Цього чоловіка в Чернігові знає багато людей. Він пройшов довгий і цікавий шлях: був панком, рекламістом, бізнесменом, ресторатором, а зараз практикує буддизм і є військовослужбовцем ЗСУ. Взагалі він багато чого зробив у Чернігові першим. Був співзасновником першої газети оголошень «З перших рук», першої великої рекламної агенції «Реклама та Друк», першого арт-пабу «Варенікс» та інших ресторанів і кафе, першої круасанної «Flavor».
З ним вийшла справді велика розмова у всіх сенсах. Жваво та цікаво ми говоримо про: панк 80-х і неформалів у Чернігові, бізнес лихих 90-х, Копенгаген і Катманду, як другі домівки, унікальну епоху «Vareniks pub» та його гостей, ТНМК, БГ, Карпу та інших зірок у Че, буддизм і подорожі, службу в ЗСУ та потребу бути готовим. Про все це і багато іншого читайте у цьому великому інтервʼю з Ігорем Вареником.
«БУЛО БАГАТО ВІЛЬНОГО ЧАСУ, РОБИТИ БУЛО НЕМА ЩО, А ПОРУЧ БУЛА ГІТАРА»
- Ігор Вареник. Постає дилема: інших гостей, які бувають в цій програмі, я точно знаю, як підписати: письменник, військовий, історик. Ігор Вареник – як однозначно можна сказати про цю особистість? Як тебе представити? Ресторатор, бізнесмен, творча людина, і все, що завгодно можна?
- Однозначно не можу сказати, вам краще знати.
- Зараз ми знаходимось в такому знаковому місці, це колишній паб «Варенікс».
- Так. Це такий класний період життя був. В ті часи друзі казали, що коли вони приїжджають сюди з Лондона чи з Варшави, то тут вони відчували себе, як вдома, як у Європі. Я сам пам’ятаю такі відчуття: «Вау! Круть!», а потім ти ідеш туди і не хочеш виходити, тому що то вже родина.
- Ми обов’язково детально зупинимось на тому часі, бо це була дійсно ціла епоха «Варенікс паба». Хотілося б здалеку зайти, згадати трішечки фактів з твоєї біографії, молодість. Знаю ти був досить таким неформалом, панкував, це був кінець 80-х початок 90-х, так? Що це були за часи, ти став панком ще в СРСР?
- Як це трапилося? Я був з дідом і бабцею в Криму в Алушті, і випадково попав на якийсь рок-фестиваль. Це був десь, я думаю, 86-й рік, мені було приблизно 14. Тоді я попав на таку невеличку сцену, на якій були гурти «Поп-механіка», був «Аукціон», були «Звуки Му».
На концерті були такі доволі розкуті дівчата топлес, хлопці з ерокезом на голові і вся ця атрибутика. Після цього якось стало цікаво, що це за музика, бо до цього у мене був такий період хеві-метал, як і мав бути в тому віці: «Accept», «Iron Maiden» і так далі. Ось такий був початок.
- Ти приїхав у Чернігів і вирішив, що тут треба якусь двіжуху наводити молодіжну?
- Я думаю, що так не було. То було набагато пізніше, коли ми вже трошечки підросли. Це вже 88-й, може. Скоріше за все тому, що було багато вільного часу, робити було нема що, а поруч була гітара. Потім з’ясувалося, що можна деякі звуки вижимати зі всяких подушок, чемоданів, тому сама собою зорганізувалась якась група.
- Як називалась група?
- Перша назва її була «Перев’язаний палець», тому що Діма, який намагався грати слепом на бас-гітарі, розідрав палець до крові, і була така назва. А потім, є такий у нас персонаж Вова Дуплик, і коли я дав почитати йому свої тексти, він сказав, що є у нього дуже гарна назва. Це звучало приблизно так: «Психоделічний псевдорозпад нейропозитронів на фазопозотрони», щось таке. Скорочено вирішили залишити «Психорозпад». Ось так це було, навіть був один концерт.
- І в тебе було прізвисько «Великий ЯЯ», наскільки я пам’ятаю? Взагалі, неформальна тусовка кінця 80-х у Чернігові, як було з владою, з міліцією, були якісь проблеми?
- Був у нас такий інцидент, це було 1 Травня, здається, був якийсь концерт, біля театру стояла сцена. Там виступала група з Чернігівського радіоприборного заводу, називалася вона «Равноденствие», і грали вони щось на кшталт «Led Zeppelin», але з якимось трошечки комсомольським текстом. Ми попросили, чи можна взяти ваші інструменти, зіграти пару пісень. Сказали - беріть, ми зіграли. Нажаль, на той момент у нас була більш-менш гарно зроблена тільки одна пісня «Гей-гоп, шо по чём, застрелился Горбачёв», і десь хвилин через 20 після того, як ми закінчили, до мене підійшли дяді, взяли під рученьки-ніженьки, з’ясовували дані, протримали якийсь час, потім відпустили. Взяли на контроль, скажімо так.
- Потім ти пішов до армії, а далі в 90-х, ти продовжував бути таким?
- Ні, потім все, потім почався бізнес.
«СПРИЯЛА СВОБОДА І ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ ЗВ’ЯЗКІВ З ЛЮДЬМИ З ГАРНИМИ ІДЕЯМИ, ТИ ПРОСТО ДОЗВОЛЯЄШ, ЩОБ ЩОСЬ СТАЛОСЯ»
- Як ти пішов до бізнесу? Як настав той момент, коли «Великий ЯЯ» вирішив стати бізнесменом?
- Все дуже просто. Я прийшов, одружився. Як всі молоді пари ми мали величезну касету з записом весілля, але не можна було її десь подивитися. Знову таки спливає Вова Дуплик, у якого був відеомагнітофон, я його попросив взяти подивитися цю касету. Потім в кульочку приношу до нього відеомагнітофон, і саме в той момент, коли я його віддаю, там стоять ще двоє товаришів і шось вирішують між собою. Трошки напружена ситуація. Щоб було зрозуміло, це кінець 92-го початок 93-го, ми мали єдину форму, якою міг працювати бізнес, це товариство з обмежною відповідальністю, воно мало складатися з трьох осіб, з двох не можна, з однієї не можна, лише з трьох. І була ситуація, в якій одна із трьох осіб, які там стояли і спілкувалися, вирішила відійти. Ну і мені задали класичне запитання: «третім будеш?» «Ну буду». Ось так почалась історія.
- Ці двоє це хто? Дуплик і..?
- Дуплик, Воловник, а третім був Богдан Гунарич, який вирішив відколотися.
- Щоб пояснити, то Дуплик і Воловник – це люди, які у свій час створювали «Сівер радіо», газету «Чернігівський полудень» і «З перших рук».
- Так. Спершу ми собі пошили на Чексилі дуже класні піджаки.
- Малинові?
- Ні-ні, темно-зелені з золотими гудзиками, чорні штани з відливом і пальто. І в той час весь бізнес, це була така постійна перепродажа. Це такий був бізнес того часу, коли зранку ти сідаєш на телефон і комусь пропонуєш, умовно, вагон шкарпеток за гривню, а ввечері тобі пропонують твій же вагон шкарпеток вже за 5.
- Це ж 90-ті, як ти описав ваш зовнішній вигляд, це вже стереотипно. Чернігівські 90-ті, бізнес, що тут відбувалося? Важко було, були ті всі кіношні речі про бандитів?
- Все було. Десь не так гіпертрофовано, десь більш лайтово. В мене є дуже гарний друг, вже 30 років майже ми дружимо, зараз він лікар-психолог, але знайомство з ним було приблизно таким: ногою вибиваються двері, заходить людина і каже: «Ви з ким працюєте?» І такі історії є у людей, так…
- В той час треба було дружити з тими, кого називають «авторитетами»?
- Я навіть не скажу дружити-не-дружити… Я думаю, що є якісь людські якості, які люди поважають. Якщо ти поводиш себе в такому ракурсі, то до тебе інше відношення стає.
- Тобто все будувалось не так, як в фільмах про американську мафію, а на людських стосунках?
- І так, і так. Частково так. В мене немає історій дуже поганих. Ми займалися не дуже цікавим для інших бізнесом.
- Коли почалася історія вже рекламного бізнесу. Я так розумію, ви ж стали потім тандемом «Варенік і Сухомлин»? Ігор, мається на увазі.
- Це продовження з цими піджаками. Ми взяли величезну кількість якогось парфюму і повезли до Москви з надією там продати дуже швидко, але це зайняло майже 2,5 роки. Ми надихнулися газетою «Из рук в руки», яка видавалася, і потім приїхали сюди. З’явилась газета «З перших рук», і ось тут вже почалася рекламна історія, і тут вже з’являється на сцені Ігор Сухомлин.
«МЕНІ ЗАРАЗ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ВСІ НАШІ ПРОЕКТИ БУЛИ ТРОШКИ ЗАРАНО ДЛЯ ЧЕРНІГОВА ЗРОБЛЕНІ, РОКІВ НА П‘ЯТЬ»
- На якому етапі в твоєму житті з’явився ресторанний бізнес? Якщо я не помиляюся, перший експеримент – це була піцерія «НЛО»? Як ти дійшов до того, що цього не вистачає в Чернігові?
- Слухай, я скажу, що все життя – це якийсь такий рандомний варіант, коли зустрічаєш людей в якомусь місці, в якийсь час, і постає оце питання «третім будеш?» А далі хоп, і пішов якийсь інший вектор. Так сталося і з піцерією «НЛО», тобто з’явилися якісь люди, з якими ми спілкувалися, ми робили дуже цікаві рекламні речі, якісь ідеї були дуже класні. І тут у людей з’являється приміщення, з’являється бажання щось зробити, і вони кажуть, а може давайте? Ну давайте! Загалом, мені пощастило з людьми, яких я зустрічаю. Сприяла скоріш за все свобода і велика кількість зв’язків з людьми з гарними ідеями. Ти просто дозволяєш, щоб щось сталося.
- Потім ще був один з ресторанних проєктів - «Мастер кук»...
- Це теж, так, з’являється інша людина, типу, у нас буде кінотеатр. Прикольно, кажу, так може там щось зробимо? Тоді була така впевненість, що може ми зробимо типу «Макдоналдс 2», стільки сил ми на це витратили… Але тоді відбулися одна за одною кілька економічних криз: 2004-ий, 2008-ий та інші, коли ти міг просто стати банкрутом. Це, і стрибки долара, і ріст зарплат, і конкуренція. В якийсь момент ми просто проґавили, що треба було кардинально все змінити...
- Ще один заклад я згадую, про який теж багато хто з нашого покоління мають приємні спогади - «Steak house».
- О, так. То теж був варіант із розряду «Третім будеш?». Але, якщо за часів піцерії «НЛО» нам було по 25-26 років, «Мастер Кук» – це десь по 28-30 років, то «Steak house» це вже був дорослий вік – 37-38 років приблизно. Це просто різні прошивки. Як Фоззі каже, це «Вареник 1», це «Вареник 2», а оце «Вареник 3». Зараз у мене вже може п’ята прошивка, і вона мені подобається все більше і більше, більш стабільно працює, і пофіксена. ))
- По «Steakhouse» є якісь спогади, і чому теж не пішло, які обставини?
- Там збанкрутів власник приміщення, і воно просто пішло в нікуди, банку. Не дуже воно гладенько йшло з власником приміщення, і ми просто прийняли рішення зарубити проект, і все.
- В усіх цих закладах чи однаково вкладалася душа Ігоря Вареника? Зрозуміло, якщо ми кажемо про «Варенікс», то звичайно було все, а от «Steak house», «Мастер Кук», «НЛО»?
- Це був колективний проект, я впевнений, що всі групи співвласників, з якими я працював, вони різні були скрізь, але це були спроби зробити те найкраще, що ми хочемо, бачимо і вміємо. Дуже важко було інколи, тому що ми розуміли, і я зараз розумію, що дуже легко заробити гроші, зробивши якусь наливайку. Вклав 1000 євро і відбив 1000 євро. Всі наші проекти, мені зараз здається, трошки були зарано для Чернігова зроблені, на п‘ять років. Тому що дуже багато грошей було вкладено, була радість, але не всі вони повернулися.
- Так-так, є таке. Зараз у соціальних мережах часто пишуть, як було добре там-то, там-то і там-то…
«ЯК ФОЗЗІ КАЖЕ, ЦЕ «ВАРЕНИК 1», ЦЕ «ВАРЕНИК 2», А ОЦЕ «ВАРЕНИК 3». ЗАРАЗ У МЕНЕ ВЖЕ МОЖЕ П’ЯТА ПРОШИВКА, І ВОНА МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ВСЕ БІЛЬШЕ»
- Добре, зміню трошки вектор розмови. В який момент ти почав подорожувати? Це теж така дуже велика історія твого життя. І куди ти почав подорожувати?
- Десь у 2005-му я почав практикувати буддизм, і з’явилась велика дуже класна комьюніті по всьому світу. Very friendly people, куди ти можеш приїхати в будь-який час, як до себе додому, зустрітися з друзями, разом щось робити, або будувати, або просто подорожувати, і я попав в Індію, в Непал. І ось є дві країни і два міста, це Копенгаген і Катманду, де я відчув однакове таке відчуття, коли спускався перший раз по трапу з літака. Ти дивишся на все це незнайоме, воно дуже різне, Копенгагаен і Катманду, а в тебе 100% відчуття, що ти вдома. Ти не боїшся йти по вулиці, тому що ти майже знаєш, що там направо, що там наліво. Просто вдома. Я з такою насолодою мрію ще 1000 разів потрапити і туди, і туди, ось там я вдома.
- Тобто ти кажеш, що на подорожі тебе підштовхнув буддизм, ти поїхав у Непал, певно що Тібет. Де ти там був по тих місцях?
- З Карпою Іренкою тут було перше знайомство теж, а потім воно вилилося в дві подорожі. Одна із них була дуже велика, пару тижнів по Гімалаям гуляли з ними, і навіть після цього в неї вийшла книга під назвою «Піца «Гімалаї»». Коли читаєш цю книгу, читаєш діалоги, зовнішній вигляд…
- Читаєш свої спогади? Ти там є в цій книзі?
- Так, там головний герой майже…
- Змальований з тебе?
- Так. Чи головний, чи один з героїв, я вже не пам’ятаю. Ходили в гори, по цікавим місцям, подорожували по країні трошечки.
- От в цих місцях ти шукав щось духовне для себе чи просто відпочивав?
- Я не знаю, що таке пошук духовного.
- Можливо якесь просвітлення?
- Просвітлення – це просто стан, коли ти задоволений. Не важливо, що навкруги. Я не знаю, які слова для цього треба, але мені там дуже подобалося.
- Якщо взяти Європу, ти теж багато де був, може згадаєш якісь історії цікаві, які міста?
- Мені Польща подобається і Данія. Взагалі, хочу проїхати дуже багато по Данії. Навіть були мрії, була Норвегія. Ковід поставив хрест на моїй сінгл-подорожі. Тоді планував такий похід у фйорди на 5-6 днів: дикі місця, без палатки, без нічого. Потім були плани про вело-подорожі: Швеція, Норвгія, було сплановано все теж. А у 2002 році, ми з дружиною купили каяк і планували на каяку по узбережжю Турції проплити...
- Давай успішні моменти згадувати, а не те, про що ми шкодуємо. Мені здається, що ти коли їздиш кудись у подорож в якісь міста, ти не йдеш по туристичним атракціям дивитись музеї. Певно, що ти скоріш будеш шукати якісь паби чи ще щось.
- Ми просто ідемо і гуляємо. Я не знаю, як це сказати, от ми з Софійкою перший раз приїхали в Берлін, план у нас був дістатися до буддистського центру, бо там можна переночувати, там була якась програма, я вже не пам’ятаю. Але ми просто йшли таким варіантом: поїхали туди! Ми знайшли дві пекарні, які хотіли відвідати, бо це ж був час, коли ми зайнялись пекарнями.
- То ти там ще й черпаєш певні ідеї, натхнення?
- Так-так. І просто гуляючи по місту, в якийсь момент, коли ми прийняли рішення, що треба пошукати, як добратися до кінцевої точки, в яку ми хотіли прийти, стало зрозуміло, що ми майже біля неї. Просто гуляючи по місцям, які нам подобались. Давай наліво? Давай. Давай в бар зайдемо? Давай. О, так ми прийшли! Це рандомна подорож, вона завжди цікава.
- Пам’ятаю, коли я вперше їхав до Брюсселю, я з тобою радився, ти мені купу всього порадив. І ти доречі розповідав цікаву історію про Манекен Піс, я думаю можна розказати зараз. Доречі, цей пісяючий хлопчик – це таке розчарування, воно щось таке маленьке, стоїть десь на розі будинків.
- Це просто очікування чогось такого вау-вау. А було так. Стоїть цей манекенчик, група туристів навколо нього, які з насолодою дивляться і слухають гіда, якусь неймовірну історію про нього. І буквально в сотні метрів від них з якогось закладу виходить дуже така відпочивша особа, яка підіймає руку як піс-бой, трошки приспускає штани і кричить: «I am Pis boy! I am here!» І робить так, як робить Манекен Піс.
- І починає пісяти прямо посеред вулиці в Брюсселі?
- Так, і ми так стоїмо, дивимося: наліво піс-бой, направо піс-бой. Було цікаво, але у людей один піс-бой викликає захват, а інший якусь таку огиду.
«ЩОБ Я ТУТ ЗРОБИВ САМ, ЯКЩО Б НЕ БУЛО ТОЇ ВЕЛИЧЕЗНОЇ КІЛЬКОСТІ ЛЮДЕЙ, ЯКІ З ТАКОЮ РАДІСТЮ, БЕЗ БИКОТНІ ВІДКРИВАЛИ СВОЇ НАЙЛІПШІ ЯКОСТІ ТУТ І ДАРУВАЛИ ЇХ СВІТУ?»
- Добре, тоді повертаємося до епохи Варенікс пабу. Можна трохи згадати, як це починалося, бо здається, ви хотіли зробити щось по типу Ерікс пабу в Києві, але не пішло щось з Еріком?
- Це теж історія «третім будеш». Воно повністю однаково, бо це починали мої товариші з Еріком. Було відкриття, і у мене навіть ролик десь є на ютубі, я тут знімав ходив. Ну, а потім у них пішло щось не так, і мені запропонували доєднатись. Дуже легко ERIK’S поміняли на VARENIK’S і спитали, чи хочу, чи є можливість у мене зайнятися повністю всім.
Мені завжди цікаво в якусь таку херню влазити. Це такий челендж. Взагалі в той день, коли ми тут відкривалися, якщо пам’ятаєш, виступали «Esthetic Education». Це було дуже дивно, квиток 21 грн, «Esthetic Education» в повному зборі, ні сцени, ніхера, ні музики, нічого, і уух!
- І тоді народився «Варенікс паб»? Це така революція була для розуміння закладів у місті. Паб, в якому є столи на яких можна танцювати!
- Дуже багато людей підходили і казали: «ой, дякую вам». Я хочу подякувати вам! Ну щоб я тут зробив сам, якщо б не було тої величезної кількості людей, які з такою радістю, без бикотні відкривали свої найліпші якості тут і дарували їх світу? Дівчата, які танцюють тут на столах, ці хлопці, які запобігають бійкам.
- І Ігор Вареник, який особисто наливає пиво або віскі тут усім бажаючим.
- Ви більше знаєте, що я робив, тому що це таке професійне захворювання, коли ти не дуже багато пам’ятаєш, що ти робив… ))
- Але ж душу тут, я думаю, ти вклав по повній?
- Якщо вона є, то так.
- Сюди почали їздити цікаві артисти, і вже зараз багато з них тебе знають особисто. Вони вже самі просилися, наскільки я знаю. Мені точно Вова зі Львова писав, чи можна у Варенікс, якось зістикуй нас.
- Якийсь час, це десь 2010 рік, ми просто були must have, всі, кого ми хотіли, в нас були.
- Ми сьогодні не домовлялися, але так сталося, що під «Варенікс» ми обидва вдягли символіку ТНМК. Це певно що гурт, який тут, не те щоб прописався, але дуже часто бував, і багато подій тут було.
- Так. Це почуття, як з Копенгагеном і Катманду. Дуже багато було артистів, які приїжджають, і в тебе відчуття, що ви знайомі 100 років, що просто якийсь час ми зустрічались. Є якісь зідзвони, консультації, просто інколи «Happy birthday!» і т. д. Так майже з усіма. Може якісь винятки є невеличкі, коли заходить, і ти розумієш, що тут якась зірка така зайшла, що ми такі малі для неї, мама рідна! Що робити? Все не так!
- Слухай, давай плавно перейдемо до апогея «Варенікса», це Борис Гребенщиков. Можемо про нього казати, бо це незашкварений російський артист, він начебто за нас, але це для тебе був певно що твій кумир?
- Для дитинства – так. Трошки тремтіння було, коли зустрічався, але ми дуже швидко перейшли на спільну хвилю про Катманду, я знаю його любов до цього, трошки поспілкувалися. Як і всі творчі люди, це люди дуже горді. В них нема майже ніяких таких поганих звичок і емоцій, окрім гордості, і ця гордість не завжди їм дозволяє чи бути дуже дружнім, чи прийняти те, що є хтось, хто може краще, ніж він.
- Це зрозуміло, тим більше, що Борис Гребенщиков може собі це дозволити, певним чином. Все ж таки людина епохи! Ти кажеш ти тремтів, от він приїхав і…
- Ну, ти заходиш, він на сцені. Ти кажеш привіт, він каже привіт. Потім працює професійно, вони прийшли сюди, і десь за годину прибрали всі недоліки по звуку, гарно відпрацювали, а потім уже спілкування. Там і Макс Ланде, їх директор, а він доволі такий гарний дядько, одесит. З початком повномасштабної він закінчив будь-які стосунки з будь-чим російським. Класний дядько, мені з ним приємно спілкуватися, навіть зараз.
- Якщо не помиляюся, один з концертів БГ був на твій День народження?
- Десь поруч. Це було випадково, ми їдемо з дружиною з подорожі, і мені телефонний дзвоник знайомого, типу: Приймеш? Так, кажу, але на касу.
- БГ – на касу?
- Так. Два рази. ))
- В який момент відчуття, що поруч з тобою легенда, перетворилось на відчуття, що ти спілкуєшся з класним мужиком? Було ж таке?
- Я думаю, що це внутрішнє в нас. Треба перестати бачити людей, як щось таке недоступне, або ідеальне, або мати якесь очікування, що це якийсь бог, чи щось таке. Це просто людина, яка або гівнюк, або приємно з нею.
- Ви не підтримуєте зв’язок?
- Ні. Для того, щоб підтримувати зв’язок, треба робити щось разом, або мати якісь спогади. Це було два спілкування, доволі приємних.
- Він певно що має тебе пам’ятати?
- Я не знаю. Це до нього питання.
«В ЯКИЙСЬ МОМЕНТ Я ПРИЙШОВ І ПОБАЧИВ, ЩО Я НЕ ЗНАЮ, ЩО ЇМ ЗАПРОПОНУВАТИ. ТЕ, ЩО Я МОЖУ ЗАПРОПОНУВАТИ, ЇМ НЕ ЦІКАВО, А ТЕ, ЩО ЇМ ЦІКАВО, НЕ ДУЖЕ ЦІКАВО МЕНІ»
- Що ще такого найкрутішого відбулося на твою думку тут у «Вареніксі»? Які прям знакові події ти міг би відзначити?
- Найкрутіші це люди, які були тут, яких я пам’ятаю, яких я можу назвати моїми друзями. А ще, коли зустрічаєш товариша чи просто люди кажуть: Дякую, ми з дружиною познайомились тут!
І вау! Просто дві людини прийшли сюди, і ось! Таких прикладів десь п’ять. Хоча, напевно і розлучення були завдяки цьому місцю. ))
- Тобто, це важливіше, ніж те, що тут був Хтось?
- Так. Саме оті джипеги в голові і спогади про якісь дуже дикі вечірки. Я думаю, що «Сухий закон» і «Жлоб паті», це взагалі були шедеври.
- «Жлоб паті» - це коли приходили чернігівські бізнесмени твого віку, і всі вони були вдягнені, як гопники.
- Або «Сухий закон», коли людина мені дзвонить і каже, що ти там плануєш? Я кажу, а що таке? Та моя донька вже місяць збирається, уже сукні купують, уже там якісь туфлі купують. То було найяскравіше шоу, яке я бачив у своєму житті.
- Це коли люди збиралися з певним дрес-кодом, з певною енергетикою. Це дорогого варте.
- З відкритим серцем і щастям в очах. Це те, чого дуже бракує зараз - побачити величезну групу людей, які ходять, задівають одне одного, обливають, випивають у одне одного якісь напої, але все це така нірвана начебто, freedom, так? Територія свободи. Дівчата тут були найкрасивіші.
- Чому воно тоді все закінчилося?
- Все має свій природній шлях. Та група людей, яка в той момент була найвідкритіша для щастя, це ж було твоє покоління здебільшого, те, яке тут було? І почали з’являтися пари, діти, і твоя частота заходу в цей підвальчик з кожного дня перетворювалась на раз на місяць, а вільні місця займають хто – люди які народилися після нас, і після нас, і після нас. В якийсь момент я прийшов і побачив, що я не знаю, що їм запропонувати. Те, що я можу запропонувати, їм не цікаво, а те, що їм цікаво, не дуже цікаво мені, і тому воно скисає потрошку. А потім ми зустрілись із Софійкою і зробили родину. З’явилась донька, і це мій найкрутіший проект.
- Що було далі після Вареніксу, ти ж продовжував чимось займатись? Пекарні, кав’ярні?
- Родина на першому місці, будувати дім ми почали, були ще проекти, які відкрились-закрились, потім 2013-й. В тебе маленька дитина вдома, дружина молода, а з іншого боку якась тебе половина скрипить зубами, рветься серце. Потрібен був час перетворити ту злість на якісь вміння, напевне.
Пекарні – так. Це якраз подорожі привели до цього формату. Коли ти йдеш по Будапешту, і три кроки – пекарня, три кроки – пекарня. Приїжджаєш в Берлін: три кроки і пекарня. Приїжджаєш куди завгодно, ти втикаєшся в формат «кава і булочка». І знову, бляха-муха, цей піонерський рух, ти привозиш якусь ідею в місто, де це ще не потрібно, і починаєш! Зараз вже і в Києві так сталося, і в нас так сталося, що 3-5 кроків і якісь пекарні: кава-булка, кава-булка.
- Кави багато в місті, так. І прийшов 22-й рік 24 лютого, і те про що ти кажеш в тебе кипіло, думаю можна про це сказати, що ти зараз пішов до війська.
- Так, я в ЗСУ.
«МИ НЕ МОЖЕМО ЗАЛИШИТИ НАШИМ ДІТЯМ ВСЮ ЦЮ ІСТОРІЮ»
- Слухай, здавалося б доросла самодостатня людина, забезпечена, має сім’ю. Ти вже міг виїхати кудись в теплі краї і десь там з родиною сидіти, жити і насолоджуватися життям. А ти пішов на фронт, тобто в Армію.
- І що потім?
- Не знаю. Щастя, нірвана.
- Наш дім тут. Ми хочемо тут жити. Ми не можемо залишити нашим дітям всю цю історію. Навіть, якщо я зроблю багато для того, щоб у дітей був досвід життя в інших країнах, можна і тут залишитись. Я розумію, що моє тіло ще може бігати, що воно гнеться, більш-менш зі здоров’ям все добре, я можу це робити, я мушу це робити! Я не можу лежати на дивані, дивитися телевізор і вважати, що все добре, бо я за ЗСУ. ЗСУ – це ми, це кожен із нас, це не якась окрема десь там. Якщо хлопці, які вміють бігати, не почнуть хоча б навчатися захищати себе і своїх жінок, я не кажу чи йти на фронт, я не кажу, чи йти до ЗСУ. Я кажу, що гарно, якщо кожен хлопак навчиться найближчим часом, як брати до рук зброю, як не вбити цією зброєю себе, або того, хто поруч, а просто навчитися поводитися зі зброєю і стріляти в якомусь напрямку. Просто бути готовим, може не зараз, може через п’ять або десять років.
- Ми домовились, що ми не будемо конкретизувати, де ти служиш і чим займаєшся, але поруч з тобою, що це за люди? Ти дорослого віку, як це все відбувається, що ти бачиш там в армії зараз?
- Коли все це почалось, планувалося так, що моя родина поїде, а я залишуся тут в Чернігові. І вже збирався на Верені, але в час, коли родина моя вже сіла в автівку і поїхала, щось десь поруч там прилетіло біля мосту, колона розлетілася в різні сторони, дружина перелякалася, приїхала і сказала, що не можу, сама не поїду. Тоді ми взяли собак, котів і поїхали. Повернутися я зміг, коли вже тут нікого не було, і з перших днів я почав шукати, де я можу долучитися, що я можу навчитися. На той момент був досвід «0».
- Ти був у армії, але це було давно.
- Це було 33 роки тому. Мій син тоді вже був мобілізований, і я знайшов людей, які мене вчили, з якими я провів літо, за Черніговом це було, я набував якийсь досвід. Сталося так, що моє коло знайомств стало суцільно військовим. Десь з серпня я подався на мобілізацію, і нажаль, як це дивно буває, що це може тягнутися 5 місяців. Зараз я долучився, це формування нового батальйону йде, займаю там якусь посаду.
- Поряд з тобою люди мотивовані, вірять в перемогу?
- Здебільшого люди вмотивовані, зрозуміло, що є частково невелика група людей, яких просто забрали десь з трактора чи з заводу їх виципили. Це не дуже фізично підготовлені люди. То мої звернення до хлопаків, які мають гарне сильне тіло, вчитися захищати свою родину, хоча б так.
- Ти безумовно віриш в перемогу. Але коли вона має настати, як ми до неї йдемо?
- Коли піднімемося і зробимо все, кожний. Бо зараз, приїхавши в Чернігів, на цей день таке відчуття, що я в глибоке тилове місто приїхав.
- Тобто відчуття війни вже пішло навіть з прифронтового Чернігова?
- Так, хоча тут за 70 км від нас прилітає.
- Після перемоги чи є в тебе бажання все ж таки якийсь такий новий «Варенікс» відкрити?
- Першим ділом є така мрія проста: спочатку море, потім гори, потім нічого, ось. Ця мрія є, і є така відмазка «коли діти виростуть». Найстаршому моєму 30 цього року, а доньці 10, тому…
- Діти ростуть.
- Ростуть але ще 10 років ти не зможеш приділити увагу цьому, тому що тут треба віддаватися повністю, тут треба жити. Думаю, що успіх Вареніксу був в тому, що я робив те, що мені подобається. І коли треба було робити те, що подобається іншим, а ти це не відчуваєш, воно виходить херня. Тому було так легко, тому до тебе стягувались люди, які відчувають те саме.
Тобі цікаво з ними і їм цікаво з тобою. Тут доречі рекорд був, я не пам’ятаю, що це було, на БГ було дуже багато людей. Була якась вечірка, де було тут 225 людей. Уявляєш?
- Є що згадати, і багато чого було. Будемо сподіватися, що і багато чого буде. Це мотивація як можна швидше наваляти московитам, щоб можна було повернутися з перемогою і відкрити гарний паб з Ігорем Вареником! Дякую, що знайшов час поспілкуватися, тримайся, бережи себе! Україна переможе!
- Готуйтеся, ставайте краще, міцніше, і не треба боятися. Ми всі бомося, всі, я не зустрічав людини, яка б не боялась, але жити постійно з відчуттям страху – це ще страшніше.
Спілкувався: Іван Матвєєв
Оператор: Павло Мельник
Локація: Soulpub (бувший Varenik’spub)