі і діти для мене — все. Я повинен зробити все для того, щоб і мої учні, й інші малюки не страждали. Це одна з найголовніших причин чого я там, де я є.