Тактична медицина – навіщо ці знання необхідні цивільним, що має бути в аптечці у військового і цивільного, як не боятися завдати більшої шкоди пораненому, де можна пройти курси в Чернігові? На ці та інші запитання у нашій рубриці «Велика розмова» відповів бойовий медик, колишній волонтер та інструктор з тактичної медицини Артур Дорохін. Також він розповів про свій шлях, чому вирішив стати бойовим медиком та про що мріє після перемоги.
«ТОДІ НІХТО НЕ БУВ ЗНАЙОМИЙ НАВІТЬ З ТУРНІКЕТАМИ»
- Із тактичною медициною я познайомився з перших років російської агресії, з АТО у 2014 році. У нашій армії тоді не було взагалі жодного уявлення про нормальну медицину. Усі жили совковими есмархами, пепеешками (індивідуальний перев’язочний пакет – прим.) та іншим, що неефективне на полі бою, але вважалося тоді нормою. І ми, як волонтери, зібрались групою та намагалися зробити все, що можна, аби зменшити втрати та поранення серед бійців.
Тоді було багато добровольців, мало спорядження, медицини взагалі не було. Усі були голі-боси, як то кажуть. І як усі пам’ятають, було дуже багато волонтерів у кожному місті, які підтримували свої батальйони, своїх друзів, своїх родичів. Ось із цього моменту я й почав займатися цим. Оскільки наша країна давно не воювала, а інші провідні армії світу, наприклад, завжди брали участь у конфліктах, у них військова медицина була більш розвинена. І переживаючи за інших, наша група бойових медиків цікавилася, як же в інших країнах це відбувається.
- Старими методами неможливо рятувати в сучасній війні. Вона дуже відрізняється від минулого. Це уламки, це дрібні поранення, зовсім інша загроза життю людини. Тому, збираючи самі аптечки з комплектуючих, які використовують натівські війська, треба було навчати бійців. Тому що ніхто не був знайомий навіть з турнікетами, з поняттям оклюзійних наклейок, із гемостатичними (засоби для зупинки крові – прим.) засобами. Для бійців усе було нове. А для нас, як для волонтерів, які зайняті медициною, треба було навчитися самим та навчати, відповідно, тих, кому ми видаємо аптечки.
Тому це все за собою потягнуло самонавчання, проходження багатьох тренінгів та передачу цих знань бійцям. У перший рік, 2014-й, це дало результати, бо медицина натівського зразка, протоколи, за якими навчають бійців, прогресивніші та більш функціональні. Тобто вони дозволяють вижити на полі бою набагато більшому відсотку людей. І відповідно, у медиків менше роботи. Частіше стали рятувати бійців, бо вони раніше не могли дожити до стабілізаційних пунктів, дочекатися евакуації та іншого. Вони вмирали дуже швидко. Це все треба було якось виправляти. Виправляти можна лише знаннями та засобами для забезпечення. І ось цим уся Україна займалася.
У 2014–2015 роках формувалися перші такмеди, інструктажі та все інше для нашої нової армії, яка раптом знадобилася. А жила вона тоді ще за радянськими правилами. Ось так я, як і багато моїх друзів, яких уже, на жаль, немає з нами, прийшли до такмеду та пішли в армію.
«ТОЙ МОТЛОХ, ЯКИЙ ПОТРАПЛЯВ БІЙЦЯМ МИНУЛОГО РОКУ, ПОЧИНАЮТЬ НАРЕШТІ ПРИБИРАТИ»
- Я був одним з небагатьох волонтерів по такмеду, які залишилися в Чернігові в лютому – березні 2022 року. Мав якісь із собою запаси, командування бачило мої знання, знаючи моє минуле, досвід багаторічний у такмеді, мене перевели на посаду бойового медика. Працювали ми під містом, відповідно. Не все можна розповідати, але суть у тому, що завдання бойового медика були такі: порятунок, навчання особового складу, забезпечення їх.
Спочатку ми взагалі не мали ніяких аптечок перші місяці весни. Було все дуже погано із забезпеченням. Дуже багато тисяч людей прийшло захищати в ТрО та ЗСУ. Відповідно, на всіх не вистачало. Тому за місяці весни за своїми старими зв’язками, серед друзів, волонтерів, я що міг назбирав для забезпечення медициною власного батальйону. Пізніше постало питання про те, що їх потрібно так само навчити перед цим.
Мої друзі, які з 2015 року також у такмеді, які їздять по всіх областях та навчають бойових медиків, допомогли це зробити. Вони навчили особовий склад медиків батальйону, після чого була вже видача аптечок і рюкзаків. Бойовий медик навчається набагато ширше і складніше, аніж просто солдат. Навчання тривало майже пів року нон-стоп.
- Офіційно на 99% медициною забезпечені всі Збройні сили України, а неофіційно — більшість усього цього поставлено, видобуто, куплено волонтерами. І зараз щось уже змінюється, бо проводять перевірки, вилучають китайські турнікети, які якимось чином потрапляли до бригад, батальйонів. Є покращення. Наприклад, з останніх аптечок, які отримували, це був, якщо не помиляюся, набір від «Київгуми». Там і джгут, і турнікет, на додаток до цього ще один турнікет. Тобто комплектація покращується. Той мотлох, який потрапляв бійцям минулого року (бо брали все що можна, аби вони виживали), починають нарешті прибирати. Там дуже багато було китайських виробів, волонтерських незрозумілих турнікетів, які не працювали. Зараз все це викидається, проводяться ревізії, все стає трохи кращим.
«ПРОЙШОВ АЖІОТАЖ ВЕСНИ 2022 РОКУ, І ТІ, ХТО ЗАРАЗ ІДУТЬ В АРМІЮ, ВВАЖАЮТЬ, ЩО МЕДИКИ ЇХ ВРЯТУЮТЬ»
- У кожного бійця має бути своя аптечка. В ідеалі на бійця треба щонайменше чотири турнікети. Рахуємо за кількістю кінцівок, за військовою специфікою, якщо один загубиться, як завжди. Тобто хоча б три-чотири турнікети мають бути. Загалом в аптечці повинні бути турнікет, засоби для тампонади з гемостатичним просоченням, яке прискорює згортання крові, оклюзійна наклейка, яка заклеює поранення грудей, перев’язувальний матеріал. Само собою обов’язково рукавички повинні бути для особистої безпеки, тому що, працюючи з пораненими, треба надівати рукавички, із кров’ю передається все. Ножиці для зрізання одягу. «Піл-пак», тобто набір мінімальних знеболювальних, антибіотиків, які приймають одразу після поранення, щоб уже починало працювати для порятунку і знезараження. Далі йде індивідуальне наповнення. Бійців взагалі не вчать робити декомпресію, але їм кладуть, наприклад, декомпресійні голки, щоб спускати тиск, який накопичується в грудній клітці. Відповідно, для дихальних шляхів – назофарингеальна трубка гумова або силіконова. Усі ці набори стандартизовані, і вони повинні бути в усіх.
- У хлопців, які приходять на службу, ставлення до бойової медицини є дуже поверховим. Вони не вважають ці знання обов’язковими. Пройшов цей ажіотаж весни 2022 року, і ті, хто зараз ідуть в армію, вважають, що медики їх врятують. І це головна помилка, тому що у складі груп, у складі взводів, відділень є бойові медики, але їхнє завдання не рятувати бійців, їхнє завдання – уже стабілізувати тих бійців, які рятують себе самі, або їхні побратими. У нашій новій структурі армії боєць має сам надати собі допомогу. Не як у старих радянських фільмах, коли кричать санітарці і хтось там бігає окопами. Одного на всіх не вистачить. Усі знання мають бути вже у бійця в голові.
Стабілізація – це забезпечення певної домедичної допомоги бійцю після поранення, щоб він дожив до евакуації, до госпіталю або стабілізаційного пункту. Іноді цей процес відбувається навіть у самому «еваку», який мчить до стабілізаційного пункту, де роблять усе, щоб із трьохсотого боєць не перетворився на двохсотого. Щоб боєць не помер, аби дати йому час дожити до нормального втручання хірургів і решти лікарів. Зрозуміло, що у структурі військових підрозділів є бойові медики, але їхнє співвідношення таке: багато солдатів – один-два медики. Ротний медик, наприклад, взагалі ніколи не виїжджає. Він сидить лише у ротному медпункті і займається тим, кого йому привозять. Коли групи рухаються, тобто марш, якісь інші завдання, бойовий медик завжди перебуває разом з ядром групи. Він не бігає із солдатами окопами, флангами, у розвідку і так далі. Він є цінною одиницею, від якої залежить кількість тих, хто виживе.
«МЕНШЕ ПРИЛЬОТІВ, ТЕРИТОРІЇ ЗВІЛЬНИЛИСЯ ВІД ЗАГАРБНИКІВ, І ЛЮДИ ДІЙСНО РОЗСЛАБИЛИСЬ»
Для мене це не стрес – це робота. Я ніколи не стресував, спокійно до цього ставлюсь. У 2015–2016 роках допомагав волонтерам у військовому шпиталі. Я постійно мав справу спілкування з тими, хто отримав поранення. І, скажімо так, за обов’язком своєї роботи навіть трохи брав участь з усіма темами, пов’язаними з лікарнями, з моргами та іншим. Тобто це для мене не стресове. Ми всі адаптуємось, у цьому плюс людини. Ми спочатку можемо злякатися, але далі адаптуємося, щоб бути більш функціональними. Поранення психологічно впливає на бійця дуже індивідуально. На це впливають обставини, де він отримав поранення, кількість одночасних поранень його побратимів. Тобто, якщо це була група, і її рознесло, затрьохсотило майже всіх плюс двохсоті, відповідно, це стрес для нього. Якщо там один поранений із групи, це зовсім інше ставлення. Реакція бійців теж різна. Іноді не чекаєш від них такої зібраності та стриманості. Зрозуміло, що в них потім шок і все інше. Але в екстремальних ситуаціях вони все роблять, як треба. А є ті, які слабкі виявляються. Люди іноді впадають у ступор, так буває.
- Люди потроху розслабились та не хочуть сприймати той факт, що війна і досі поряд. Є така проблема, і вона дуже актуальна з огляду на те, що в багатьох областях, які зазнавали обстрілів, вторгнень, окупації навесні минулого року, уже все стихло. Менше прильотів, території звільнилися від загарбників, і люди дійсно розслабились. Також ця напруга, яка була в ті місяці, грає, скажімо так, у дві сторони. Вони намагаються не помічати того, що війна триває, того, що у нас багато тривог, що може прилетіти будь-якої миті. І війна не десь далеко. Не десь там на Сході чи Півдні, вона насправді у будь-яку секунду знову опиняється поряд із цим обстрілом. Відповідно, у цій обстановці треба вміти надати першу допомогу собі чи тим, хто поруч. Наприклад, навесні дуже багато було запитів на курси домедичної допомоги.
Дуже багато було запитів на покупки, на пошук якихось медикаментів, якими люди намагалися забезпечити собі безпеку. Клали в машині, тримали вдома, на прогулянках завжди із собою аптечки тягали. Потім, коли війна стала вже далеко, коли всі військові, які захищали область, поїхали далі на Схід, на Південь, чи до кордонів захищати їх, та завадити ворожим військам повторенню легкого вторгнення. Поки не почалися знову масовані сильні обстріли з «шахедами», ракетами минулої осені. Тоді знову запит на знання, на ресурси в цивільних піднявся. До весни він знову стих. Це як хвилями. Поки щось не відбувається страшне поруч, поки хтось із знайомих не поранений у звичайному тихому місті, умовно, ця тема не піднімається. Знаю, що за 600 днів у Чернігові, може, кілька тисяч людей усього навчилося.
- Тут грають роль два фактори. Перший – це захисна реакція організму після шоку від стресу. Друге – це лінь. Люди не хочуть нічим подібним займатися. У нас курси в місті проходять щовихідні. Декілька організацій, кілька хлопців і дівчат постійно проводять. Поки, наприклад, у серпні не трапився прильот у драмтеатр, а із зими запит упав взагалі. Тобто це були, скажімо так, одиниці людей щотижня. Я спілкуюся зі своїми друзями, які проводять курси для цивільних. І таке зростання в серпні запитів просто було найбільшим, напевно, з інциденту минулої осені, коли були «шахеди». Я думаю, якщо відновляться бойові дії, скажімо так, а це навряд чи буде якесь вторгнення, люди знову про це згадають. Тобто їх треба штовхати, їм треба розповідати. Їм потрібно донести, що ці знання не тільки їх самих врятують, але можуть врятувати близьких, просто перехожих поряд, навіть дітей. Тобто дорослі, які знають, як допомогти, як зупинити критичну кровотечу своїй дитині, – це круто. Ви є прикладом для всіх своїх друзів, які теж із дітьми. На вас можуть покластися.
«АБИ НЕ БОЯТИСЯ ЗРОБИТИ ПОРАНЕНОМУ ГІРШЕ, ТРЕБА ТРЕНУВАТИСЬ»
- Курси з тактичної медицини можна пройти в Чернігові як за гроші, так і безкоштовно. Раніше у нас проводило їх мало людей, але з 2022-го все більше інструкторів з’являється, які навчають і цивільних і військових. Деякі сертифіковані, деякі мають свій досвід весни минулого року, коли брали участь у наданні допомоги. Точно це Олександра Стародуб, це Олександр Михайлов з колишнього «Семаргла», але він пішов служити і нещодавно отримав поранення, зараз поки що доліковується. В «Орігамі» проводять курси, бойовий медик, якого я знаю, теж зі мною сертифікувався раніше. На базі, якщо не помиляюся, «Адреналіну» проводять курси також. Також організація «Медицина Північ». Тобто як мінімум чотири інструктори постійно це роблять щотижня.
Я навіть одного разу теж потрапив на такі курси у 3-й школі. Там від якогось фонду навчали вчителів з огляду на те, що у школі велике укриття, де завжди багато людей рятувалося минулої весни. Це дуже класна робота. Мені важко сказати, скільки це може коштувати, бо я ніколи за гроші не проводив курси. Точно знаю, що для військових проводять їх безкоштовно. Дуже багато бійців, які у відпустці або на долікуванні у шпиталі, іноді питають, де ще раз можна пройти. Тому, коли проводять цивільним, завжди майже на всіх курсах буває один-два військових, і для них інструктори проводять безкоштовно, за що їм величезний респект. Курси, на мою думку, коштують приблизно 500 гривень плюс-мінус, залежить від того, які курси. Деякі можуть тривати не один день, а деякі включають у себе розіграші, коли там після закінчення хтось може отримати аптечку або турнікет.
- Аптечка для цивільного відрізняється від тої, яку збирає боєць на фронт. Зрозуміло, що цивільна медицина відрізняється від військової з огляду на специфіку. Але, ясна річ, там має бути турнікет або джгут, тобто засіб, що зупиняє критичну кровотечу, від якої поранений може загинути найшвидше. Мають бути перев’язувальні засоби, гемостатик, рукавички і, само собою, клапан для надання першої допомоги, тобто для серцево-легеневої реанімації. Клапан потрібен, щоб не заразитись, не передавати безпосередньо повітря. Тобто не як у фільмах, рот у рот, а це створює певний простір, який знезаражує контакт між постраждалим і тим, хто надає допомогу. Тому клапан, турнікет та бандаж перев’язувальний, наприклад. Це все може поміститися буквально в маленьку аптечку.
- Аби не боятися зробити пораненому гірше, треба тренуватись. Тобто ти боятимешся щось зробити, якщо не повториш цю процедуру разів сто. Той самий турнікет – треба потренуватися зупиняти кровотечу. Якщо немає турнікету, то розуміти специфіку, що потрібно зробити, від чого може людина померти, як протидіяти цьому. Потрібно повторювати вчення, потрібно тренуватись. Зрозуміло, що в місті це трохи інше. Ти можеш набрати швидку, чекатимеш її і просто стоятимеш. А можеш спробувати врятувати людину.
Приміром, того, хто потрапив у ту ж ДТП, постраждалого, у якого рясно витікає кров. Немає такого універсального засобу подолати страх, поки ти не спробуєш. Убити турнікетом ти точно не зможеш, якщо на шию не накладеш. А на кінцівку на всіх курсах навчають накладати максимально високо, тобто близько до тіла, щоб дочекатися нормального порятунку, оглянути все інше. І це може зробити будь-яка цивільна людина. Це не поле бою, де евакуація може зайняти і шість, і вісім, і навіть 20 годин. Це все міське середовище або біля міста, де швидка так чи інакше з’явиться протягом пів години або максимум години. Тому зупини кров, використовуй турнікет або знання, що для цього використати. Чекай швидку і не нашкодь.
- Китайські турнікети погані, бо вони є нефункціональною копією справжніх турнікетів. Вони технічно погано зроблені, з поганих матеріалів. Вони не спрацьовують у потрібний момент, коли рахунок іде на секунди, десятки секунд і потрібно терміново зупинити кровотечу. Цей турнікет поламається, розтягнеться, не виконає свою функцію. Це лише копія, вона коштує дешевше, але це не той засіб, який має спрацювати та врятувати. Тому китайські турнікети не можна купувати. Хочете купити трохи дешевше, купіть українські турнікети, які перевірені роками. «Січ» зараз популярні, також «Дніпро», друга генерація.
- Мрію про спокій, щоб не було тих завдань, якими займається більшість, щоб можна було жити своїм життям. Не рятувати, а будувати. Сприймати світ зовсім інакше. Не як військовий чи людина, що пережила багато, а як творець – не знаю, як це сказати. Просто відпочити від усього та жити нормальним життям. Після перемоги – висплюсь. Візьму відпустку та побуду десь на морі. Я не знаю, якщо чесно. Іноді цим питанням задаються всі, але ніхто не має відповіді. Це не означає набухатись, відзначити, відгуляти. Це все емоції. Після перемоги ми ще не один рік відходитимемо. Ще багато чого потрібно буде робити, будувати та налаштовувати у цьому новому світі. Напевно, візьму відпустку і з’їжджу, нарешті, подивлюся Європу.
Спілкувалася Катерина Агієнко
Фото з архіва Артура Дорохіна
Чернігів Медіа Група
Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
- в TELEGRAM
- у VIBER
- в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!