Майже репортаж. Цей допис на сторінці чернігівця Юрія Вєткіна з’явився 14 вересня. Зі згоди автора розміщуємо його без скорочень і редагування, аби кожен читач і кожна читачка ще раз відчули та усвідомили, якою ціною за завдяки кому вистояв наш рідний Чернігів у лютому-березні 2022-го. Низько вклоняємося нашим захисникам і захисницям!
Якісь обривки свідомості. Вибух. Падіння. Кров.
Нога. Вона поруч. Під пахвою. У моєму берці.
Дуже липка кров. Треба дістати джгут. Не можу відчепити руки від залишків ноги. Кров фонтаном б’є.
- Саня, ось джут, допоможи!
Роздроблені кістки на залишках ноги «гуляють» під пальцями, як олівці у стакані.
Воронка поруч. Метрів в п’яти. Уся біла від згорілого пороху та попелу.
Якісь обличчя. Перелякані. Співчуваючі. Злі.
Ці свої. А ці інші.
Але теж свої.
Бо усі поруч.
Перелякана жінка виходить з сусіднього двору, дивиться, закриває рот хусткою. Щоб жах не вилетів назовні.
Солодке НІЩО окутує мене своєю пуховою, теплою, ковдрою.
Тихо.
Тепло. Наче в утробі матері. НІЩО не заважає. Немає звуків, відчуттів, війни, вибухів, танків…
НІЩО.
- Юра, не спати! Юра, ти чуєш мене!
Хтось відкидає з мене затишну ковдру НІЩО.
- Чую.
Відповідаю, щоб знов укритись в солодке НІЩО.
Хто вони? Звідки знають моє ім’я?
Жетон. На ньому все, навіть група крові.
Я відчуваю, що ми їдемо.
Мені цікаво, чи у відчиненому багажнику «копійки», чи як везли поранених та вбитих з Новоселівки? Щоб не забруднити салон. У мене також бовтаються ноги на вибоїнах? Чи лише одна. Так ось вона, друга. Лежить зі мною на грудях.
« Мы пришьем ему новые ножки и он опять побежит по дорожке».
Тягуче солодке НІЩО, з якого мене вириває чиїсь голос:
- Юра, не спать! Говори зі мною.
- Ти звідки? Не чую?
- З Чернігова.
- З тероборони?
Я відчуваю, що посміхаюсь. Це довго пояснювати, а солодке НІЩО таке спокійне, тихе, ласкаве, розслаблююче. Дійсно, на мені ані броніка, ані форми. Цивільний одяг. Камуфляж поліції.
« Хорошо тому живется…»
Приходить хтось ще. Тремтячий жіночий голос. Щось питає.
- З Бобровиці?
Приймальне? Чи вже операційна?
- Ось його документи.
Мене щупають. Починають розрізати одяг. Спочатку брюки. Вони мокрі та липкі.
- Перша. Позитивна.
Щось колють. Напевно «наркоту» - обезболку.
Навіщо, я норм.
- Юра! Ти чуєш мене?
Вже жіночий голос. Ласкавий, але вимогливий. Напевно медична сестра.
- Чую.
- Ти молодець, Юра. Все буде нормально.
Я знаю, сестро. Лікарі витягнуть.
Вони янголи.
Ви усі янголи. З вами також спокійно, як з мамою, як і з солодким НІЩО.
«Купила мама коника…»
- Як ти, Юра? Тримаєшся?
- Я норм.
Знімають берці. Це американські берці. Мені видали їх у 2015-му, коли ми приїхали зі Слов’янська на першу ротацію. Я в них ходив усі зими.
У голові засів епізод з фільму «Они сражались за Родину», коли Бондарчуку роблять ампутацію, під неприємний, дзвенячій фон тьмяної лампочки.
«Лекарь, штаны пори, не жалко. А сапоги не трогай, не разрешаю!»
А де другий берць?
Залишився на ТІЙ нозі. Мою ногу не забули?
А мій АК? Його примотував джгутом до ноги Саня.
До залишку ноги? Мені його потрібно здати. Щоб не пропав? Номер я десь фотографував на всяк випадок. Може знайдуть?
Щось знов колють. Кудись везуть.
Щось кажуть.
НІЩО та ЩОСЬ.
НІЩО та ЩОСЬ.
Де я ? Там чи там?
Темрява.
ЩОСЬ чую.
Хтось розмовляє.
Шепіт. Жіночий голос.
Шепіт медсестри. Вона розповідає в особах.
- А той, тикає - Оце що? - Ще один уламок. В інший нозі.
- Капец, представляєш? - … дивиться, каже, це вже мертва тканина, вже не приживиться…
- Видалити, - той каже, - Ріж швидше. Як-небудь.
А лікар як закричав на них: «Я сам знаю, як робити!»
У нього й так дуже високий рівень ампутації. М’язи потрібно зберегти. Як він протезуватись буде?
- Це той? Цивільний? Судинний?
І ще один голос. Мабуть, одна розповідає інший.
Їх двоє. На медичному посту.
Бачу тільки світло настільної лампи.
- Так. Роман Володимирович. Наш каже: «Часу немає. Втратимо. Крові багато лишився». А цей лікар знов як закричить: «А пішли усі звідси! Я все сам зроблю! Навушники в вуха вдів. Музику запустив на всю катушку…»
- Слухай, молодець лікар… з яйцями.
Невже це про мене. Я оглядаюся. Навкруги пусті ліжка. Кахель на стінах.
Операційна? Реанімація?
Хтось схиляється наді мною. Медична маска. Добрі сіро-блакитні очі, наче крила янгола.
- О дивись прикинувся. Як ви, Юрій Іванович?
- Норм.
- Нічого не болить? Може обезболочку?
- Краще текілки.
- О, дивись, соображает.
Ще одні очі. Карі. З променями зморшок. Усміхається.
- З головою порядок.
- Треба покликати лікаря.
Я посміхаюсь їм теж. Їх очі такі різноманітні - добрі, чисті, замучені, сяючі. Мені добре. Навіщо мені лікар?
Я норм. Живий.
Що він мені ще скаже?
Що нема?
Та то я вже і сам рукою перевірив.
Може розкаже, як там наші?
* * *
Хто такий Юрій Вєткін? Служив в ЗСУ. Спочатку - в Чернігівському залізничному полку на Кругу (до 2008 року), потім у 2015 році – в 95-й десантно-штурмовій, а зараз - у 1-й танковій Сіверській бригаді.
Ногу втратив, захищаючи мікрорайон Бобровиця. Під час зачистки Бобровиці від рашиських ДРГ попав під танковий обстріл. Остання освіта – «Практичний психолог».
У вільний час - блогер, сценарист. Короткометражний фільм «Інтерв'ю» за його сценарієм став лауреатом Канського фестивалю.
28 березня 2022-го на човні по річці Десна був переправлений на «Велику Землю». Зараз перебуває у Мюнхені, куди його запросили друзі. «Чекаю на нову ногу))) Все дуже повільно», - написав нам у відповідь. Вочевидь, мова йде про протезування. Чекаємо на вас вдома, шановний Юрій Іванович!