«Онук в армії, а чоловік загинув» - пенсіонерка з Чернігова втратила близьких, але намагається відбудувати дім

«Чоловік працював на тролейбусі. Я завжди встаю о третій ночі, бо о четвертій була розвозка, чоловіка на роботу забирали. Він поїхав, а я топила котел поки усі спали, потім виходить сусідка і каже, що почалася війна, що їй телефонувала знайома з Києва, розповіла, що столицю бомбили. Я подумала, може якась диверсія, ну яка війна? Але ж ні. Потім і ми почали чути вибухи. Увімкнули телевізор, а там вже у новинах про війну говорять. О десятій телефоную Валері, а він каже, що ще на тролейбусі. Потім їм сказали заїжджати, і вже нічим дістатися не можна було, тому чоловік ішов пішки».

«Я завжди бройлерів тримала, у нас морозилка була забита, камера забита, все було. Донька з Березного кликала до себе, але ж у нас і кури, і качки, і 2 собачки, і коти. Вирішили залишитися. Вона наполягала, казала, щоб курей у мішки повкидали, і всіх забрали, але ми вирішили бути тут. Коли бойові дії були ближче, сиділи у своєму погребі, уже й шифер з даху попадав. На початку приїхали військові, техніка, почали копати окопи, чоловік їм допомагав, мішки знайшли для піску. У сусідньому дворі взагалі стояла машина зі зброєю» – розповідає Наталія Володимирівна.

«Уже на третій день почали добре обстрілювати» – продовжує пані Наталія – «на зупинці стовп перебили, світла не було, газу і води теж. Ми були у своєму погребі, а потім його пошкодили. Сусідка Лариса дозволила до них піти, а самі вони у місто виїхали. Сусіди на початку набрали воду у ванну і ще якусь ємкість, але ж були морози. Тому коли сонечко виходило, вода танула, ми назбираємо води і варимо на вогні їсти».

«Ми 14 березня сиділи у погребі сусідки. Тобі обстріл страшний був. Валера вийшов і побачив, що горить сарай. Але що ми можемо зробити? У нас ні води, ні зв’язку немає, пожежникам не зателефонувати. Сарай рознесло сильно, але цегляна прибудова з курми ще стояла, а собачок наших вбило. Половинку воріт на іншу сторону дороги знесло. Воно все горить, онуки кажуть донці: «Мамо, що ще має статися, щоб ми звідси поїхали?». Тому вони зібрали трохи речей і поїхали. Двері були вибиті у будинку із завісами, лише одні вистояли, балкон побитий, вікна повилітали, стеля почала сипатися».

«15 березня Валера щось робив у дворі, складав усе, а 16-го почався обстріл. Я ночувала у погребі сусідки Лариси, а Галя з чоловіком пішли у двір. Почався обстріл, Галя каже, що бачили вже нікуди не добіжать, спустилися у погріб розбитий, а воно як бахне. Вирішили рахувати час між прильотами, щоб добігти. Галя побігла, а Валері слідом був і десь подівся. Тоді у сусідів полетів шифер з даху і я ще вийшла щоб хоча б доріжку прибрати, бо не можна було пройти. Тут знову обстріл, знову у погріб. Сиджу і думаю, де ж Валера? Хотіла вже йти дивитися, але ж обстріл. Наші інші сусідки Таня та Марія пішли до себе у хату, і Галя теж пішла перевірити як там котики. Тут біжить Таня, шукає Марію, потім вони вдвох прибігли, а я бачу, що щось сталося. Тут уже й Галя підійшла. Я питаю, що таке, а вони кажуть: «Валера», питаю: «Поранений?», а вони: «Ні, вбитий». Він встиг добігти. Таня пішла годувати собак, а він під погребом сидить вже не живий. Йому дуже ногу перебило, і вся спина була в уламкових пораненнях».

«Прийшов солдат, каже: «Їдьте звідси, тут небезпечно» – розповідає пенсіонерка – «а ми кажемо, що як їхати, якщо нема машини, ми втрьох пенсіонерки? Він сказав, що в них теж не вийде вивезти, бо немає машини. Тут через 15 хвилин біжить, каже щоб збиралися, бо їхатиме командир із Новоселівки і забере нас. Ми ухопили що було, я залізла у погріб забрала документи, взяли котів і пішли. Тільки дійшли до середини дороги, і тут кричать: «Лягай». Я лягти не можу, думаю стану над цим хлопчиком, він же зовсім молодий, щоб дарма не загинув, хай краще в мене попаде. Але воно трішки далі прилетіло. Вони швиденько машину підігнали, мене під руки і вкинули».

«Уже й зв’язок з’явився, зв’язалися з донькою і та розповіла про волонтерів, які переправляли людей через Десну коли вже не було мосту. Вони й допомогли дістатися туди. Була машина на 7 людей, а нас 11 чоловік, 4 кота, собачка, дітей троє було, і ще мали б людей забирати. Але вони нас вивезли, молодці волонтери» – згадує Наталія Володимирівна.

«Я ще по телефону бачила стан будинку, та мені одразу не зізнавалися, що будинку немає. Але не в однієї мене, багато людей залишилося без нічого. У мене онук служить, на даний момент ротація, приїхав у Чернігів, а так на той час я думала лише про нього. Його забрали в армію, прослужив пів року, і війна. Мене на так будинок хвилював, як онук. Та й Валера загинув. Звісно ж тяжко було, що будинку немає, але є речі жахливіші».

«Коли приїхали, я як глянула… Не могла зайти у двір. Одразу ж вирішила хоча б доріжку промести, взяла віник у сусідів. Потім знайомий доньки каже, що є кімната на Захисників України, можна лише за оплату комунальних пожити. Я сюди зранку приїжджала, і до кінця дня працювала. Зібрали уламки, потім у яму землю возили, зорали город. Я ціле літо сиділа у парнику побитому. Все було завалено, я одразу ж почала розбирати. Потім зимою БФ «Рокада» вагончик дала, є хоча б куди від дощу сховатися, літом тут сиджу».

«Волонтери були десь поряд, і заїхав Андрій Галюга. Подивився і каже, що допоможемо розібрати. Ну а потім тиша, і тут дзвінок: «Готуйтеся, в суботу будемо розбирати». Їх наїхало більше 30 людей, мені не вірилося. І молоді, і з Корюківки навіть приїхали. Донька прийшла аж плакала. Тут фундамент був дуже побитий, волонтери повністю все розбирали, залишилася лише його частина і кусок стіни

Велика вдячність їм за допомогу, бо ми б самі тут зовсім нічого не зробили. Я не думала, що в нас так багато молоді з добрим серцем, які готові прийти на допомогу. Навіть зараз, після роботи, вони залишають свою родину, дітей, і йдуть задарма допомагати людям. Я безмежно вдячна їм і їхнім батькам, які так виховали дітей» – згадує жінка зі сльозами на очах.

«Це все завдяки Андрію та волонтерам. Минулого року я лише попросила погріб зробити, бо картоплю та консервацію не було куди класти. Андрій пообіцяв, і хлопці зробили. Волонтери їздили тоді ще в темряву на велосипедах. А потім місцева влада дала блоків мені, шифер, цвяхи на відбудову. Знайома з Києва перевела кошти на упаковку блоків, одну самі купили. Розпочали буквально недавно. Андрій казав, що не переживайте, скоро будемо будувати. Але ж я розуміла, що багато постраждало будинків, тому не чекала в найближчий час. Аж тут кажуть: «Розпочинаємо будівництво».