19 березня 2022 року в приміщення християнської церкви повного Євангелія «Перемога» в Чернігові прилетіла російська ракета. Це було власне приміщення церковної громади, придбане буквально за кілька років до того. Громада почала там ремонт, прибудувала окремий вхід . Пастором і засновником цієї церкви був Геворг Агабекян, вірменин за національністю. У травні громада осиротіла: Геворг Іванович відійшов у інший світ після тривалої хвороби. Сьогодні справу його життя продовжує дружина – Анжеліка Агабекян.
«Виїздіть, рятуйте дітей!»
– Ми в цьому місті працюємо вже 24 роки, навіть більше. А пастором я стала не так давно, у липні, – розповідає нашим читачам пані Анжеліка. – Допомагала чоловікові, моє служіння було – зустрічі з жінками, біблійна школа. А ще виконую громадську роботу: очолюю комітет з морально-етичного розвитку суспільства в громадській раді при ОДА. Ми об’єднуємо всі християнські конфесії для спільних заходів. Щороку проводили свято у філармонії для дітей. Мій чоловік це розвивав, він був дуже комунікабельною людиною, його поважали. Він був не тільки пастором, а ще єпископом у Чернігівській і Сумській областях. Але ж онкологія…
– Співчуваю! Розкажіть, будь ласка, як для вашої родини почалася війна.
– Моя війна почалася десь за тиждень широкомасштабного вторгнення. Чоловік був на денному стаціонарі в Києві, проходив планове лікування, у нього відкрилася внутрішня кровотеча. Я добре запам’ятала цю тривожну ніч. Із Божою поміччю кровотечу зупинили. Під ранок приїхала швидка, забрали чоловіка в лікарню, зробили всі необхідні маніпуляції. А потім – 24 лютого. І він недолікований повернувся. Весь час казав мені: «Хочу до церкви, до родини». Ми залишалися тут під обстрілами. Бачу – йому погано, уже не спускався в сховище, було важко.
– Ви в той час перебували вдома чи в приміщенні церкви?
– Наші віряни були по домівках, і всі ми були на зв’язку. Одна родина на той момент уже виїхала на захід Україні, у них свій будинок на Подусівці, тож ми з їхнього дозволу переїхали туди, бо там є підвал. Але цей мікрорайон теж дуже небезпечний. Що робити? У нас церква, можна сказати, сімейна. За 24 роки вже покоління виросло. Є багатодітні родини, є дитячий будинок сімейного типу Тимофєєвих. Будинок їм надала держава. Вони там сиділи-сиділи, а потім поїхали до Слободи. Це Божа ласка, що встигли звідти виїхати вчасно, бо туди зайшли окупанти. А їхні батьки опинилися під окупацією. Ця родина у Швеції перебуває. І з ними ще дві багатодітні родини.
– А ви вирішили залишитися в Чернігові?
– Ми сиділи в підвалі, але я намагалася всім донести: виїжджайте, вивозьте дітей. Багато хто з нашої церкви зараз в Європі. Хтось планує повернутися, а хтось уже ні. А ми виїхали, як ще автомобільний міст був цілий. Спочатку до Борисполя, потім до Черкас. Виїхали з чоловіком і двома синами-студентами. Донька наша працює в Києві у приватній школі. Згодом вона теж виїхала до Польщі.
Я сподівалася, що в Черкасах чоловіка госпіталізують, але нам відмовили. У Львові – також. У Польщі його нарешті поклали до госпіталю. Майже місяць він там лежав, і діагноз тоді ще не поставили. Вдома чоловіка чекала трансплантація печінки (ми мали стати в чергу в институті ім. Шалімова, збирали необхідні документи). Я бачила, як йому погано, але зарадити нічим не могла. Діагноз поставили вже в Німеччині. Вони не церемоняться. Після консиліуму прийшли до палати й сказали: онкологія, дуже агресивна форма, допоможе лише диво. Після цього він прожив буквально два тижні. Відкрилася ще одна кровотеча. І за день він відійшов. У 52 роки. Його знали, поважали, любили. Хтось – із самого початку створення церкви, хтось долучився до нашого кола пізніше. Це був жахливий удар для церкви. Мені телефонували й питали: «Пастор помер — і ви теж нас покинете, залишитеся з донькою в Німеччині?»
«Церква – не будівля, а люди»
– Чому вирішили повернутися?
– Я не бачила для себе іншого шляху. І ще в мене був такий внутрішній спротив: як таке лихо може бути? Як це диявол таке наробив з країною, з людьми?! Мені треба бути на службі. Але це не тільки від мого бажання залежить. Після поховання чоловіка я ще десь місяць прожила у Львові, там теж є наша церква. Ми допомагали, сини волонтерили. Я вивчала мову. У Львові хочеш не хочеш, а навчишся. Чоловіка поховали теж у Львові, це був його наказ. Він спочив 2 травня, а 12 травня ми з ним попрощалися. Донька повернулася в Німеччину, я – до Чернігові. Це було на початку червня. У липні мене рукопоклали. Ми почали збиратися в молитовному будинку «Спасіння» в мікрорайоні Ремзаводу. А з вересня орендували приміщення в центрі, де ми з вами спілкуємося зараз. Довелося починати майже з нуля, бо згоріла не тільки будівля, а й меблі, апаратура. Але церква – це не будівля, не майно, це люди. Я це знала, але особливо чітко усвідомила під час війни. Ми так згуртувалися! Зараз беремо участь у проекті «Є надія посеред війни»: роздаємо продуктові набори тим, хто потребує. Ініціатор – старший пастор церкви «Перемога» Генрі Мадава. У нас же об’єднання церков, входять церкви з усього світу, а в Україні близько 100. Є контакт-центр, де приймають заявки.
– Багато людей звертається?
– Так, багато. Було майже 10 тисяч заявок по місту. Майже 5 тисяч заявок ми обробили. Приймаємо по середах, роздаємо десь по 200 наборів. Трохи проповідуємо, адже люди потребують і духовної підтримки. У цей час церква має бути і світлом, і сіллю, і життям. Ми всі, хто має священницьку місію, намагаємося бути людям підтримкою.
– Цікаво, а ваші прихожани служать?
– Так, звісно! Наші хлопці пішли з першого дня в ТрО. І вже служать у ЗСУ. Один – у медичний частині, другий був нещодавно в гарячій точці, ми про нього молимося постійно. Пастор нашої церкви з Козельця в 54 роки також пішов у військкомат, гадав, що буде служити капеланом. Але у нього військова освіта. Ми на зв’язку з усіма, адже молитва робить реальні дива. Ми це відчуваємо щодня. Ми благополучно виїхали з Чернігова, адже не знали напевно, де вже є російські війська. І це диво. Нещодавно було прохання про молитву від нашої дівчини: її друг-однокласник потрапив в оточення. Я пишу їй: хай закликає ім’я Господнє, аби їм показали вихід. І це сталося! Вони врятувалися. Ми всі вистояли рік – і це теж диво, адже згадайте, які були прогнози західних політиків. Ми молимося і вдень і вночі.
– Тобто ваша віра не забороняє брати до рук зброю?
– У нас нема такого, що ми не беремо участь у військових діях. Це особисте рішення кожного. У даному випадку ми не порушуємо заповіді, адже захищаємо свої домівки, свою землю, свої родини. У Біблії сказано: не бажати чужого. Ми не бажаємо.
«Дехто переживає кризу віри»
– Як живе ваша громада сьогодні?
– Молодь переважно виїхала, але хтось і повернувся. Приходять і нові люди. Зараз рекламу не даємо, переважно працює сарафанне радіо. У нас є сторінка в соцмережах, є прямі трансляції з богослужіння. В громаду повернулися люди, які давно не були на службі. Напевно, вплинули ці трагічні обставини. Взагалі люди по-різному це сприймають. Дехто переживає кризу віри. А інші, навпаки, навернулися. І коли ми робимо добрі справи, людей це теж приваблює.
У нас багато заходів для прихожан. Недільна школа – для дітей. Для молоді – молодіжна група. Є служіння – молитва матері. Збиралися мами, в кого діти були в тяжкій залежності, у наркотичній чи алкогольній, і вони молилися. Ми відкриті для різних ініціатив. Були покази, є фільми хороші сімейні, християнські. Є домашні групи. Щоправда, в умовах війни деякі проекти звернули. Ми займаємося головним, навчаємо: люди, не бійтеся, допомагайте одне одному, тим, хто слабший, довіряйте Богу. Багато чого треба робити. У нас же по області є церкви, у Славутичі залишилося всього декілька вірян.
– Коли почали відновлювати служіння в Чернігові?
– Наш пастор із Шостки, Роман Козловський, допомагав, зокрема провів пасхальне служіння. Було 15–20 людей, дехто взагалі нікуди не виїжджав. Він почав привозити сюди допомогу, ліки. Було важко усім. Я була однією з тих, хто ініціював «християнський собор Чернігова», аби обговорити виклики, які стоять перед церквою в період війни. Були присутні представники всіх конфесій за виключенням московського патріархату. На цьому соборі ми познайомилися з представниками Єдиного волонтерського центру, почали співпрацювати. Наші жінки в’яжуть шкарпетки для військових, спочатку обходилися своїми силами, а як почали розпускати светри, ми купили для них пряжу. Це важливо, треба переключатися.
Приїздили до нас місіонери з Нідерландів, привезли спальники круті, ми їх теж передали в ЄВЦ. Борошно та продукти передавали, бо там печуть смаколики. Надійшли обігрівачі – думали на центри незламності, а віддали на тероборону. Чим можемо допомагаємо.
А зараз моя ідея – провести молитовний сніданок у Чернігові. Ця традиція пішла зі США, коли збираються політики, волонтери, громадські діячі. Це майданчик для діалогу. Вони між собою можуть чубитися у парламенті, але тут інша атмосфера, інший рівень спілкування. Національні молитовні сніданки проходять і в Україні, уже дев’ять відбулося в різних обласних центрах. Тому дуже важливо, щоб Чернігів, як прикордонне місто, теж долучився до цієї справи.
Підготувала Вікторія Сидорова, фото з особистого архіву Анжеліки Агабекян