Мешканці Чернігівської області, які втратили житло, усіма силами намагаються його відновити. Більшість цих людей вдень заробляють кошти, щоб вечором було за що відбудовуватися. З допомогою волонтерів, та завдяки своїй наполегливості, ці люди відновлюють зруйноване росією житло.
У сели Киїнка, під Черніговом, на вулиці Поліська до 24 лютого 2022 року проживала родина Віталія Борисенка: дружина, теща та двоє доньок. Мешкали вони у двоповерховому будинку, який колись був маленькою, звичайною хатою. Покійний тесть Віталія, а згодом і сам чоловік, постійно працювали над житлом, розширили його, переробили дах та добудували другий поверх.
До повномасштабного вторгнення у помешканні було все необхідне для життя, родина нічого не потребувала, допоки російська армія не вирішила їх «звільнити».
«ЦЕ ВЗАГАЛІ БУВ ШОК. Я ДВА ДНІ НІЧОГО НЕ ЇВ»
Про початок війни в Чернігівській області чоловіку по телефону повідомила його мати. Віталій Борисенко згадує:
«Це взагалі був шок. Я навіть два дні нічого не їв через переживання та вибухи, постійно слухав новини. У перший день я одразу ж зробив продовольчі закупки у магазині, на всякий випадок, виїжджати не планували. Я навіть не думав, що будуть страждати цивільні, що руйнуватимуть будинки, сподівався на краще. Раніше постійно говорили, що російська армія сильна, і коли прямували колони у наш бік, то я вже думав про найгірше, але наші захисники вистояли. І дуже добре, що росіяни відступили, бо взагалі б не було життя ніякого».
Перші дні родина провела у погребі, що знаходився біля будинку. Чоловік пояснив донькам (18 і 12 років), що потрібно про всяк випадок зібрати у рюкзак документи та речі першої необхідності. Але пересидіти ці тяжкі часи на власному подвір’ї родині так і не судилося.
«ВАЖКІ МЕТАЛЕВІ ДВЕРІ ВИРВАЛО, І ВОНИ ЗАЛЕТІЛИ ДО НАС У ПОГРІБ»
Під час бойових дій під Черніговом 28 лютого був зруйнований будинок сім’ї Борисенків. Голова родини розповідає:
«Я той день добре запам’ятав, особливо як плакали мої діти. Вони відчули такий шок, що довелося вести до психолога. Під час обстрілу 28 лютого ми вчасно спустилися до погреба, було потрапляння в будинок, усе рознесло. Важкі металеві двері на вході в погріб вирвало, і вони залетіли до нас, вхід частково засипало, ми ледве вилізли. Воно мало того, що рознесло, так ще й загорілося. Полум’я пішло на машину, потім на гараж і так далі. Навіть туалет, який був на вулиці, довелося заново робити, бо згорів. Немає ні хати, ні сараю, ні гаража, інструменти не було де залишити, бо раптом дощ, чи крадії, то довелося в погріб носити. І цемент теж носив туди але через сирість він почав пропадати».
Оскільки Віталій знається на будівельній справі, у нього було багато інструментів, які, на жаль, не уціліли. Але якщо інструменти можна придбати, то такі пам’ятні речі, як фото, уже не повернеш.
«Усе згоріло: і наші весільні фото, і дитячі альбоми. Дуже шкода. Ми спустилися в погріб тільки з документами, добре, що хоча б вони вціліли. Молодша сумує через шкільний альбом, попросили відновити, але щось уже затягнулося це. У старшої ноутбук був, ми тільки купили. Вона на графічного дизайнера навчається, їй він необхідний для навчання, але ми про нього не думали тоді, тому він теж згорів» – говорить чоловік.
«ДАХ ПЕРЕТВОРИВСЯ НА ДРОВА»
Після 28 лютого сім’я Борисенків проживала у бабусі, неподалік свого дому. До закінчення бойових дій під Черніговом виїхати їм не вдалося. Віталій розповідає:
«Хотілося вивезти родину, але у нас було повністю пошкоджене авто: ні скла, ні покришок, все посічене уламками. Неможливо було дістати пальне, а коли ще й міст підірвали, я взагалі не розумів як це зробити. Ми були налаштовані пересидіти, у погребі постійно перебували, ні світла, ні води не було, їжу готували на вогні. Я хотів, щоб жінка з дітьми виїхала, вже домовлявся через волонтерів, щоб їх забрали, але дружина не хотіла, сподівалася, що все закінчиться, і слава Богу так і сталося».
Оскільки сім’я проживала неподалік зруйнованого дому, то в них була можливість частенько приходити до руїн, які раніше були будинком. Чоловік згадує ті дні:
«Дах перетворився на дрова, а оскільки газу не було, ми користувалися твердопаливним котлом, тому збирали тут ці дрова. Дах розлетівся у різні сторони на сусідні ділянки, ми приходили з тачкою й збирали, возили по дві в день. Коли бачив , на що перетворився будинок, руки опускалися, не хотілося нічого робити».
«КОЛИ ВІДБУДОВА ПІШЛА ВПЕРЕД – З’ЯВИВСЯ АЗАРТ»
Розібрати завали вдалося 2022 року. Киїнський сільський голова допоміг організувати допомогу у вигляді ДСНС-ників, які за 2 дні розчистили територію. Розбір згарища відбувався ретельно, родина сортувала сміття, щоб в подальшому була можливість повторно використати вцілілу цеглу. Почати відбудову Борисенки змогли вже весною 2023 року.
«Руки опускалися, не хотілося нічого робити, але ж треба обирати, чи ти щось робиш, чи сидиш без будинку, тому вирішили будувати. Та я розумів, що швидко це не зробиш. Нам обіцяли модульний будиночок, але так і не дали, лише обіцянки, тому я розумів, що треба будувати. Та й навіть якби його дали, нас 5 людей у сім’ї, не уявляю як би в ньому жили» – розповідає голова родини.
Менше ніж за рік на місті згарища з’явився новий будинок. Вдалося звести стіни та дах, але передувало цьому ще й відновлення фундаменту, який був частково пошкоджений внаслідок потрапляння снаряду. Родині довелося робити опалубку, армувати та заливати його заново. Відбудова просунулася швидше завдяки благодійникам. Віталій говорить:
«Велика дяка волонтерам: організація «DRC» допомогла з вікнами, голова сільської ради, виділив газоблок, але ми теж купували, фонд «ZOA» допоміг з деревом для даху, Андрій Олексієнко частково надав матеріали. Будували родиною, все самі, іноді друзі допомагали, або родичі. Коли трохи пішло вперед – з’явився азарт. Я знаю, що треба робити, і роблю, адже гірше вже не буде. Треба прагнути швидше відбудуватися».
«З ВОСЬМОЇ ДО П’ЯТОЇ НА РОБОТІ, А ПІСЛЯ П’ЯТОЇ – ВІДБУДОВУЮ»
Віталій Борисенко розуміється на будівельній, тому більшість роботи виконує сам. Чоловік говорить, що якби влада, або ж волонтери, надали необхідні матеріали, робота б швидко пішла вперед.
«Багато грошей пішло, і ще більше піде, наприклад, зараз потрібен екструдований пінопласт, потім – матеріали на штукатурку, а ще ж електрику і опалення робити, на це піде дуже багато коштів. Якби цим допомагали, я б сам усе робив, і робота б ішла. Є машинна штукатурка – це коли в апарат засипаєш сипучу суміш, і потім штукатуриш стіни. Таким методом набагато швидше можна все зробити. Було б не погано, якби якась організація допомогла з цим, бо самому дуже довго доведеться робити» – ділиться Віталій.
Наразі чоловік працює над каналізацією, збирається проводити нові труби, адже дуже сумнівається, що старі вціліли. До цього Віталій, разом з тещею та братом, засипав та трамбував підлогу. Відбудова – це не основне заняття чоловіка.
«Я працюю сапером», – говорить Віталій Борисенко, – «з восьмої до п’ятої на роботі. Після п’ятої стараюся приїхати сюди і щось зробити. Темніти швидше почало, то не встигаю, то приходжу втомлений, і у відрядження часто їжджу, ось у Харківській області був на розмінуванні. Головне – не падати духом, вірити в краще, адже війна колись має закінчитися, і сподіваємося, що нашою перемогою».
Віталій Борисенко працює не лише над відновленням житла, він має доволі ризикову роботу. Чоловік розміновує територію України, щоб вберегти життя інших. Тож ми всі маємо бути вдячні Віталію за його працю. А висловити цю вдячність можна у вигляді грошової допомоги на відбудову, яка так необхідна родині Борисенків. Навіть 5,10 чи 20 грн є важливими.
Карта для допомоги; Борисенко Віталій 4149 6090 1086 2979
Валентина Гавриленко
Чернігівська Медіа Група