Міжнародний олімпійський комітет назвав імена 14 росіян та 11 білорусів, які запрошені до участі в Олімпійських іграх у Парижі. Зокрема, Білорусь на змаганнях представить важкоатлет Явгеній Ціханцов, а Росію – уродженець Туви Начин Монгуш. Однак цей список не остаточний, і росіян та білорусів на Олімпіаді-2024 може стати ще більше.
Šo tekstu latviešu valodā varat izlasīt šeit
Tento text v češtině si můžete přečíst zde
Diesen Text können Sie hier auf Deutsch lesen
Puteți citi acest text în limba română aici
Šį tekstą lietuvių kalba galite perskaityti čia
Можете да прочетете този текст на български тук
Хоча змагатимуться вони під нейтральним прапором (втім, у разі їх успіхів, російська та білоруська пропаганди «забудуть» про це й називатимуть спортсменів тими, ким вони є – росіянами та білорусами), однак антивоєнних висловлювань згаданих вище Монгуша та Ціханцова нам знайти не вдалося. Отже, можна стверджувати, що вони, як й більшість їх колег, якщо відкрито і не підтримують геноцидальну війну, яку, за підтримки Білорусі, в Україні веде Росія, то, по-менш, не виступають проти цієї війни.
При цьому Олімпійський комітет Білорусі залишився… незадоволеним рішенням МОК, яке наразі допустило не усіх спортсменів, котрих білоруси хотіли бачити у Парижі:
-Нерозуміння та обурення викликають непрозорі підходи та висновки так званої комісії з перевірки нейтрального статусу спортсмена для допуску до Ігор, - йдеться у заяві організації, котру очолює син білоруського диктатора Аляксандра Лукашенка – Віктар.
У цей же час українські спортсмени не тільки не можуть підготуватися до Олімпіади в своїй країні у нормальних умовах: тут достатньо згадати, що з шістьох стадіонів Чернігова, п’ять отримали пошкодження або були зруйновані під час облоги міста російсько-білоруськими окупантами… На жаль, далеко не всі українські спортсмени мали шанс хоча б спробувати відібратися на ігри у Парижі:
У листопаді 2023-го, захищаючи Україну, загинув екс-футболіст менської «Інтерагросистеми» Всеволод Бодун, у червні 2024-го – екс-гравець чернігівського волейбольного клубу «Буревісник» Андрій Педора.
Й це далеко не повний перелік. Ще у лютому 2024-го року Міністерство молоді та спорту України повідомляло про 443-х українських спортсменів та тренерів, що загинули під час україно-російської війни.
Але у цьому матеріалі піде мова про інше – про спортсмена, який ризикує провести Олімпіаду-2024 у російському полоні, в якому перебуває вже понад 2 роки. Про екс-гравця елітного дивізіону українського волейболуМиколу Кушнарьова.
Центральний блокуючий Суперліги
Микола народився у 1991-му році у Луганську. Там же, ще у сьомому класі, почав займатися волейболом – вступив до регіонального вищого училища фізичної культури.
-Микола пройшов дуже хорошу школу, тому мав високий загальний рівень, – згадує екс-головний тренер чернігівського «Буревісника-ШВСМ» Володимир Жула, та додає: – Головною якістю Миколи була надійність.
Грати на дорослому рівні Микола Кушнарьов почав не у Луганську, а на іншому кінці країни – в Ужгороді. За кілька років, у 2010-му, 19-річний центральний блокуючий переїхав до Чернігова (місцева команда як раз у тому році вперше вийшла в еліту українського волейболу – чоловічу Суперлігу).
-Микола не виділявся атакою, але блокуючим був від Бога, – розповідає екс-партнер по «Буревіснику», а нині догравальник харківської «Юридичної академії» Богдан Татаренко.
Тренером молодого волейболіста спочатку став екс-гравець збірної України та учасник першого для нашої країни чемпіонату світу з волейболу Володимир Жула. Згодом Микола Кушнарьов встигнув пограти під керівництвом свого тезки та знакової людини для «Буревісника» – Миколи Благодарного:
-Микола Петрович жив у гуртожитку, разом зі своїми спортсменами. Він не те, щоб слідкував за ними крок-у-крок, але ставився як до власних дітей – звертав увагу чим вони займаються, – згадує дружина Миколи – Наталія Кушнарьова.
Команда у цей час не пасла задніх – у сезонах 2012/13 та 2013/14 «Буревісник», разом з Миколою Кушнарьовим, двічі поспіль займав четверте місце в українській Суперлізі.
-Миколу у команді поважали і любили. Грав зазвичай в основному складі, мав гарні навички блокування. У побуті – спокійний і доброзичливий. Нажаль, отримав травму плеча, – каже ще один екс-партнер Миколи Кушнарьова, нині – зв’язуючий хмельницького «Поділля» Володимир Борисенко.
Саме травма, отримана у сезоні 2013/14 стала для 23-річного (на той час) волейболіста ключовою:
-У нього у плечі луснув хрящ. В Інституті травматології та ортопедії НАМН Українизробили операцію, він пройшов реабілітацію. Стан здоров’я був нормальним – рука та плече візуально нічим не вирізнялися, але після кожної гри були болісні відчуття. Він відчував, що ту силу, як це було до травми, він віддати вже не може… – розповідає Наталія.
Тому у 2014-му році Микола завершив з професійним спортом та почав новий етап життя – кар’єру військового, вступивши до Національної гвардії України.
Хоча остаточно волейбол не закидав – грав у змаганнях серед ветеранів спорту та армійців.
Наталія та Микола
Вдома на Миколу чекає родина – дружина та син. Наталія познайомилася з майбутнім чоловіком у… студентському гуртожитку у вже далекому 2010-му.
-Знаєте прислів’я: як доля – то й вдома на печі знайде.– згадує про своє знайомство з Миколою його дружина Наталія. – Ми жили у гуртожитку з моєю подружкою: вона зустрічалася з волейболістом, а Микола у гості. Це був січень…
Наталія приїхала до Чернігова з Добрянки (майже на кордоні з Білоруссю). На момент знайомства пари, дівчина вже закінчила університет (за освітою вона вчитель трудового навчання, технології та інформатики) й лишилася працювати у ВНЗ старшим лаборантом, а паралельно – вчиласяв аспірантурі. Микола ж теж живу гуртожитку, адже, разом з грою за «Буревісник», вчився в університеті на спеціальності «Фізичне виховання».
-Роки два ми зустрічалися. А потім одружилися. У листопаді буде 12 років як ми одружені, – каже Наталія.
Пара має серйозну різницю у зрості, адже Микола чималенький навіть за волейбольними мірками – 2 метри 2 сантиметри, а Наталія – 1 метр 63 сантиметри. Втім, коханню це не завадило:
-Так, Микола на зріст не маленький. Завжди відчуваю себе у безпеці. Можу дозволити собі носити високі підбори, або бути взагалі без підборів... Хоча справа не у тому – високий ти чи низький. Має подобатися людина,а не його зріст. Микола люблячий чоловік та батько, саме він втілює наші з сином мрії в реальність.
Захист Чорнобиля та полон
До Національної гвардії України Микола вступив вже доволі давно – ще у 2014-му році.
Хоча як раз тоді почалася поточна україно-російська війна (спочатку Росія анексувала Крим, а потім спробувала захопити Донбас), Микола не був у зоні АТО, бо працював на іншому важливому об’єкті – забезпечував охорону Чорнобильської атомної електростанції.
Як знає майже вся планета – на Чорнобильській АЕС у 1986-му році сталася аварія, яка спричинила екологічну катастрофу світового масштабу. Й хоча зараз ситуація навколо АЕС є контрольованою, чорнобильська зона досі забруднена радіацією, тому працювати в ній можна тільки дотримуючись спеціальних умов:
-Звичайно, наслідки катастрофи ми відчуваємо і сьогодні. Але нацгвардійці під час служби носили накопичувачі – є спеціальний відділ, який слідкував, щоб доза радіації не перевищувала норму, – розповідає пані Наталія.
Графік роботи у Миколи на станції був два дні через три. Але перед початком повномасштабного вторгнення, коли російські та білоруські війська вже стояли біля кордонів України (як вони казали – для військових навчань), на станції ввели посилення:
-Він заступив на станцію 21 лютого. Посилення на ЧАЕС ввели ще 15 лютого, але після 15-го він повертався додому. А 21-го заступив на два тижні. Проте додому він вже не повернувся… – пригадує пані Наталія.
У перший день повномасштабного вторгнення, коли російські війська з боку Білорусі проривались як до Чорнобиля, так і до Чернігова, Микола телефонував додому та заспокоював близьких:
-Ввечері 23 лютого ми з дитиною повернулися з тренування, зробили домашні завдання. Я пізно лягла спати. Але о 5-й ранку Микола мене розбудив дзвінком. Він не лякав, спокійним голосом сказав: «Наташа, прокидайся». Він сказав, що не все добре, російські війська вторглись в Україну, їх кількість величезна, йдуть у бік Чорнобиля, можливе оточення через заборону ведення активних бойових дій на території атомного об’єкту… Він казав: «Пам’ятай, що ти дружина військового і маєш бути сильною і сміливою», – каже дружина волейболіста.
Все сталося так, як підозрював Микола. Російські війська, ігноруючи всі міжнародні стандарти щодо заборони ведення бойових дій на території ядерних об’єктів,увійшли на станцію, окупанти погрожували розпочати бій. У разі, якби нацгвардійці дали відсіч, світ знову міг відчути наслідки ядерної катастрофи, яку було б ще складніше локалізувати в умовах війни.
Ще тоді, 24-го лютого 2022-го року, Миколу Кушнарьова, разом з іншими нацгвардійцями, взяли у полон. Довгий час полонених утримували на станції. За цей час вони отримали 7-місячну дозу радіації.
До 8 березня Микола міг телефонувати рідним по мобільному телефону. Потім телефон у полонених забрали, і зв’язок ускладнився: нацгвардійцям лишили один стаціонарний телефон. Ось тільки зателефонувати на нього можна було лише зі Славутича. Рідні військовополонених, які проживали у Славутичі були «посередниками» й прикладати свій мобільний телефон трубкою до трубки до слухавки стаціонарного телефону:
-Мені було ледве чутно (зрозуміло, і йому так само), тим не менш, ми таким чином могли 2 хвилини поспілкуватися. Так мало, бо в них був один телефон на 169 людей… – розповідає пані Наталія.
Але як виявилося тепер, отой «зламаний телефончик», за допомогою якого рідні спілкувалися з полоненими у березні 2022-го, був «розкішшю».
31 березня російські війська, відступаючи з території Київської та Чернігівської областей, вивезли полонених на російську територію. Тож востаннє Наталія спілкувалася з чоловіком понад 2 роки тому. 30 березня 2022-го.
У серпні-вересні 2022-го року від всіх полонених їх рідним прийшли листи з однаковою короткою фразою російською: «Жив-здоров. Всё хорошо».
-Це був єдиний лист від Миколи, який ми отримали за весь цей час. Дзвінків також більше не було, – каже дружина пана Миколи.
Й це порушення Міжнародного гуманітарного права та Женевських конвенцій щодо поводження з військовополоненими.
Втім, це не єдине порушення. Відомо, що після Чорнобиля полонених привезли у російський Новозибків, який, як зазначає пані Наталія, також є місцем, забрудненим після аварії на Чорнобильській АЕС(на південний захід від міста вже починається офіційно непридатна для життя зона). Тримати полонених мали у спеціальних таборах, але натомість Росія утримувала військових у ізоляторі тимчасового тримання, які призначені для звичайних кримінальників
Після року у Новозибкові полонених перевезли до інших областей Росії.
-На сьогодні не можна з упевненістю сказати, де мій чоловік. У січні 2024-го був обмін з Тульської області – троє повернулися і казали, що не бачили Миколу, але чули під час переклички прізвище мого чоловіка, й що він на нього відгукувався, – каже про останні відомості про рідного пані Наталія.
Втім, з січня минули вже майже півроку. Й зараз достеменно невідомо не тільки в яких умовах, а і де саме перебуває Микола Кушнарьов. Не відомий й стан його здоров’я. Але відомо інше – більшість тих, хто довго пробув у зоні радіаційного забруднення, зокрема, й ті хто вже повернувся з полону, щонайменше, мають проблеми з щитоподібноюзалозою.
Боротьба рідних
Рідні полонених нацгвардійців об’єдналися у спільноту, яка вже понад 2 роки добивається аби їх рідних чи побратимів повернули з полону:
-Звичайно, те що наші рідні у полоні – це трагедія. Але нам ще відносно пощастило, адже ми, рідні, знаходимося у Чернігові та Славутичі і більш-менш знали один одного до початку повномасштабного вторгнення. Тому ми швидко об’єдналися. Зараз у нас в об’єднанні більше 200-т рідних. Навіть ті, чиїх близьких вже повернули, не виходять з об’єднання та допомагають нам допоки не повернуться усі. Доєднуються і ті, кого повернули з полону. Наше гасло: «Разом і до кінця», – каже пані Наталія.
Чернігівці ще у 2022-му році могли бачити у місті білборди з нагадуванням про необхідність повернути полонених з ЧАЕС – ці акції родичи робили за власний кошт. Як говорить Наталія Кушнарьова, щоб відшукати і повернути своїх рідних, вони написали тисячі особистих і колективних заяв та звернень, провели сотні зустрічей та нарад, зокрема у Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими, Об’єднаному центрі з координації пошуку та звільнення військовополонених Служби безпеки України, Офісі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Головному управлінні Національної гвардії України, з представниками Міністерства внутрішніх справ, Міністерства охорони здоров’я, Міністерства закордонних справ. Рідні полонених на ЧАЕС відвідали десятки міжнародних зустрічей з послами країн, іноземними дипломатами, представниками Секретаріату Робочої групи ООН, представниками незалежної міжнародної комісії ООН по розслідуванню в Україні, представниками делегацій країн-учасниць ОБСЄ тощо, тощо, тощо.
-У полон на Чорнобильській АЕС потрапили 179 нацгвардійців. 9 жінок та одного чоловіка вдалось повернути під час ротації працівників станції. Інших вивезли у Росію. Зараз у полоні лишається 89 оборонців ЧАЕС, – говорить Наталія.
Останній, на цей час, обмін відбувся 31 травня. Тоді з полону повернулися 14 нацгвардійців. Фото одного з них – Романа Горілика облетіли світові ЗМІ, бо виснажений чоловік більш нагадував полоненого нацистського концтабору 40-х років XX століття.
-Люди пережили тортури, знущання, побиття. Й це не просто один раз. Їх били щоденно, їх били палицями, стільцями, електрошокерами… Це щоденні важкі знущання. Я не розумію як можна так знущатися над людьми. Це просто не вкладається у моїй голові, – каже дружина Миколи Кушнарьова.
Про те, чи є їх близький серед тих, кого обміняли, рідні дізнаються вже після того як полонені потрапляють на підконтрольну Україні територію:
-Нам дівчата почали писати (у чаті родин полонених з ЧАЕС, - прим.), мовляв, мені прийшло повідомлення від Координаційного штабу, мені… Хвилювання є, – розповідає пані Наталія про те, як рідні дізнаються кому пощастило дочекатися близьких з полону, а кому ще доведеться чекати.– Ми вже «професійно» тримаємося і стримуємо біль та страх так, що деякі люди можуть подумати, що ми щасливі. Але це дуже важко і фізично, й морально.
Крім Наталії вдома на Миколу чекає й син Євгеній. Коли тато потрапив у полон хлопчику було 8 років, зараз – вже 10.
-Я одразу сказали сину, що тато потрапив у полон. Звичайно він був засмучений, й, навіть, плакав, коли Коля ще міг телефонувати. Але чоловік його налаштовував на те, що син має бути сильним та сміливим й захищати маму. Тож він вважає себе моїм тимчасовим охоронцем та оборонцем: допоки тато не повернеться. Він розуміє, що в країні війна, знає, що у когось татко на передовій, він знає дітей, чий батько вже, нажаль, загинув…. Син знає про кожен обмін та сподівається, що тато скоро повернеться. За час війни діти подорослішали не по віку, особливо ті, які зараз не мають батьківської підтримки, але відчувають її. Женя пишається своїм татком, впевнений, що він витримає полон і ми скоро будемо разом, – говорить дружина військовополоненого волейболіста.
Наталія каже, що кожного ранку та ввечері подумки вітається з чоловіком, чи бажає йому доброї ночі.
Весь вільний від роботита занять з дитиною час Наталія приділяє одній меті – поверненню чоловіка з полону: пише звернення, їздить на зустрічі та наради…
-У травні ми їздили до Варшави – була зустріч з Робочою групою ООН з насильницьких та недобровільних зникнень.Ми надали своє звернення. Серед нас були навіть військові, які повернулися з полону – живі свідки.Їх свідчення змусили плакати представників різних країн та перекладачів… Нормальна людина не може спокійно слухати про такі знущання, не може не відреагувати на ті страхіття, які наші чоловіки переживають у полоні, – говорить вона.
При цьому до українських військовополонених не має доступу (як це мало б бути, якби супротивником нашої країни був той, кому не плювати на міжнародні правила) навіть «Червоний хрест»:
-У Міжнародному комітеті «Червоного Хреста» кажуть, що в них немає такої можливості, Росія не дозволяє, не допускає… – підкреслює пані Наталія.
Як каже Наталія Кушнарьова, Росія відмовилась від створення медичних змішаних комісій, які мали б бути відповідно до Женевських конвенцій. Й, з одного боку це не дивно, враховуючи той стан, в якому повертаються українські військовополонені (навіть серед маніяків не всі будуть хвалитися тим, що зробили…). З іншого – Україна до військовополонених росіян допускає представників «Червоного хреста» у будь який час, дозволено листування з рідними, дзвінки додому тощо. А коли одна сторона у війні грає за правилами, а інша цими правилами не обмежена… (тут можна було б написати багато, але більшість метафор, які спадають на думку – не надто цензурні… Найбільш пристойне – порівняння такої війни з боєм боксера першої середньої ваги в якого зав’язана одна рука, проти кікбоксера-важковаговика, котрий може бити й руками, й ногами…) Такого просто не має бути у XXIстолітті у ніби «цивілізованій» Європі!
-Якщо лікарі інших європейських країн приїдуть й побачать в яких умовах перебувають військовополонені українці: подивляться на ті страшенні камери, де пліснява, де бігають пацюки, де люди п’ють лише технічну воду, де людям дають суп з лушпиння, протухлу рибу або риб’ячі голови… Страшно уявити, як людина може вижити у такому полоні, – розповідає Наталія Кушнарьова.
Російські спортсмени на Олімпіаді, українські – у російській неволі
Микола Кушнарьов далеко не єдиний спортсмен у російському полоні. Тільки серед колишніх гравців чернігівського «Буревісника» таких двоє. Другий – екс-догравальник клубу Суперліги Микита Каліберда, який потрапив у полон все у тому ж 2022-му році.
Чи мають право російські та білоруські спортсмени, які (й це важливо) не закликають диктаторів своїх країн Владіміра Путіна та Аляксандра Лукашенка звільнити своїх українських колег-спортсменів Миколу Кушнарьова та Микиту Калібердуз російського полону, не закликають хоча б до того, щоб Росія обміняла всіх українських військовополонених… Чи мають такі російські та білоруські спортсмени вільно змагатися у безпечній Франції, поки їх країни влаштовують пекло в Україні? Нам здається, що відповідь однозначна: ні, не мають.
-Я б взагалі жодного громадянина Російської Федерації не допускала у цивілізований світ. Під жодним прапором. У наших спортсменів немає нормальних можливостей тренуватися – в нас кожного дня кілька разів лунає повітряна тривога. В нашій країні розбомблені стадіони, зруйновані спортивні зали, закриті басейни та ін. Велика кількість наших спортсменів загинули через війну, травмовані та скалічені внаслідок бойових дій. А як змагатися нашим спортсменам, чиї батьки загинули на цій війні? Я вважаю, що поки в Україні триває війна, спортсменів з Росії та Білорусі не мають допускати на жодні змагання! Хай білоруси змагаються з росіянами. Вони не дають нам спокійно жити, а нашим спортсменам – тренуватися і готуватися до змагань. Тому не тільки ми, українці, маємо бути проти, а і весь цивілізований світ, – підкреслює Наталія Кушнарьова.
P. S.
Микола Кушнарьов перемагав Росію та Білорусь. І це не метафора. Колишній головний тренер «Буревісника» Володимир Жула надав нам фотографію, на якій чернігівська команда, за яку грав Микола, стоїть з медалями та кубком турніру «Три сестри». Це були змагання, які ще до 2014-го року, тобто до того, як Росія напала на Україну, проводилися на межі Чернігівської області Україні, Брянської області Росії та Гомельської області Білорусі. Виступали у цьому турнірі як раз представники трьох країн, дві з яких тоді називали Україну «сестрою», а тепер напали на цю «сестру».
Микола Кушнарьов перемагав Росію та Білорусь і доводив, що це – цілком реально. Тому ми не маємо здаватися. Україна має перемогти у війні. А Микола має повернутися до дому, де на нього зачекалися дружина та син. Але для цього ми всі – кожен хто прочитає цей текст, маємо бути не байдужими.
Допомагайте ЗСУ та нагадайте Міжнародному олімпійському комітету про українського волейболіста Миколу Кушнарьова, який понад 2 роки перебуває у російському полоні. Його ім’я, імена інших полонених Росієюукраїнських спортсменів, має прозвучати на стадіонах Парижу.
Сєргєй Карась
Чернігівська Медіа Група