Ірина Полулях з-під Чернігова та її сестра Лідія доводять, що головне у відновленні житла – підтримка рідних. Коли в однієї починають опускатися руки, інша не дає їй здатися. Саме завдяки сестринській любові, дружбі та взаємоповазі на їхньому подвір’ї замість обгорілих стін знову стоїть будинок.
Ірина Григорівна проживає зі своєю сестрою та літніми батьками у Киїнці, на провулку Святомиколаївському. Раніше сім’я жила у хорошому будинку, який на початку 70-х років своїми руками збудував батько сестер. Жінки спокійно займалися теплицями, вчителювали у школі, відзначали родинні свята, та навіть не здогадувалися, які випробування підготувала для них доля.
«УСЯ ДІЛЯНКА УСІЯНА ВОРОНАМИ, ЦЕ БУЛО ЗА ПІВ ГОДИНИ ДО ОБСТРІЛУ»
«Ніяких передчуттів не було, до 28 лютого ще нормально жили. Ми постійно дивилися новини, чомусь думали, що вони схаменуться і підуть, що до такого не дійде. Ну як так може бути, щоб людей розстрілювали? Страх з’явився, коли у Чернігові біля «Епіцентру» розпочалися бойові дії. Дивишся на ті відео в Інтернеті, і не віриться», – розповідає пані Ірина.
Родина мала два підвали: один розміщений під будинком, з виходом на вулицю, а другий – під теплицею. 28 лютого, коли розпочався обстріл, сім’я сиділа у погребі під будинком. Саме того дня російська армія зруйнувала житло двох сестер та їхніх батьків. Ірина Полулях згадує:
«28-го я готувала на кухні, і так як газова плита стояла біля вікна, я підійшла туди, і бачу, як уся ділянка усіяна чорними воронами. Не видно було й землі. Це було приблизно за пів години до початку обстрілу. Близько 13-ї години всі були в хаті, до нас із Чернігова приїхала донька з чоловіком. Нам хтось телефонував, і каже, що може бути обстріл, ховайтеся. Ми не повірили, але тут раптово почало прилітати».
Жінка говорить, що того дня загинуло двоє чоловіків, які перебували на вулиці, і двоє отримали поранення. Сестра Ірини, Лідія розповідає:
«Наче землетрус був, хату трусило, підіймало, стискало. Вікна вилітали, уламки летіли. Була пожежа, але ми намагалися врятувати хоча б якісь речі. Я встигла схопити лише 2 альбоми онука, іконки забрала. Дуже шкода, що згоріли фотографії нашого дитинства, батьків, дітей, онуків».
Перше, що побачили сестри, коли вилізли з погреба – палаючий будинок.
«Страшна картина перед очима, – згадує Ірина, – спочатку був страх, шок, а потім відчай, плакали усі. До нас на подвір’я впало багато касет зі снарядів, ми нарахували 13 ям».
«МИ 3 МІСЯЦІ ЖИЛИ У ПОГРЕБІ НА ГОРОДІ»
З того часу життя родини кардинально змінилося. Двом сестрам, разом із батьками-інвалідами довелося 3 місяці жити у погребі. Але жінки не опускали руки, і вже в березні, у перервах між обстрілами, вони бігали до згарища, щоб розібрати завали.
«Виїхати ми не могли, у нас слабенькі батьки. Вони спочатку у сусідів у погребі були, а потім перейшли до нас. Ми 3 місяці жили у погребі на городі. У підземній теплиці груба стояла, її перенесли в погріб. Теплиця була під склом, і воно обвалилося. Ми по тому склу тягнули цю важенну буржуйку. Залишилися вдома навіть коли хата згоріла. Тут і стріляли, і збивали, і ракети літали, і касетні снаряди падали, одна ракета так глибоко впала в кінці городу, що й досі вийняти не можемо, лише хвостик лежить», – згадує жінка.
Ірина розповідає, що всі запаси їжі знаходилися у будинку, тож після пожежі сім’ї було несолодко. Виживали завдяки запасам овочів, які зберігалися у погребі, колодязю з водою та молодій сусідській родині. Пан Ірина ділиться:
«Наші янголи-охоронці – це Сергій і Таня. Сергій розвозив гуманітарку людям, і нам завозив, а Танюша нас годувала. Вона нам і чайник, і супчик, і борщик, і макарони, і котлети. Готувала і на себе, і на нас. У нас сусіди з дач переховувалися, бо там літало. То вони теж інколи щось готували і приносили. У нас буржуйка стоїть, ми на ній картоплю пекли. Воду гріли теж у ній.Ми навіть умудрялися швиденько голову помити, або попрати речі. Адже навіть в таких умовах треба слідкувати за собою. А потім вже зробили на вулиці грубку, варили на ній їжу».
«УЖЕ 18 ВЕЛИКИХ ЩУРІВ УПІЙМАЛИ»
Допоки російська армія не відступила, родина Ірини Полулях постійно слухала новини та вірила, що незабаром загарбників виженуть. Тож як тільки в новинах повідомили, що окупанти покинули Чернігівщину, сім’я навіть не засумнівалася в правдивості інформації. Пані Лідія говорить:
«Ми повилазили з погреба, і були настільки раді, що стрибали там. Ми раділи тому, що можемо просто пройтися до хати, чи сусідів, а не бігти пригинаючись».
Відтоді родина вирішила, що час вилазити з погреба, а відчай допомогли побороти небайдужі люди, які допомагали розібрати завали, а також ділилися одягом, посудом, ковдрами та іншими речами. Спочатку сім’я зробила тимчасове житло із батькової майстерні.
«Сарай довгий, з однієї сторони раніше була худоба, а з іншої – майстерня. Ми все повиносили, утеплили, і тепер там живемо. Але є одна проблема – уже 18 великих щурів впіймали. У нас кури були раніше, і може запах залишився. Тільки вечір – вони починають злазитися, один навіть за палець мене вкусив. Всю зиму ми боролися зі щурами, якесь нашестя було», – розповідає пані Лідія.
«ОЧІ БОЯТЬСЯ, А РУКИ РОБЛЯТЬ»
Для сестер переобладнання майстерні було величезним успіхом, тож жінки вирішили відбудувати й будинок. І вже у квітні 2023 року розпочалося відновлення житла. Пані Ірина говорить:
«Роботи було багато, страшно починати, але дуже хотілося. Очі бояться, а руки роблять. Нам дуже допомогли різні організації, наприклад, американська фірма найняла хлопці з Рівного. Вони місяць працювали, робили дуже важку фізичну працю. Норвежці нам дали матеріалу на 91 тисячу, двері теж вони дали. Данська організація із вікнами допомогла. Сільська рада теж дуже допомагає. Ми б самі нічого не зробили».
Завдяки благодійникам та цілеспрямованості сестер, замість руїн на подвір’ї знову стоїть будинок. Вже вдалося добудувати стіни, звести дах та зробити перегородки. Біля будинку стоять двері від норвезької організації, а всередині – буржуйка. Тож дві сестри вже навіть планують зустріти у своїй оселі Новий рік. Пані Ірина розповідає:
«Для нас основне – це опалення, ми його не потягнемо, треба купувати труби. Але нам сільський голова дав хороший твердопаливний котел. Хочемо поштукатурити, світло провести, опалення зробити, ще дуже багато роботи. Ось ми трішки купили матеріалу, а заплатити за роботу ще немає чим. Але все одно, на фоні того, що було, зроблено багато».
Ірина працює вчителькою образотворчого мистецтва, а Лідія – вчителька музичного мистецтва. Як відомо, зарплати у вчителів не високі, але ці жінки навіть не думають здаватися, та вкладають усі кошти у відбудову.
Ірина і Лідія (зліва направо)
«Уже півмільйона пішло, з них наших більше 100 тисяч. Ми б без допомоги нічого не зробили, адже й на ліки батькам іде не мало. Тому ми дуже вдячні всім небайдужим організаціям та сільському голові. Без них ми б довго будували», – говорить Ірина Полулях.
Ці дві жінки роблять неймовірну справу, підтримуючи одна одну. Вони дуже дружні та завжди тримаються разом. Пані Ірина говорить, що єдине, що не дає їй опустити руки – це сестра. Жінки мріють, щоб у відбудованій оселі стояло піаніно, на якому гратиме Лідія на сімейні свята, і не тільки, а в коридорі висіла велика картина, яку намалює Ірина.
Валентина Гавриленко
Чернігівська Медіа Група
* * *
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.