46-річна Надія Руденко нещодавно переїхала до Чернігова з Андріївки Михайло-Коцюбинської громади. Дві гучні трагедії торік мали для неї фатальні наслідки: 22-річний син Костянтин загинув від ракетного удару на Яворівському полігоні. Через кілька місяців загинув її 41-річний чоловік Павло — від ракетного удару по навчальному центру "Десна" на Чернігівщині. 45-річний рідний брат Сергій Федько поліг у бою на Луганщині.
Про це пише Text.org.
Уночі 13 березня 2022 року вісім російських крилатих ракет влучили в казарми на Яворівському полігоні Львівської області. Загинули 35 військових, ще 134 отримали поранення різного ступеню важкості — про це повідомляв Максим Козицький, голова Львівської обласної військової адміністрації. Тієї пекельної ночі син Надії Костянтин Руденко був на чергуванні. За декілька хвилин до загибелі поговорив з дружиною — не знав, що востаннє. Військових, з якими був на стрільбах, загнав в укриття. А сам заховатися не встиг... Загинув миттєво. На нього впав шматок бетонної плити зруйнованої казарми.
— Костик пішов служити, коли йому тільки виповнилося 18, — зітхає його матір Надія. — Потім підписав контракт на три роки. Служив у селі Старичі Яворівського району Львівської області. Там одружився на місцевій дівчині Соломії.
Син був інструктором, проводив стрільби серед солдат. За два дні до загибелі спіймав двох чоловіків, які ставили мітки поряд з частиною.
Тіло Костянтина першим опізнав його найкращий друг. За татуюванням, які Костя й Соломія зробили, коли почали зустрічатися. Полями-лісами вона виїхала з окупованої у березні 2022 року Андріївки та дісталася Львівщини.
— 16 березня в обід поховали сина у Дрогобичі Львівської області. Ледь встигла, приїхала за дві години до процесії, — згадує вона той день. — А через два місяці, 10 травня, у Костика народився синочок Артемчик.
— Перепоховати Костю на батьківщині не думали?
— А навіщо? Там його сім’я, росте син.
Надія підтримувала невістку, ходила з нею на пологи. 19-річна Соломія залишилася вдовою. Коли була вагітною, то разом зі своїм батьком опізнавала й забирала чоловіка з моргу, його ховали у закритій труні. — До останнього не вірила, що там лежить моя дитина, — каже Надія. — Просила відкрити кришку, хоч поглянути. Лежав як живий.
— Чому чоловік з вами не поїхав?
— Хтось мав бути з нашими двома доньками.
її чоловік, вітчим Костянтина, пішов у військкомат 1 квітня, як тільки росіяни відступили з Чернігівщини. У молодості він не служив, але все життя мріяв бути військовим. Дружина казала йому, що навіть стріляти не вміє. А він відповідав: «Чого не вмію, того навчать. Я швидко вчуся».
Ракетний удар по казармах у селищі Десна на Чернігівщині був близько 5 ранку 17 травня 2022 року. З авіації випустили чотири ракети. Під уламками знайшли 87 тіл. Це офіційна цифра. Рідні загиблих солдатів та офіцерів впевнені, що їх було значно більше. Від 200 до 1000. Останків багатьох знайти не вдалося, вони наче випарувалися. Серед них і Павло Бова, чоловік Надії.
— Спочатку він півтора місяця навчався на Яворівському полігоні, там, де загинув Костик, — розповідає Надія. — А потім його перевели в навчальний центр “Десна” на Козелеччині. Заспокоював мене: «Не переживай. У мене такі війська, що ми залітаємо, розмазуємо орків і втікаємо».
Можливо, він говорив про артилерію, але Надія не знає і запитати вже ні в кого.
16 травня забрали з пологового онука. По відеозв’язку показала Павлу Артемчика. Чоловік посміявся і сказав: «Дід приїде і буде ганяти з тобою на машині. Будемо бабі дулі крутити». Наступного дня, о п’ятій ранку, в казарму, де спав чоловік, і в сусідні будівлі прилетіло чотири ракети.
Тіла Павла не знайшли. Дружина їздила туди щодня протягом тижня. Намагалася й самотужки його розшукати. Але не знайшла нічого.
— Чиїсь руки й ноги попадалися, — буденно розповідає вона про ті страшні пошуки. — Але жодної кісточки чоловіка, жодних речей не бачила. — Може, згоріли при пожежі? Хлопці, які вижили, казали, що багатьох військових придавило зруйнованими конструкціями казарм і вони живцем згоріли.
Надія тоді жила у Дрогобичі, там підростав онук. Думала купити хатину поблизу кладовища, де похований син. Але повернулася на Чернігівщину, у свою Андріївку, — щоб розшукувати чоловіка.
Військова частина запропонувала донькам Павла і його батькам здати ДНК й чекати, коли слідчі знайдуть останки тіл. Родина чекає вже 16 місяців. Павла вважають безвісти зниклим. Керівництво лише казало: «Тримайтеся. Прийміть співчуття. Їх немає серед живих».
— У сина хоч могилка є, куди можна прийти й поговорити з ним, — сумно розповідає вона. — У Павла ж немає нічого. Я вже і змирилася наче, а от батькам Павла важко це прийняти. Мені здається, що і додому в Андріївці він приходить. За день до смерті брата Павло мені наснився. Мовчав, гладив по спині, ніби жалів.
Вона згадує, як чоловік з’явився у її житті багато років тому. Вони пиляли дерево з сусідкою, він проходив повз і запропонував допомогу. А за тиждень уже почали разом жити.
— З сином Костиком вони одразу поріднилися, — згадує вона. — Хоча Павлу було лише 21, молодший за мене на п’ять років. Але розумний не по роках, завжди здавалося, що він старший.
З Павлом у них народилися дві доньки, Надія вдячна за них долі.
— Після школи вивчився на муляра, — розповідає Надія про брата. — Працював у столиці. Тричі ходив до військомату, а його не брали. Казали, що він іде служити заради грошей. А він відповідав: «Я служив і знаю, що це таке». Забрали у лютому цього року, мені нічого не сказав.
Він загинув 31 липня біля селища Новоселівське Луганської області. Отримав поранення в стегно, встиг накласти джгут. Коли хлопці почали витягувати Сергія, джгут лопнув. Кров вилетіла миттю. На вулиці спека. Його не змогли врятувати, навіть тіло з поля бою вдалося забрати лише через п’ять днів, ризикуючи життям під шквальним вогнем.
Поховали 10 серпня, військова частина оплатила труну й вінки. Про цей похорон у її пам’яті теж відклалися жахливі спогади.
— Брата привезли у щільному брезентовому мішку, він лежав у ньому долілиць. Тіло вже розкладалося, повзали черв’яки. Досі пам’ятаю цей сморід. Тільки по вухах і плечах впізнала, що то він. Зверху на тіло поклали військову форму.
Катерині — 16 років, вчиться на другому курсі у ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою (колишнє Чергівське вище авіаційне училище). З дитинства мріє стати військовою і вчитися на юриста. Її хлопець — теж військовий, від 2016 року на фронті. Обороняв Чернігів, потім перевели на інший напрямок, отримав два важкі поранення.
— Хороший, рукастий, — каже про нього Надія. — Міжкімнатні двері у квартирі поміняв.
Молодшій Насті — 12. Вона навчається в чернігівському ліцеї на вулиці Тероборони (колишня Гагаріна).
— Мене тримають на цьому світі мої дівчатка, мої сонечка, — відповідає Надія на запитання, як вона тримається. — Сварять, коли я плачу. Відводять мене до перукаря, змушують робити манікюр. Не можу сидіти вдома. Стараюся відволікатися на роботу. Роблю оздоблювальні роботи. До онука їжджу час від часу, з Соломійкою в гарних стосунках.
Після загибелі Павла Надія навчилася водити авто і отримал права — каже, потрібно багато справ вирішувати.
Сім'я кожного військового, який загинув, захищаючи Батьківщину під час повномасштабної війни, має право отримати одноразову грошову допомогу в розмірі 15 млн грн.
— Соломія пів року збирала всі необхідні документи. Іноді потрібні були такі безглузді довідки, як, наприклад, про несудимість чи від нарколога, що не вживаємо наркотики. Надсилали в Київ на перевірку.
15 млн за Костика поділили на чотирьох: вдова, син, мати й батько. Його батько, з яким ми давно розлучені, участі у вихованні сина не брав, але свою частку, а це 3 млн 750 грн, також отримав. Ще й обурювався, що з нього більш ніж 1 млн зняли — після народження онука.
З отриманих коштів вирішили з доньками купити трикімнатну квартиру по вулиці Чорновола. В гарному стані, але без меблів. Поряд з розбитими будинками. Цей будинок дивом уцілів. У вересні торік віддала 35 тис. доларів (майже 1 млн 300 тис. грн). Буквально за кілька тижнів ціни на такі квартири підскочили до 45-50 тис. доларів. Тепер їздимо у село як на дачу. Маю 30 соток городу. Дівчата лаються на мене, навіщо стільки садимо. З зниклого безвісти чоловіка вдові виплачують його грошове забезпечення: близько 20 тис. грн зарплати і 100 тис. “бойових” доплат. Виплату за втрату чоловіка вона зможе отримати лише через три роки, коли його визнають загиблим, як їй пояснили.
Родина її брата Сергія жодних виплат досі не отримала. Його частину розформували, і це все ускладнило.
— Узяти будь-яку довідку неможливо, — розповідає Надія. — Він має 17-річну доньку, з дружиною розлучений. Племінниця з матір’ю поки нічого добитися не можуть. Збирають довідки. Тепер ще треба довести, що Сергій загинув у формі, взутті, бронежилеті й касці, які йому видала частина. Кажуть, що якщо він був одягнений у щось інше — виплат не буде. Комісія, яка це розслідує, перебуває в Києві, а як вони збираються розслідувати це, коли брат загинув у Луганській області? Де вони збираються ту форму шукати? Невже спеціально просять такі безглузді довідки, що не виплачувати ці гроші?
Лише на чернігівському кладовищі «Яцево», станом на початок жовтня 2023 жовтня поховано 229 Героїв, які загинули в російсько-українській війни. Ще 92 захисників — на кладовищі у Ялівщині.