Сергій Горобець: історик, чий дім знищила Росія

Лютий-квітень цього року – період, який приніс занадто мало приємного, та забагато смертей, болю і руйнувань у життя чернігівців. Не оминула російська агресія й відомого чернігівського історика, працівника Українського інституту національної пам’яті Сергія Горобця. Він втратив не тільки будинок, а й плоди своєї праці за понад десятиліття. Ми поговорили з паном Горобцем про війну, відбудову, історію та вкрадених росіянами українських дітей…

-Розкажіть, як дізналися, що Росія розпочала повномасштабний наступ на Україну? Та чи були до цього готові?

-Ми чекали, моніторили інформацію. Пам’ятаю, ввечері 23-го повертався додому, біля дороги сиділа сусідка та питала: «Так нападуть?», я відповів: «Та не повинні… Може, на Сході… Повноцінного нападу не має бути». Але морально були готові. Тож коли десь о шостій ранку почув якісь незрозумілі звуки, відкрив очі й думаю: «Це вже стріляють, чи, мабуть, якась гроза?» Першою справою поліз у комп’ютер: почалося.

-Наскільки я розумію, окупанти були біля Вашого будинку. Чи бачили їх та про що тоді думали?

-Біля будинку, гадаю, вони не були. Просто я мешкаю в Олександрівці, саме з того боку, якого вони наступали. Якщо не враховувати новини у «Фейсбуці», війна почалася для мене з роботи артилерії десь о першій дня 24 лютого (це були наші, але тоді ми ще цього не вміли відрізняти). Більшу частину дня я провів на вулиці, бо коли навколо гучні постріли, вдома не всидиш. Вранці 25-го числа сусіди розповіли, що росіяни вже у Терехівці. І стало зрозуміло, що далі рухатимуться через Товстоліс у район «Епіцентру», а це зовсім поруч. І незабаром почалося…

Було відчуття, що вибухи просто в тебе на городі, але, насправді, тоді влучили у будинок за 200 метрів від мене. А тут навіть погребу немає: сидиш, рахуєш дві стіни, але розумієш, що коли прилітає саме з цього боку, дві стіни тебе навряд врятують…

Коли настало затишшя, зв’язався з Сергієм Бутком, своїм колегою. І він запропонував переночувати в нього. Тоді було відчуття, що зараз якось швидко все пройде – чи наші відіб’ються, чи ворог проскочить далі, на Київ. Хто ж міг уявити, що все так затягнеться. Під вечір готувався штурм міста, наші почали перекривати вулицю 1 Травня. І я проскочив на зустріч із Сергієм Володимировичем практично в останній момент, різними бічними провулками. І через поспіх так і не взяв з собою ноутбук та зовнішні накопичувачі на 5 терабайт інформації та документів. Наступного дня район Олександрівки обстрілювали з самого ранку, стовпи диму від влучань було добре видно з центру міста. А вдень 26-го стався прорив трьох ворожих танків біля «Епіцентру», два з яких підбили навпроти моєї вулички. І моє повернення відклалося аж до 2 квітня.

-Як та коли окупанти знищили Ваш будинок та чи всі сусіди при цьому вижили?

-Влучило 27-го лютого. Наш будинок на три сім’ї. З одного боку мешкав двоюрідний брат, там нормальний погреб, але і його родина не витримала наростаючих обстрілів, 26-го виїхала у Шестовицю (невдало, потрапили там під окупацію). Третя родина встигла вибігти. Розказували, що після «прильоту» вже за 5 хвилин всю будівлю охопило полум’я. Врятувати не було шансів, ледь вдалося зупинити пожежу, щоб на сусідній будинок не перекинулася. Слава Богу, всі вижили. Але коли гасили, обстріли ще тривали. Тож сина сусідки поранило уламками.

-В інтерв’ю колегам Ви розповідали, що, скоріш за все, у Ваш будинок влучили з танку. На Вашу думку, для чого росіяни стріляли з танку по приватному житловому будинку?

-Наша вулочка – буквально 700 метрів. Там, за великим рахунком, постраждав тільки наш будинок та будинки біля Кільцевої – де їздили танки. Чому прилетіло в нас – складно сказати. Іноді здавалося, що стріляють куди попало. У недобудовані будинки біля «Епіцентру», як казав сусід, били з танку прямою наводкою. Мабуть, думали, що там на даху якісь снайпери… А для чого стріляли по нашим одноповерхівкам?.. Біля мене кладовище – там теж прилетіло, огорожі від могил розкидало метрів на 100 (одну я знайшов на своєму городі). Навіщо вони це робили?.. Не знаю.

-Разом з будинком Ви втратили ще й свій архів. Чи вдасться його відновити та що Україна втратила назавжди?

-Глобально, мабуть, нічого. Але для історика-краєзнавця ці втрати, яких мені завдали, були важкі. По-перше, я втратив родинний архів. В мене тепер немає фотографій батьків, дитячих – всього минулого. Звісно, можна щось познаходити в родичів, але й родичів тих залишилося небагато… Документацію по Українському інституту національної пам’яті, переважно, можна відновити, бо ми часто пересилали матеріали один одному. А з краєзнавчим архівом – біда. Я займався історією Петрушина (село у Чернігівському районі, про яке пан Горобець написав кілька книг, - прим.), історією Чернігівщини. Є те, що можна перезняти в бібліотеці, в архівах. Але це все збиралося десятиліттями і відновити ті документальні масиви буде важко. Дотого ж, поки в мене не було комп’ютера, я ходив в архіви та писав у зошитах. В мене їх було десь 30 (великих, формату А4), списаних дрібним почерком. По тому ж Петрушину були записи, інтерв’ю, родинні фотоархіви людей, які померли… Тепер цього немає

Понад місяць не міг дістатися до згорілого будинку. Весь цей час ти думаєш: чи все там згоріло, чи ні… В мене були шафи на цілу стіну, де все було забито книжками та документами. В одній все стояло настільки щільно, що складно було щось звідти дістати. Завжди кажуть, що рукописи не горять, що щось збережеться – про того ж Шерлока Голмса на цьому побудовано кілька оповідань. Отже, ти думаєш: «Мабуть, щось вцілило?». Але потім приходиш у будинок, а там не те що немає книжок, немає ані сліду від шафи: тільки стіни та цегла…Температура була така, що вигоріло геть усе.

Але найбільша втрата – історія шахових змагань Чернігівщини, якими раніше ніхто не займався. У нас шаховий рух розпочався на початку 1920-х і кілька десятиліть тримався практично на одній людині – Миколі Михайловичі Вербицькому. Я знайшов його родичів, вони передали залишки архіву, основна частина якого згоріла у сараї на Лисковіці. Ті матеріали я місяцями оцифровував, перезнімав, набирав… Там були не тільки обласні змагання, а й перші змагання у школах, колгоспах, районах наприкінці 1940-х – на початку 1950-х. Тобто, унікальні матеріали – змагання, про які й районні газети нічого не писали.. Все це було перезняте, набране. Залишалося допрацювати й віднести в архів, а тепер це зникло. Безслідно і назавжди… Тож, в межах України, мабуть, це і невелика втрата, а для мене – відчутна. Багато чого можна відновити – 50 відсотків, 60, чи всі 70. Але найбільш цінним є якраз те, що відновити не вдасться завсього бажання.

-Як можна описати відчуття від втрати не тільки домівки, а й плодів Вашої роботи?

-Ти ніби новонароджене немовля: як воно з’являється у світ без нічого, так і за тобою немає ані житла, ані речей. Немов ти заново прийшов у цей світ і все починається з самого початку… Але я оптиміст по життю. Добрі люди подарували (от просто так – взяли і подарували, навіть не знаю, хто саме) ноутбук, я почав щось завантажувати, відновлювати. Замислитися нема коли, бо зараз все йде в такому ритмі… Мабуть, взимку під час морозів, коли буде багато снігу та не буде коли займатися ремонтом, можливо, прийде осмислення глибини та обсягу втраченого.

-Влітку волонтери збирали кошти на відбудову Вашої оселі. Чи вдалося зібрати та відновити?

-Зараз я вже маю надію, що буду зимувати у власному будинку: виходимо на внутрішні роботи. Виявилося, що в нас неймовірні люди, без допомоги яких годі було про щось і мріяти. Бо відбудова – не тільки величезні кошти, це ще й різного роду будівельні роботи, в яких я геть не фахівець. Зібрали чимало коштів: вистачило щоб звести дах, залити підлогу, вставити вікна – відбудова йде повним ходом. У нас неймовірні люди: прихистили у лиху годину, підтримали фінансово, допомогли на будівництві – це просто щось фантастичне! Щиро вдячний їм усім.

-Що можна зробити до зими та яка, орієнтовно, сума на це потрібна?

-Зараз треба встановити котел, прокласти труби, викласти плиткою підлогу, шпаклювати стіни, якимись шпалерами обклеїти. Орієнтуюсь на те, щоб довести до ладу ванну та кухню, в якій, власне, й планую зимувати. А дві кімнатки доробити пізніше, коли вдасться накопичити якісь фінанси. Якісь меблі, ліжко, холодильник, пральну машину добрі люди подарували. Тож для завершення будівництва врятують, мабуть, 50 тисяч, в ідеалі на все про все треба навіть 100. А загалом кожну копійку зараз рахуємо.

-Давайте поговоримо про історію: чи знецінюють, на Вашу думку, дії росіян у Чернігові у 2022-му році наше спільне минуле? Чи варто, наприклад, залишати на Валу, у центрі міста,братську могилу, в якій поховані як радянські солдати Другої світової, так й окупанти з загону Щорса, які воювали з УНР у 1919-му році?

-Що стосується воїнів Другої світової, ми розуміємо, що там багато українців загинуло. Тож ці пам’ятники мають залишатися. Інше питання: де? Чи місце їм на Валу, чи треба переносити їх на цвинтар? А пам’ятникам колаборантам-щорсівцям не місце у сучасній Україні. Тож, мабуть, цей пам’ятник та поховання треба перенести з Валу – зони відпочинку де, в тому числі, гуляють діти…

-Наразі, за інформацією ЗМІ, Росія вкрала на окупованих територіях України понад 8,5 тисяч дітей. Чи було таке у новітній історії світу?

-Такого навіть я не пам’ятаю, щоб так цілеспрямовано вивозили саме дітей… Це одна з форм дикунства, яких у них скільки завгодно. У Другій світовій я такого не пам’ятаю. Це справді схоже на геноцид. Бо одна справа, коли не обирають й «гребуть» усіх, а коли полюють на дітей – це щось нове.

-Наскільки відомо, на тих же окупованих територіях знищують книги українською, підручники. Чому вони це роблять?

-Це, мабуть, і є геноцид. Адже це не тільки коли тебе вбивають, а йколи знищують націю. Я завжди кажу, що росіяни – нація, яка завдяки газовим і нафтовим прибуткам могла б жити приспівуючи, мати все… але вони живуть у бідноті, крадуть наші унітази. І самі не живуть, й іншим не дають. Ця ненависть до України… Бувало, після якихось телеефірів сусідки по вулиці мені казали: «Ми вас бачили, слухали, але не підтримуємо». Радикальним все те видавалося. Зараз же усі розуміють, навіть найбільш огидне, що можна було б розповідати про росіян – це й є правда. Це не сьогодні почалося. Вони чинять свої злочині десятиліттями, століттями, і ніколи за них не відповідали, отже, переконані у своїй безкарності. Ще нещодавно говорили про щось братське, а зараз нищать усе українське. Варто згадати злочини Червоної армії в 1945 році в Німеччині, про які почали говорити тільки 60 років потому. Тож у Нюрнбергзі судили одних, а інших розпалювачів війни на лаві підсудних, на жаль, не було. Отже, тепер треба покласти цьому край: і для нас, і для наступних поколінь.

-Які у Вас найближчі плани?

-Відбудуватися, довести все до ладу. Бо літо пролетіло, закінчується осінь, а нічого не бачиш: весь час займає відбудова. Шукаєш де щось подешевше, де щось можна знайти, як привезти, де знайти машину, чим заправити… Таких речей дуже багато. Хочеться перемоги, хочеться тепла, світла, просто розміреного життя, якого зараз немає та поки не передбачається. Але зараз вся країна в такому ритмі, тож нема чого жалітися. Чекаємо на перемогу та допомагаємо нашій армії як можемо.

-Україна вистоїть?

-Обов’язково.

-Чому саме?

-Бо ми зараз разом з усім світом.

Знаєте, ми не вперше воюємо з росіянами. Можна згадати історію 1917-1921 років. Ось тоді нам не вистачило союзників: Антанта нас не підтримала, Німеччина та Австро-Угорщина, наші тимчасові союзники, програли Першу світову війну і швидко зійшли з арени.

Зараз, коли з нами весь цивілізований світ, ми не маємо права відступитися. Сьогодні я пишаюся нашою нацією. Раніше українці могли здаватися лінивими:десь там в них корупція, вони не активні… А ось подивіться – війна, нас б’ють, а ми тримаємося. Коли Чернігів переживав облогу, найбільш вразило, що ніхто не скиглив. Стояли, терпіли: без води, без світла. Допомагали один одному, як могли, і не збиралися відступати. Ми маємо через це пройти, докласти зусиль, якщо хочемо, щоб наші нащадки жили нормально.

Як свого часу докладали зусилля козаки, воїни УНР, бійці УПА. Все це було недарма. Ми маємо продовжити цю справу й довести її до логічного кінця. Бо, нарешті, весь світ прозрів та побачив, що насправді являє собою Росія. Тож добро обов’язково переможе сили зла.