«Малі діти, батьки пенсіонери, чоловік на війні» - дружина військового з Чернігова відбудовує родинний дім

«При першій нашій зустрічі в нас була лише прибрана ділянка, стін взагалі не було. Почали відбудову весною, 8 квітня ми заложили першу цеглину. Робота поки що йде як на мене швидко, тому що вже серпень, а в нас уже майже є дах. Звісно ж дякуючи волонтерам з «Бо Можемо», які завжди підштовхують, не дають опускатися рукам та роблять неймовірні справи».

«Коли ми ще тільки починали розбирати завали», – говорить жінка – «для мене це був дуже великий крок, тому що я взагалі не думала що до цього дійде. Коли ми вперше приїхали в червні (2022) і я знову побачила ці руїни, було дуже тяжко, взагалі не знала як ми будемо відбудовуватися. Тоді ще Іра Пилипенко сміялася і казала, що все відбудуємо. Тоді для мене це взагалі був серйозний крок. Я не знала як буду відбудовуватися, тому що малі діти, батьки пенсіонери, чоловік на війні. І коли Іра зателефонувала і каже: «Ну що, Марина, будемо пробувати відбудовуватися», в середині було і так, і ні, і страшно. Вона сказала: «Ти не бійся, очі бояться, а руки роблять», і дійсно, коли заклали перший піноблок, то далі вже легше пішло».

«Коли побачила матеріали в дворі, то звісно відчула радість. Ми встаємо з руїн. Був гарний будинок, потім руїни, а тепер матеріали, з яких буде рости наш будинок. Радість переповнювала. Мені досі буває не віриться» – ділиться Марина.

«Після першої зустрічі Ви опублікували карту, небайдужі, люди з-за кордону надсилали кошти, за які ми придбали матеріали. Клей купували, його пішло дуже багато, арматуру придбали для того, щоб зв’язувати стіни. Багато небайдужих людей, які розуміють яке це горе і допомагають. Велика їм дяка. Ну і звісно ж Бо Можемо мені допомагають».

«Одразу, коли вони прийшли розбирали завали, для мене це було так: прийшов цілий двір незнайомих людей. Але в той же день вони стали ніби рідні. Тобто ти з ними ніби на одній хвилі, і зараз – це моя друга родина. Коли буває дуже тяжко, а морально тяжче ніж фізично, особливо коли чоловік на війні, ці волонтери не дають падати духом. Вони мене підтримують не тільки в будівництві. Відбудова – це добре, а ще добре те, що вони можуть підставити плече і підтримати морально. Вони можуть допомогти і словом і ділом» – розповідає Марина Бурлак.

«Чоловік на війні, в бронежилеті, десь прижав телефон і в нього повністю тріснув екран, зв’язку з нього не було. Волонтери з «Бо Можемо» мені допомогли. Андрій Галюга бачить по мені, що щось трапилося. Він запитав, що сталося, ну я йому й розповіла. Ми тільки поговорили, а на ранок він мені надсилає накладну, що вже телефон поїхав до чоловіка. Люди із Бо Можемо – це надійне плече. Мені було незручно, тому що я цю людину і не знаю, а він взяв і так просто знайшов телефон та вирішив проблему, допоміг відновити зв’язок з чоловіком» – згадує жінка.

«І цеглу пирскають, і підмітають. Малий цеглинки носить. Коли я тут, і вони теж. Донька радіє, але вона в нас татова, дуже чекає його, щоб усе робити з ним. Вона вже планує де що буде, де яка кімната. Її подруги також підтримують, але по своєму, їм же лише 9 років» – говорить Марина.

«Чоловік бачив відбудову. Як тільки вони кудись виходять, і є зв’язок, я йому скидаю фото, або ж через відеозв’язок показую. Йому не віриться, бо коли він ішов на війну, у нас була лише пуста ділянка. Коли він приїжджав на 3 дні у відпустку, то в нас була тільки половина стін. Він казав, що не може повірити очам, що вже половина будинку стоїть, адже коли їхав, то лише фундамент був».

«Забути це ніколи не вдасться», – розповідає жінка зі сльозами на очах – «Відбудова залічує рани, але все одно… В того, хто це пережив, залишиться пам’ять на все життя. Ці згадки… Відбудова не дає опускати руки, дає поштовх вперед. Ти розумієш, що коли щось робиш, то відволікаєшся від цих думок. Я дуже рада що йде відбудова, не знаю що робила б, якби її ще не було».

«Далі у нас опалення. Я розумію, що це буде дуже вагомий крок, все що в нас було – згоріло або пошкоджене, треба все робити з нуля. Це великі фінансові затрати, але якось справимося».

«В кожного своє горе. Завжди потрібно стукатися, і хтось відкриє. Сидіти чекати можна довго, але що це дасть? Як ми бачимо, у нас багато руїн, і це не тільки Чернігів та область, є міста, які взагалі стерті з землі, їх теж треба буде відновлювати. Тому вже треба щось починати, не сидіти й чекати, а пробувати, стукати, і хтось та й відкриє. Дзвонити, просити і також приймати якусь участь, і так вдасться відновити».