Наталія Адаменко – одна соцпрацівниця на три прикордонні села Чернігівської області. До своїх підопічних вона добирається велосипедом та пішки, долає по 16 кілометрів.
До дня працівника соціальної сфери України Суспільне Чернігів розповідає історію пані Наталії.
В одному із сіл Наталію чекає пенсіонерка Зінаїда.
«Коли б не Наталія, не знаю що б було. Було: дощ ллє, а вона каже, що прийде», — розповіла Зінаїда.
Вона замовляє продукти з запасом. Навчилася цього після повномасштабного вторгнення, коли в селі їздили ворожі танки, а магазини були порожніми. До кордону з росією тут 10 кілометрів.
«Тільки зі стільця встала, хотіла піч підтопити, як почалося воно — це я вам не можу передати. Я думала: літаки летять і бомблять. Ну я ж не думала, що війна. Стала і стою коло стільця: глина сиплеться зі стелі. Я вискочила і погріб відкрила. Тут прийшов один сусід і другий. Каже, що війна».
Окрім доставки продуктів Наталія допомагає по господарству. Робить те, що не здужає її підопічна.
Перший день повномаштабного вторгнення Наталію також застав на роботі.
Влітку 2023 року соцпрацівниця ледь не потрапила під обстріл. Мала їхати в сусіднє село, але підопічний попросив, щоб приїхала наступного дня.
«Він мені зателефонував, каже, щоб не їхала до нього. І почались «прильоти». Там чоловіки їздили, дивились: навіть вигоріла трава. Я кажу: «Добре, що не поїхала, бо, може, влучило б, то валялась під сосною там (сміється, — ред.)»
