Період з кінця лютого до початку квітня 2022-го року стали найбільш трагічними для Чернігова та чернігівців, щонайменше, з часів Другої світової війни. Кожен день того періоду – це обстріли, боротьба, біль та смерті.
Але навіть на цьому тлі події 16 березня 2022-го року, на наш погляд, стоять окремо. Того дня російські у…ки (тоді ми їх називали тільки матом, але все ж обмеження ЗМІ не дозволяють використовувати це слово у пресі, тому скажімо просто: «Ух які криваві воєнні злочинці», - прим.) з «Града» розстріляли чергу за хлібом біля магазину «Союз» на вулиці Доценка. У тій трагедії загинуло не менше 18 людей, ще, щонайменше 26, були поранені.
У цьому матеріалі ми пригадаємо події того дня та поділимся з Вами спогадами очевидців події. Адже, як би це не було боляче, ми маємо пам’ятати про ті страшні дні й зробити все, щоб злочинці були покарані.
Що відбувалося у районіБудинок, поблизу "Союзу", в який російські загарбники також влучили 16 березня 2022-го
Так вийшло, що автор цього матеріалу весь період облоги Чернігова провів у будинку, що розташований буквально у 150 метрах від того самого магазину «Союз» та з власного досвіду знає, що відбувалося конкретно у цьому районі міста під час спроб окупантів захопити обласний центр.
Обстріли у нашому районі почалися одразу 24 лютого, вже тоді першу ніч ми всім під’їздом проводили у підвалі (де до цього, наприклад я, не був взагалі жодного разу), котрий вже незабаром стане для нас ледве не головним середовищем проживання.
Тоді ж виявилося, що війна значно подовжує відстані. Так, влада просила не виходити за межі свого кварталу, але й без цього буквально за кілька метрів від входу до підвалу, під майже постійним звуком літаючих снарядів, почувався не дуже впевнено.
Станом на 16 березня ми вже викопали всі шини з двору (з них біля найближчої зупинки ТРО організувало контрольний пункт), переконалися у відсутності міток на даху, позбивали таблички на будинках, подихали сморідом від розбомбленого «Епіцентру» й… залишилися без води та зв’язку: світло, а слідом за ним й вода, в нас остаточно зникнуть 11 березня, через кілька годин після руйнування стадіону імені Гагаріна (наступного разу електрика з’явиться лише 6 квітня).
Станом на 16 березня телефони у всіх вже розрядилися, воду доводилося шукати де доведеться (до нашого будинку вода під час обстрілів приїжджала, здається, двічі, а графіку появи водовозок біля інших будинків (якщо такий і був) дізнатися без інтернету та телефонного зв’язку було неможливо) – навіть пішки ходити за нею на Десну, на Переправу.
Загалом, ми (цивільні) опинилися відрізаними від новин та цивілізації. Що відбувалося навколо – складно було зрозуміти. Розуміли одне – якщо стріляють, бої ще йдуть, Чернігів не здається.
Так як ніхто (або, принаймні, більшість) не готувалося до широкомасштабної війни, запаси продуктів були далеко не безкінечними. А ось майже всі магазини нашого умовного кварталу виявилися закритими. Єдине життя теплилося біля «Союзу» на Доценка. Тут, якщо під обстрілами відстояти кількагодинну чергу, можна було дійти до дверей та купити… щось – те, що на той час залишиться у магазині.
З хлібом все було ще складніше. Пізніше його будуть привозити члени ОСББ на Доценка, 23 (велика їм за це подяка). Але, станом на 16 березня, купити хлібу можна було тільки в окремій черзі біля «Союзу» (біля задніх воріт магазину з боку «ЖЕКа-10»). Черга тут збиралася велетенська, але, як ми здогадувалися, їхати на наш район під обстріли бажаючих було небагато. Тож можна було простояти кілька годин й так і не дочекатися машини та, відповідно, хлібу.
Того дня ми з дружиною були біля «Союзу» та бачили чергу довжиною метрів в 20-30, що стояла біля воріт в очікуванні машини з хлібом. Але, так як вже вранці звуки вибухів було чутно дуже близько, ми вирішили у черзі не стояти, тож нам умовно пощастило. Умовно, бо того дня снаряд поцілив у наш будинок двічі (як й у всі будинки у нашому дворі). Пощастило, бо ми залишилися живі…
Недоступний «Союз»
Готуючи цей матеріал, ми хотіли розповісти історію продавців магазину «Союз» на Доценка – тих, які героїчно працювали під ворожими обстрілами та які опинилися буквально за кілька метрів від епіцентру вибуху снаряду (адже «Град» прилетів буквально у задній двір магазину).
Проте у самому магазині нас переадресували до регіонального офісу компанії «Євротек» (саме вона керує мережею «Союз»), де нам, у розмові не під запис, розповіли, що для продавчинь «Союзу» той день не відрізнявся від інших, а самі працівниці (на думку представниці «Євротеку») не є очевидцями події, так як знаходилися у магазині і не бачили «прильоту», та й спогади про ті події для працівниць є надто болючими.
Також була висловлена думка, що хоча розстріл черги за хлібом й є неприпустимим злочином окупантів, за рік повномасштабної війни сталося забагато більш важливих подій, які набагато більше заслуговують на увагу преси.
Тож, щоб підтвердити чи спростувати ці тези, ми звернулися за коментарями до фахівців:
А ось на думку істориків, продавчині, котрі працювали у той трагічний день у «Союзі», були очевидцями події:
Для багатьох з тих, в кого була можливість (а вона була не у всіх), обстріли того дня стали вирішальним аргументом, що спонукали виїхати подалі від трикутника Доценка-Пухова-Бєлова (остання вулиця наразі носить назву Першої танкової бригади, - прим.). Галина Семенівна після пережитого того дня вирішила переїхати в інший район Чернігова:
16 березня російський снаряд прилетів й у під’їзд, в підвалі якого ховалася Галина Семенівна. Там загинули дві людини:
Не дивлячись на обстановку у районі, тут, навіть під обстрілами, продовжували працювати комунальниці.
Такі події дуже часто для когось стають фатальними, а когось, навпаки, доля (або випадок) відводять від того місця. Опитуючи чернігівців, вдалося почути кілька історій про те, як люді пішли з черги буквально за кілька хвилин до прильоту:
Пам’ятник
Навіть через рік ворота у двір магазину «Союз» нагадують про трагічні події того дня: снаряд російських окупантів залишив не тільки слід на долях людей, а й суто фізичний слід у воротах та паркані.
Але пам’ятного знаку на місці розстрілу чернігівців наразі немає. Проте у сусідньому дворі стоїть стара біла «Волга». Як казали, її власник загинув у тій черзі, не залишивши спадкоємців. Так це чи ні, а автівка досі самотньо стоїть на старому волейбольному майданчику (до повномасштабного вторгнення його кілька років використовували власники авто в якості імпровізованої парковки), як пам’ятник тих трагічних днів.
Ми маємо пам’ятати про розстріл росіянами чернігівської черги, про розстріл людей, які просто хотіли купити хліба. Але ми маємо пам’ятати, що те, що пережили чернігівці у лютому-квітні минулого року, досі триває. Де 13-й місяць, а де й 10-й рік обстріли та руйнування є реальністю для інших українців, які живуть у Харкові, Бахмуті, Сєвєродонецьку, Херсоні та інших містах. Тож допомагаємо ЗСУ, аби в Україні якомога скоріше настав мир. Щоб Україна перемогла.