Він був добрий і порядний, веселий і дотепний, доброзичливий і безвідмовний. Завжди всім допомагав. «Я, бувало, навіть ображалася, що чужим людям він допомагає більше, ніж рідним, – розповідає про свого чоловіка Валентина Кириченко. – У будь-яку хвилину хтось міг зателефонувати, навіть уночі, він збирається та їде на допомогу. Чи машина обламалася, чи когось треба зустріти, щось відвезти. Він був найкращий водій. З ним було не страшно їздити навіть у тривалі подорожі».
Пані Валентина – вище середнього зросту й струнка, приваблива. Із темним волоссям і виразними рисами обличчя. Втім, вона майже не посміхається. Ми розмовляємо на затишній кухні її будинку в мікрорайоні Бобровиця. На щастя, будинок уцілів. Тут вони з Віктором прожили 15 років. Ми п’ємо чай, розглядаємо фото на телефоні. Чоловік пішов захищати Чернігів у 61 рік. Взяв до рук зброю і загинув 5 березня, хоча офіційно не числився ні в ЗСУ, ні в ТРО. Він увійшов до так званого БУР – Бобровицького укріпрайону – загону самооборони, що створили місцеві жителі.
«Не знали, як дякувати, що повернув дітей»
Із того часу минуло понад 10 місяців, але згадуючи свого чоловіка, пані Валентина час від часу починає плакати. Вочевидь, їй важко говорити про свою втрату. Віктор Житник був старший за дружину на дев’ять років. Але різниця у віці між ними, за словами моєї співрозмовниці, не відчувалася анітрохи! Її чоловік за своєю вдачею був компанійський і жвавий, енергійний і життєрадісний, а за статурою – худорлявий, тож виглядав і почувався молодшим, ніж його однолітки. У подружжя було стільки планів… Усе перекреслила війна та російська навала.
– Я живу в Чернігові з 19 років, тут навчалася й працювала, але сама родом із Орлівки, що в Куликівському районі, там ми з Вітею й познайомилися, – переповідає історію своєї родини моя співрозмовниця. – Він їздив до нас як водій, а я приїздила в село до мами. Спілкуватися та жити разом ми почали пізніше, моєму сину на той момент було три роки. Віктор теж раніше був одружений, у нього є син. Варто додати, що взаємини у Віті та мого Ярослава були дуже теплі, хороші. Ярослав ставився до нього як до рідного батька. Вони завжди розуміли один одного. Ми жили тут, на Бобровиці, у будинку, який нам із сином купила моя мама.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, ви тут були, у Чернігові?
– Так, я була вдома, а Вітя 23 лютого вдень поїхав до Сум, повіз дітей на змагання. Я була на роботі в цей час, бо працюю провідним бухгалтером у Чернігівській політехніці, тож не провела його, хоча зазвичай проводжаю. Я завжди сумую, сумувала, коли його нема. А 24-го вранці мені зателефонував брат і каже: «Валя, війна». Я набираю Вітю: «Забирай дітей і повертайся». Він не повірив. Потім, напевно, почали телефонувати батьки дітей, і вони дуже швидко зібралися, десь о 7-й ранку вже виїхали додому. А повернулися близько 17-ї. Їх часто зупиняли, перевіряли. Коли їхали, бачили і техніку, і танки. Вітю зустрічали батьки й не знали, як дякувати, що повернув дітей.
«Не хвилюйся, це наш танк»
– Наскільки я розумію, у вас є свій транспорт – то чи не було думки виїхати з Чернігова?
– Так, у нас був свій транспорт, але вже нема. І можна було виїхати, але він не хотів. Мені було дуже страшно, адже я бачила у вікно, як понад нашим будинком пролітають снаряди чи ракети. Першу ніч ми з сином провели внизу, у нас є підвал, є цокольний поверх. А Вітя не хотів спускатися. Вранці 25 лютого він вийшов на вулицю, де були й інші сусіди, приїхав ще якийсь військовий. Потім прибіг і каже: давай документи, поїду отримувати зброю, будемо охороняти наш мікрорайон. Повернувся десь за годину з автоматом. Їх записали на листочок, але офіційно ніхто ніде не реєстрував. Дні чотири вони побули тут з іншими сусідами, а потім їх перекинули в Новоселівку. Я не знала: хто, що, де? Будинок там їм родина виділила, люди годували. Щиро кажучи, я дуже переживала. У нього ж не було досвіду, він не служив. Але весь час мені казав: «Валя, все буде добре, не переживай». Як танк проїде, мене набирає: «Не хвилюйся, це наш танк». А 5 березня Вітя загинув...
– Ви знаєте, як це сталося?
– У ніч з 4 на 5 березня він ночував удома. Прийшов, бо хтось його підмінив. Попросив розбудити о 24-й, я розбудила, він знову пішов. Потім повернувся вдень. Ліг спати, попросив розбудити пів на сьому. Перекусив, перевдягнувся і побіг. Обійняв мене, а я – його. Я його бачила живим востаннє. Він телефонував мені кожну годину. Казав: «Не переживай! Це наші». Знав, як сильно нервую. Ми весь час разом були. Звісно, за 15 років бувало різне, але ми були щасливі. А от знайомий телефонує: «Правда, що Віті вже нема?» «Та я щойно з ним розмовляла!» – відповідаю. Хлопці, які були з ним поруч, кажуть, що був прильот. Йому перебило ноги. Ще деякий час він був живий. А подробиць мені не розповідали. Люди мені співчувають, але я не хочу цього, для мене це відкрита рана. Ми жили душа в душу. Все робили разом, дружно. У нас було стільки планів! Наприклад, добудувати цей будинок.
«Допомагають сусіди»
– До слова, Ваш будинок теж був пошкоджений?
– Звісно! За моїми підрахунками, три бомби впали поруч. Андрій, мій сусід, каже, що чотири. Був пошкоджений дах, недавно повитягували уламки. Із сараю знесло покриття, де літня кухня в мене – шибки повилітали. Своїми силами майже все полагодили.
– А Ви кудись зверталися до допомогу? Може, замовляли акт про пошкодження майна?
– У мене будинок цілий, тому такі акти не роблять. Навіть кури якимось дивом живі. Хлопці, які стояли з Вітею, мені зараз допомагають. Ви напишіть, що війна проявила всіх людей, друзів. Це дуже боляче, бо раніше здавалося, що в нас багато друзів, ми збиралися на свята, танцювали. А коли Вітя загинув, вони кудись зникли. Залишилися ті, хто був з дитинства. Є сусіди, котрі зараз допомагають. Хоча ми не спілкувалися раніше. Просто жили по сусідству. Фактично чужа людина прийшла до мене запитати, як справи. Каже: «Ми з Вітею поруч стояли». Це дуже важливо для мене.
– Так, усі зараз здаємо тест на людяність. Ваш чоловік загинув 5 березня, під час масованих обстрілів Чернігова. Вам вдалося його поховати?
– Щиро кажучи, я була в ступорі. Не знала, що робити. Не плакала. Я просто не могла повірити. Вітю поховали на кладовищі у мікрорайоні Масани. Бо нам пропонували в загальній могилі в Ялівщині, я не захотіла. Організацією поховання займалася людина, з якою він працював.
– А що було далі?
– Нам допомогли виїхати друзі. Я їх набрала та почула: «Ми їдемо, у тебе 15 хвилин, встигнеш?» Встигла, бо племінник служить у ЗСУ, і він мене відвіз. Спочатку були в Миронівці, потім переїхали у Стрий, а коли приїхав мій брат, перебралися до Львова, згодом – до Ужгорода, де були мої колеги з університету. Перед тим я подзвонила й запитала, чи є там для нас місце. Дякую ректору Чернігівської політехніки, він мене дуже підтримав.
– Пані Валентино, а наше місто якось Вам допомогло фінансово?
– Щиро кажучи, я нікуди не зверталася, адже ми з Вітею не були офіційно розписані. Він пропонував, але мені це не було потрібно. Торік ми вже й зібралися, але то одне завадить, то інше. У чоловіка залишився рідний син, але ми з ним не спілкуємося. Мені все це не важливо, аби тільки мій чоловік був живий. Хай би і хати не залишилося, аби Вітя був поруч. Дуже сумую за ним. Цього не зрозуміє той, хто не втрачав близьку людину. Час минає, але цей біль не вщухає.
– Я Вам щиро співчуваю!
«Він не сидів вдома і загинув не як цивільний»
Серед тих, хто залишився поруч, чернігівці, які були в БУР разом з Віктором. Зокрема, Андрій і Олександр допомагають удові робити ремонт. Вони й розповіли про останні хвилини життя Віктора Житника.
Олександр:
– Надійшла інформація, що в Новоселівку зайшла ДРГ. І ми вирушили на зачистку групою у складі восьми чоловіків. Йшли вздовж траси на Улянівку. А по центральній і паралельній вулицях – дві інші групи.
Андрій:
– І тільки зайшли за знак, нас почали накривати мінами. Усі впали.
О.:– Андрій ішов попереду. Запитую: «Живий?» – «Так!» І рушили далі. Оглянулися, а пацани відстали. Віті перебило обидві ноги, а Юрі Вєткіну відірвало ногу. Це я накладав йому джгут. А Віті не змогли допомогти. Він лежав під воротами. Там є щит чи шматок забору. Це поруч із садовим центром. Я побіг шукати машину, аби їх вивезти.
А.:– На похороні ми не були, бо не могли залишити бойові позиції. Залишилися живі. І зараз вважаємо, що до людей, які стали на захист Чернігова й загинули, має бути відповідне ставлення.
О.:– Якщо людина взяла зброю і загинула під час виконання бойового завдання – значить, вона є захисником Чернігова. Незалежно, приписана до якоїсь військової частини чи ні. Родина має отримати якісь виплати. Вітя не сидів вдома, він не загинув як цивільний.
А.:– Хочемо не хочемо, важко чи ні, а ми мусили взяти зброю та стати на захист свого міста. Тому що не повинні гинути молоді. Вони мають жити, ростити дітей. А ми вже трошки пожили. Якщо доведеться знову приймати таке рішення – вагатися не будемо.
Авторка: Вікторія Сидорова, фото автора та із сімейного архіву Валентини Кириченко