«Все було добре до того часу, доки не увірвався в моє життя останній чоловік на ім’я Паркінсон. Не запитав у мене дозволу, сплутав усі плани та спустошив гаманець» – так із гіркою посмішкою розповідає про своє життя чернігівська пенсіонерка Тетяна Скойбіда. Жінці 71 рік. «З Паркінсоном» вона живе вже 11 років. Каже, що в неї остання стадія і навряд чи доживе до весни. Незважаючи на це, не втрачає оптимізму та інтересу до життя.
Рік тому захопилася декупажем, створила десятки цікавих виробів, які всім дарує. Відвідує танцювальний гурток для паркінсоністів. Закохана в музику, поезію та красу. Передплачує газету «Сім днів» багато років і рекомендує наше видання усім друзям і знайомим. Отже, йдемо в гості до Тетяни Павлівни. Вона живе у звичайній квартирі п’ятиповерхівки на вул. Доценка. Приготувала для мене бутерброди, пропонує чай і каву. Є «сто грам для апетиту». Відмовляюся, бо на роботі.
Проукраїнське товариство шляхетних жінок у Чернігові
Господиня показує чимало вирізок із газет і журналів, багато фотографій, на яких вона в яскравому українському вбранні поруч із відомими українцями: патріархом Філаретом, співаком Олександром Пономарьовим та іншими. З’ясувалося, що Тетяна Скойбіда, інженерка з ЧеЗаРи, з десяток років була головою Чернігівського обласного відділення Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги.
Свято «Седнівська осінь» – ми там обов’язково. Нас всюди запрошували, у Києві часто виступали, а в Чернігові – ні. Тут ніяк не могли зрозуміти, хто за нами стоїть. А за нами ніхто не стояв. Їздили навіть у Татарстан на запрошення української діаспори. Як нас там тепло зустрічали! Так, сьогодні це звучить дивно.
А почалося з того, що нас якось запросили заспівати українську пісню. І ми як заспівали! Наше товариство дійсно було проукраїнським. Директор центру українознавства сказав після виступу: «Так, як ви, ніхто не співає, бо ви – душа народу». А ми ж навіть ноти не знали. У нас ні копійки не було на поїздки, на виступи, костюми. Все власним коштом, бо ми це любили.
Ось фото, зроблене на врученні відзнаки «Патріот України». Поруч зі мною племінник Олександра Довженка – професор з Москви. Він сказав: «Мені так сумно! Бо Довженка вже ніхто не читає і не знає». І тоді я стала в позу та процитувала рядки з твору Довженка (декламує дуже артистично. – Авт.). Він розчулився й каже: «Я вам оплачу цю поїздку!» І оплатив! Нас і в Канаду запрошували, але я тоді захворіла…
«Відчуваю трепет, коли вдягаю вишиванку»
- Пані Тетяно, про хворобу я Вас ще запитаю пізніше, розкажіть, звідки у вас цей музичний талант?
- У нашій родині починали співати раніше, ніж говорити. У мене сім’я дуже співоча, дуже талановита. Я не хизуюся, так воно і є. Батьки в мене вчителі. Тато грав на 11 музичних інструментах, причому він самоучка. Кожній дитині давав у руки інструмент, і ми разом грали та співали. Він навчив нас цієї пісні: «Ой, чому я так довго сумую? Про козацькую долю згадав. І про волю свою не забуду, що колись я як сокіл літав». Казав: «Діточки, вам за цю пісню світить 10 років». Я тоді була маленька, але запам’ятала…
Зараз я радію, що настав той час, за який ми колись боролися, наші мрії втілюються в життя. Аби лиш це було від щирого серця. Раніше за всіх ми почали вітатися «Слава Україні!», вдягали вишиванки. Я й нині відчуваю трепет, коли вдягаю це вбрання. Такий самий трепет, коли співають «Боже, великий, єдиний, нам Україну храни».
Бачте, як мене зараз хитає (напевно, від хвилювання неконтрольовані рухи моєї співрозмовниці дійсно посилюються. – Авт.). Це вже остання стадія Паркінсона. Так що я хоробра жінка, що так тримаюся. Зараз такі сильні ліки вживаю. Але мені сьогодні телефонували з танців: «Якщо ти не будеш ходити, то і ми покинемо!»
- Пані Тетяно, Ви продовжуєте мене дивувати! Про які танці мова?
- Це група для тих, хто хворий на Паркінсона, що діє на базі обласної лікарні. Так, воно не лікує, але допомагає нам впоратися. Обіцяють, що будуть мене забирати та привозити. Збираємося раз на тиждень. По середах. Дуже гарна дівчинка веде заняття. Танцюємо танго. Ми всі там рівні, розуміємо одне одного. Ніхто ні з кого не сміється…
До речі, я ж хотіла про нашу компанію розказати, про паркінсоністів. Там кожен – особистість! І Галочка, яка теж виписує вашу газету. Вона і блокноти робить. На жаль, всюди від нас одмахуються, як від мух.
- Ви про те, що держава про вас не піклується та не виділяє кошти на ліки?
- Колись це була державна програма. А тепер її перекинули на місцевий рівень. І нам не допомагають зовсім. Живемо в пошуках ліків. Звісно, нам зараз можуть сказати й таке: що ви хочете? В країні війна, гинуть молоді люди, а ви вже старі. Але нам хочеться жити. Може, хтось мене і таких, як я, все ж таки почують і допоможуть?
«6–7 тисяч гривень на місяць, щоб жити»
- Навіть не знаю, що сказати, просто нема слів. Дивуюся Вашій стійкості. Пані Тетяно, Ви зараз сама живете?
- Так, сама. У мене є донька, але вона не в Чернігові. Є онука, вона живе окремо. Готую я сама, а щось купити мені допомагають. Приходить працівниця територіального центру. Терцентру я дуже вдячна. Я там була ведучою свят, виступала до того часу, поки оце зі мною не сталося. Наразі лікування потребує чималих коштів – 6–7 тисяч щомісяця. Це тільки для того, щоб я жила.
- А де ж берете такі немалі для пенсіонерки кошти?
- Друзі допомагають. Подруга нещодавно привезла ліки з Італії, ще одна передала з Риги. Пересічних людей у моєму житті не було. Усі – особливі, чисті, добрі, чесні.
- Ви і під час активних військових дій тут залишалися?
- Так. До мене перейшла на деякий час жінка із сусіднього дому – Тамара, бо у них не було газу, вибило шибки. Ракета впала зовсім поруч. А вона живе одна і в неї три коти. Тепер ми теж друзі, допомагаємо одна одній.
- Як же Ви справлялися? Це ж треба було і продукти купити, і ліки знайти.
- Не хочу згадувати тих, хто мені не допоміг. Дай Бог усім здоров’я! А ті, на кого я зовсім не розраховувала, були поруч. Ліками ми мінялися з такими ж паркінсоністами. Щось є в одного, у іншого – друге. Найважче було, як зник зв’язок.
Десь у перші дні облоги в мене вилетіло вікно. Сиджу в коридорчику на диванчику і думаю про те, що я одна в цьому світі. Але відкриваються двері і заходить сусід Сергій з першого поверху: «Тьотя Таню, не переживайте, я зараз все приберу». І за півгодини приніс мені якісь кренделі, які сам насмажив на сковорідці. Буду пам’ятати все життя!
А 8 березня приходить сусід Феодосійович, теж пенсіонер, приносить пів буханки хліба і каже: «Це вам подарунок!» Ніколи цього не забуду. Приходила до мене і невістка Тамара, провідувала. В укриття ми не спускалися. Весь час я була тут, читала молитви.
- То Ви – віруюча людина?
- Так, ми ж українську церкву тут, у Чернігові, відстоювали серед перших – церкву Михайла і Федора. А як приїхав владика Іларіон – молодесенький, років 20, так шкода його стало. Може, він не знав, куди їде, адже це не Львів, не Луцьк. Важко йому було дуже. Але ми його завжди підтримували, допомагали, чим могли, по-материнськи опікали. Він нас теж цінував. Зараз він архієпископ, велика людина. Інколи зідзвонюємося, вітаю його з днем тезоіменитства.
Загалом, як тільки життя мене не било! Але я завжди знала й вірила, що мені всюди зустрінуться чудові добрі люди, які, як і я, люблять поезію, пісню, красу, життя. Так воно за великим рахунком і було.
Вікторія Сидорова, фото – з архіву Тетяни Скойбіди