31 грудня 2022 року 140 українських військових, серед яких був і 30-річний Олексій Ануля, кікбоксер із Чернігова, повернулися з російського полону. Олексій розповів про тортури, побої, катування електрошокером і голодом. Далі його пряма мова, яку опублікувала газета Весть.
Обмін
За два тижні до обміну я згадав американську новорічну пісню «Джингл белз». Наспівував її про себе. ФСБ мені постійно повторювала, що я єдиний у СІЗО, кого не будуть міняти. Показували списки, де прізвища були виділені різними кольорами, і лише моє — темним.
Після чергових катувань повернувся в камеру. У мене вже було заготовлене скручене простирадло, на якому планував повіситися. Тільки закидаю на решітки нар, аж переді мною з’являється силует покійної бабусі. Вона померла незадовго до війни. Ходить, миє умивальник і каже: «Куди ти зібрався? Ти ще дітям подарунки на Новий рік не купив». У мене двоє: Ксенії дев’ять, Платону п’ять. Наглядачі по відеонагляду побачили, що я нібито з кимось розмовляю, відкрили камеру й знову з усієї сили побили мене.
У донському СІЗО, де нас тримали (місто Донське в Тульській області, колонія №1), сиділи 192 полонені українці. 28 грудня мені та ще кільком чоловікам сказали зібрати особисті речі. Було схоже на те, що переводять в інше місце. Я ледь ішов, ноги не відчував. Завели в кімнату, змусили роздягнутися догола і знову били. Один застрибнув на мене, сказав: «Ти будєшь за бацьку воювать? Ну, за Лукашенко?». Я мовчав.
Дали інший одяг. На трусах були засохлі екскременти. Темно-сині штани з червоними лампасами, схожі на ті, як носила колись міліція, були прострілені на колінах. На них висіли сухожилля, були сліди блювотиння і крові. Руки вперше зв’язали не ззаду, а спереду. Я вже міг підняти скотч, яким заліплювали очі, й подивитися, де ми. На автозаку нас підвезли до літака. Посадили лише десятьох. З них два хлопці були зі Славутича й один із Чернігова. Привезли знову до Курська, у ту саму «зону», де я вже був раніше. Я вкотре попрощався з життям.
Мене впізнав тюремник, який бив вісім місяців тому. Скільки через нього полонених пройшло, а він мене згадав! Здивувався, що я ще живий. На добу нас зачинили в камері.
ОДНОГО З НАС ПОВЕРНУЛИ ЗА КРОК ДО ОБМІНУ
31 грудня о п’ятій ранку нас знову зібрали. Назвали дев’ять прізвищ із десяти. Одного за крок від обміну повернули назад до Тули. А нас повезли двома автобусами. Казали, на розстріл. Не били, але фізично вимотали так, що я був готовий до того, що пристрелять. Привезли до якогось басейну в Курській області.
Обмін відбувався на території Росії, поблизу кордону із Сумською областю. Нас довезли до певної точки. Російський спецназ вибіг з автобуса. Двері відчинені. Чую, хтось знову заходить у салон і каже українською: «Хлопці, хіба повинні так герої сидіти?». Я ще п’ять хвилин був у ступорі. Дев’ять місяців не чув української. Той чоловік допоміг нам піднятися і перейти у вже наш автобус. Дав кожному по пачці цигарок. Я не курю і раніше ніколи не курив. Але в день обміну затягнувся цигаркою вперше. У нашому таборі для полонених ми були о 00:30 1 січня.
Першій подзвонив дружині Наталії в Чернігів. Її номер вивчив напам’ять 23 лютого. Усі номери знав, а її ні.
А їй до того, приблизно о 23:30, уже подзвонили з СБУ і також повідомили, що я їду додому. Вона не повірила. Бо раніше їй уже разів сім дзвонили, з квітня, з різних служб, і так само казали, що от-от я буду вдома. Хоч і не можна було, але я домовився, і Наталя з мамою приїхали до мене в табір наступного дня.
9 березня 2022 року
Вторгнення застало Олексія з родиною в Чернігові.
З батьком (57-річним Юрієм Анулею. — Ред.) ми зустрілися 25 лютого у військкоматі. Сказав, теж воюватиме. Ми потрапили в різні бригади. Але обох відправили під Лукашівку, за 19 кілометрів від Чернігова.
9 березня вранці ми повернулися з побратимом після нічного чергування. Вирішили відпочити в пустій хаті на околиці Лукашівки. Аж раптом гул танків. Повертаю голову — бачу наче білий лазер. І один за одним чую два вибухи. Росіяни заходили в село й гатили з танка по хатах.
У тому бою наших було 140 проти 5000 росіян, 35 танків і броньованих машин прикриття (по дві на кожен танк). 250 росіян загинуло, 31 одиниця техніки підбита. Нічим було по них гатити, нам підвезли лише один NLAW (шведсько-британський протитанковий комплекс).
Після чергового прильоту мене контузило й поранило уламками. Уже потім нарахували 49 уламків на обличчі, вісім у щелепі, чотири в руці. Зуб вилетів, із голови капала кров. Я виповз із цього будинку, скинув бронік і каску, щоб легше було, і заховався в канаві, де пробув 12 годин. Закопувався в сміття, ховався в очереті. У цей час росіяни проходили повз і шукали мене. Як це, броня в крові є, а мене немає.
З Лукашівки йшов 18 кілометрів до сусіднього села Слобода. Там живе мати мого кума, тому хотів дістатися туди, щоб вона сховала мене. Першою зустрів бабусю-білоруску, вона мені дала в один пакетик варених яєць, у другий цукерки. З таким набором я і вийшов від неї. Назустріч іде місцева жителька, років 35–40, каже: «Солдатик, солдатик, что там? Что там?». Показую їй, щоб тихіше розмовляла, на що вона знову запитує: «Ты что, наш? Ты не за нас?».
Наскільки я зрозумів, вона потім розповіла росіянам, у який бік я побіг. Чув, що нині вона сидить, але хочу сам з’їздити туди й переконатись.
Прохожу трохи далі вулицею. Аж раптом мені назустріч ідуть четверо бурятів з автоматами. Півтора метра зросту, але широкоплечі. Клацнули затвори автоматів. Дула дивляться на мене. Зрозумів, що не втечу. Обшукали й забрали цінні речі: німецькі черевики, ремінь із написом «Пентагон», ніж, японський годинник «Касіо», який коштував близько тисячі євро.
Хотіли пограбувати мене, а не брати в полон. Але до них підійшов командир. А вони перед тим робили зачистку в селі й відзвітували, що нікого немає. Я прикинувся дурником, що місцевий, ходив їжу брати. Може б, і прокатило, аби командир не сказав зняти з голови плащ. Знімаю, а голова розбита. Ще й у формі був, хоча й брудній і розірваній.
СКАЗАЛИ, ВІДРІЖУТЬ ПАЛЕЦЬ, ЩОБ РОЗБЛОКОВУВАТИ ЕКРАН ТЕЛЕФОНА
Найбільшою проблемою в бурятів було розблокувати мій сенсорний телефон. Скільки показував їм пароль, — корінь квадратний √, — вони не могли запам’ятати. Також телефон реагував і розблоковувався на відбиток мого великого пальця. Буряти побачили й сказали, що відріжуть мені палець, щоб їм можна було самостійно розблоковувати екран. Не вірили, що з мертвим пальцем воно не спрацьовуватиме. Уже коли мені зв’язали позаду руки, весь час підносили телефон до мого пальця, щоб я розблокував.
Генерал у каракулевій шапці
Буряти мене зв’язали й повезли в штаб, десь в Іванівку, на допит до генерал-лейтенанта. Місце схоже на ферму чи бараки, смерділо кількою, брудними шкарпетками, дизелем, цигарками. Генерал був одягнений у форму з погонами, у каракулеву синю шапку. Вуса кручені. Дивлюся на нього, і мені так смішно чомусь. Думав, уже не носять такі шапки. Наче і лячно, бо взяли в полон, але й сміх ледь стримував.
Після того як я назвав себе і батьків, хвилин через 15 виходить до мене цей генерал із новеньким ноутбуком. Показує фото батька в молодості у формі. Зачитує всю його біографію. Де жив, де, у якій частині й ким працював, у яких санаторіях лікувався, куди їздив у відрядження. Більшість із цього навіть рідні не знали. Бо в нього секретна частина була.
Звідти мене повезли на Ріпкинщину, ближче до білоруського кордону. Там у закинутій будівлі була катівня. Поруч стояв «КамАЗ», у якому впродовж тижня палили тіла вбитих — росіян і наших.
Там один із росіян впізнав у мені українського кікбоксера й попросив полковника наглядати за мною. Казав їм: «Хохол нам еще пригодится». А мені: «Мне не все равно на твою жизнь». Водив мене до лікаря, підкладав під спину пінопласт, бо було дуже холодно, послабляв скотч на руках. Приносив їжу не тільки мені, а й усім, хто був зі мною. Чоловік шість нас сиділо. Я тоді майже не їв, не було бажання.
Той хлопець обіцяв знайти мене «ВКонтакте» й додатися в друзі, щоб я згадав його. Але відтоді, як ця російська мережа заборонена в Україні, я туди не заходжу і не збираюся. Хоча дуже цікаво, хто він все-таки.
Найагресивніше в катівні поводився кавказець, який ґвалтував полонених. Над одним чоловіком із Чернігова він поглумився, бо той буцімто на нього схожий. І взагалі таким чином задовольняти свої сексуальні потреби для багатьох із них вважається нормою. Зі мною в полоні також був 20-річний хлопець, якого на блокпості зґвалтували по черзі шестеро російських військових, а поруч у машині були його батьки, яких змушували на все це дивитися.
Кавказець хотів зґвалтувати й мене. Мені сказали повністю роздягнутися. Руки зв’язали за спиною, підвісили за руки до стелі. Пальцями ніг ледь торкався підлоги. (Олексій заводить руки за спину і піднімає вгору, показує. Обличчя кривиться від болю.) Не можу вище підняти, боляче і зараз. Так я провисів шість днів. Дивом врятувався, бо поруч почала працювати наша артилерія. Мене зняли й дозволили одягнутися.
Після чергових знущань якось до мене підбіг той хлопець, який допомагав, і сказав, що він домовився, щоб мене відвезли в Росію. Мовляв, там буде тяжче, але більше шансів вижити. Сказав потерпіти п’ять днів. Я й не вірив, бо щодня в катівню привозили нових людей, було чути звуки знущань і пострілів.
Однак зранку той росіянин мені дав термоштани й інший одяг, і на трьох «УАЗах» мене й інших вивезли в Росію, у наметове містечко під Курськом. Там я пробув 12 днів і зустрів ще одного чернігівського воїна з Лукашівки. Пізніше мені розповідали, що він збожеволів. Не витримав тортур. Мене також час від часу били.
Далі відвезли до курського СІЗО № 1, де я провів 40 діб.
30 березня допитувала ФСБ. Показували на айфоні карту Чернігова. На ній були помічені всі військові об’єкти й об’єкти критичної інфраструктури міста. Навіть вказані місця видачі гуманітарної допомоги, бомбосховища. Де, у якій кількості і яка військова техніка стояла в місті. Не просто кружечки намальовані, а все грамотно позначено.
У Курську збирали картотеку на кожного полоненого: ДНК, кров, нігті, волосся. Робили 3Д обличчя. Просвічували ультрафіолетом порохові гази під нігтями. Просили зайти у свої соціальні мережі. Передивлялися все, читали листування. Якщо не міг згадати паролі, били з усієї сили. Їм було важливо відстежити, хто брав участь у Майдані чи інших протестах на Хрещатику, проти московського патріархату, за Томос, хто був на мітингах за Порошенка й Зеленського, чи є родичі в Росії. Камери відеонагляду все знімають, і багато відео було в їхніх архівах.
ЯКЩО ЗНАХОДИЛИ КОГОСЬ, ХТО БУВ НА МАЙДАНІ, ВБИВАЛИ
Вносили ці дані в комп’ютер. Якщо знаходили когось, хто був на Майдані, вбивали. Вважали, що ті люди повалили їхній російський стрій. І те все було проплачене Америкою.
Думав, пекло я вже пройшов, а виявилося, що воно мене ще чекало попереду.
5 травня мене й інших полонених відправили літаком до Тули, а звідти — до донського СІЗО.
Схуд на 40 кг
Летіли чотири години. Приїхали рано-вранці, а в камеру потрапили лише наступного дня ввечері. Прийомка жорстка. Били палицями, дубинками, електрошокерами. Нікого не пропускали. Уже тоді я не міг ступати на ногу, гнила.