«Від будинку лишилося лише два стільці» - родина Новоградських з Чернігова відбудовує власний дім заради доньки

«Довкола цього будинку ми багато роботи зробили», – згадує Євгенія, – «і в середині теж, тому що він був старенький. Ми міняли вікна, проводили воду, робили каналізацію, бо цього не було, зробили ремонти під себе, коли познайомилися з чоловіком. Потім народилася донька, виявилося, що в неї алергія на грибок, а будинок був старий, тому довелося заново заливати підлогу».

«У планах було закінчити ремонт і полетіти нарешті у відпустку. Не поїхати, а саме полетіти. Донька дуже мріяла злітати кудись на море, і ми вже планували у 2022 році влітку летіти. Ми вже й закордонні паспорти зробили, але русня вирішила, що нам краще будувати новий будинок, аніж летіти на море».

«Ми прокинулися від дзвінка сусідки. Десь о пів на шосту вона телефонує і кричить у слухавку: «Збирай речі, почалася війна». Я розбудила чоловіка, кажу: «Діма, сусідка каже війна почалась». Ми не вірили у це взагалі, а потім увімкнули телевізор і побачили, що це правда. Я вночі чула гепало десь далеко, але уявлення не мала, що це могло бути, а потім, коли включили телевізор і побачили новини, то зрозуміли. Чоловік поїхав заправлятися бензином та газом, каже: «Збирайся». А що збиратися? Він годин три стояв у черзі, а я в хаті прибрала, голову помила. Я не розуміла куди збиратися. Думали це на 3-4 дні, ніхто навіть не уявляв, що таке може статися», – говорить жінка.

«Була масляна, вона хотіла млинчики, але газу не було вже. Пекли в електричній духовці на сковорідці, електрика ще була. Сусіди, які залишилися, приходили до нас, підтримували, бувало цукерки принесуть малій, це було дуже приємно».

«Ми всю ніч на 6 березня пересиділи в погребі, вже не було ні світла, ні газу, ні води. У бойлері залишилась вода, ми її дуже економили, і ще набрали в діжку на вулиці. Почали горіти будинки на сусідніх вулицях, уламки летіли у двір, на машину, на будинок. Ми розуміли, що треба звідси тікати. Я сиділа до останнього, бо це окраїна, приватний сектор. Взагалі не думала, що це комусь треба. Зранку 6 березня ми виїхали, батько мій залишився вдома, не схотів їхати, пес Барон теж залишився з ним. Зв’язок ми підтримували, батько вмикав телефон і дзвонив у один і той самий час, щоб не розряджати батарею» – згадує Євгенія.

«Спочатку ми зупинилися у Каневі, бо доїхали туди до комендантської години. Місць ніде не було, поселили нас у готелі, ми спали на матрацах на підлозі. Переночували з 6 на 7 березня, прокинулися щоб виїжджати, виходимо на вулицю, а там люди ідуть на риболовлю, бабки напередодні 8 березня торгують квітками на вулиці. У нас був шок. Ми виїхали як безхатьки з-під обстрілів, а вони спокійно йдуть собі на риболовлю, не розуміють взагалі, що це таке. Ми вирішили їхати далі і доїхали до Чернівців. В дорозі доводилося зупинятися на ніч. Було таке, що ночували в дитячому садочку, там дуже люб’язні люди, нагодували нас, дозволили залишитися з котиком. Доїхали до Чернівців, ніч переночували в гуртожитку, а потім знайшли неподалік міста будиночок і залишилися там».

«Він мені в обід подзвонив і сказав, що наш будинок зруйнований. Коли був «прильот», батько знаходився у дворі, слава Богу, а не у будинку, намагався вставити вікна, і це його врятувало. Хвилею відкинуло до сусідського паркану і дивом не зачепило. Він поліз швидко за сарай, щоб нічого з ним не трапилось. Коли батько прийшов до тями, то забіг в одному тапку в будинок, який уже горів, забрав документи, і так і пішов до свого товариша, який його прийняв. Телефонували родичам, казали, що така біда, його ніхто не хотів навіть прийняти, бо в них діти. Один товариш погодився забрати, і батько на Захисників України звідси ішов пішки в одному тапку.Був у нас наш вірний, дружній пес Барон і хом’ячок. Собаку нашого розірвало на місці коли прилетів снаряд, а хом’ячок згорів ».

«Наш будинок зберігав багато пам’яті. Не залишилося жодного фото з весілля, жодного рушничка, першого зубчика дитини, ікон вінчальних, бокалів з весілля, сукні. Коли я була вагітною, мені мама подарувала крісло-гойдалку, про яке я мріяла. Я народила, і це крісло нас рятувало. У доньки щось боліло, зубчики лізли чи температура – я завжди на ньому її заколисувала, взагалі не стомлювалася. Воно згоріло. Донька росла, ми відміряли її зріст, робили мітки, тепер їх немає. Ліза займається східними танцями. Всі її сукні, медалі, дипломи згоріли. Ми не змогли забрати взагалі нічого. Будинок згорів з усіма речами, які ми наживали все життя. Ми нічого не вивезли, не сховали навіть, лише 2 стільця з кухні залишилися, на яких ми сиділи у погребі» – говорить жінка

«Ми з чоловіком ходили сюди півтора місяці, намагалися щось розгрібати самі. У нас малина росла, дуже шкода було її, бо будинок горів і на неї попадала цегла. Ми намагалися розібрати. Цю латочку 2х3 ми розгрібали день. За півтори місяці вдалося розібрати лише маленький шматочок. Заходиш, і навіть не видно, що ми там робимо щось.

Дуже допомогли розібрати усе волонтери з «Бо Можемо». У нас є товариш Олександр Тимошенко. Він жив на сусідній вулиці, у нього теж згорів будинок. Олександр розповів мені про волонтерів, які розбирають будинки, він теж допомагав їм. Ходили й ми на толоки допомагати людям, а потім і нам допомогли. До нас прийшло десь 70 людей, вони за дві години як мурашки розібрали все. Я навіть не могла собі уявити, що таке можливо. І тоді вже, дякуючи їм, почали з’являтися якісь плани на будівництво».

«Ми зимою планували не будувати будинок, а щось зробити із сараю, який вцілів. Я розуміла, що туди піде трішки менше коштів. Потім коли прийшла весна, розтанув сніг, ми прийшли, подивилися на будинок, на сарай, і вирішили будуватися».

«Зовсім не знайомі люди приходять і допомагають будувати. Це не будівельники, це люди різних професій. Вдень вони працюють на роботі, а ввечері переодягаються і стають будувати. Це диво-люди» – зазначає Євгенія.

«Я навіть не можу уявити скільки нулів буде у цій сумі», – говорить жінка, – «тому що стіни, які зведуться, це дуже маленька частина усіх робіт. Треба провести комунікації, а це створення усіх планів, за які доведеться платити нам, людям, які постраждали від російської агресії. На все це треба кошти, і дуже-дуже великі. Навіть не уявляю, скільки ще піде, бо ми вже вклали не мало. Їх немає, і звідки брати я також не знаю.