«Найбільшою проблемою було те, що прикуті до ліжка «ходили» під себе»: як пережив облогу геріатричний пансіонат у Чернігові

– Коли розривалися бомби та ракети, земля гула, двері й стіни тряслися, було дуже страшно. Щоб хоч трішки себе заспокоїти, я постійно молилася, – розповідає про пережиті події кінця лютого – початку квітня 2022 року Ганна Белябля.

– Гул літаків, розриви бомб і снарядів нас дуже лякали… Моя дружина Олена в ці хвилини вся тремтіла і просила обійняти. Я її обіймав, заспокоював, і це допомагало нам триматися, – ділиться пережитим Андрій Мілованов.

– Початок повномасштабної війни росії проти України був жахливий. Ми залишилися без води, електро- та газопостачання. У приміщенні було лише градусів сім тепла. І найбільшою проблемою було те, що прикуті до ліжка наші підопічні «ходили» під себе, адже в нас просто не було для них памперсів і підгузків, – констатує трагічні реалії того часу директор пансіонату Віктор Кулага.

– Про те, що війна може розпочатися, ми зрозуміли десь за місяць до нападу орків. Тому готувалися. Закупили продукти, медикаменти. А от із памперсами було сутужно. Наші лежачі підопічні потребують їх щоденно. Більша частина персоналу виїхали для порятунку своїх дітей. Залишилися десь 20% працівників. Я домовився з еменесниками про доставку води з річки. Вони привозили, а ми заповнювали всі ванни, і працівниці прали вручну речі та пелюшки наших підопічних, – згадує керівник.

– Допомагали нам небайдужі чернігівці, волонтери. Працівники КП «Чернігівводоканал» організували підвіз питної води, ТОВ «Наша булочка» через кожні два-три дні забезпечували хлібом. Їжу ми готували на відкритому вогні у великих харчових котлах. Поруч ліс, тож заготовляли дрова. Так і вижили, – розповідає директор геріатричного пансіонату.

– Було важко всім. Ми допомагали готувати їжу, прати пелюшки, підтримували одне одного психологічно. Але паніки не було, бо від нас залежало життя інших, – розповідає пані Оксана нашим читачам.

– Найтяжче було тим, для кого ця війна не перша. Адже в нас є й учасники бойових дій, і діти війни, і ветерани Афганістану, – каже психологиня пансіонату Марина Кульгейко. – Паніку чи страх видавали зляканий погляд чи нервові рухи наших підопічних. Вони потребували інформації. Боляче було, що родичі, які привезли стареньких у пансіонат, спочатку цікавилися про їхній стан, а коли орки відійшли, перестали телефонувати, наче забули про своїх рідних.

– Ви не повірите, але ми їли навіть м’ясо перепелів і червону рибу. Справа в тому, що через зупинку холодильників на базах деякі продукти могли зіпсуватися. Тож хлопці, які доставляли нам харчі, привозили й такі «делікатеси», – ділиться згадками Віктор Кулага. - Дуже велика проблема була з похованнями, бо кладовище «Яцево» не працювало. Питаємо: «Що ж робити?» А нам у відповідь: «Ховайте в себе на території». Я не став цього робити, небіжчиків ми вивозили у морг або віддавали родичам. Так, це був просто жах. Але смертність тоді була навіть менша, ніж у мирний час. Напевно, люди трималися на адреналіні.

– Що відволікало під час бомбардувань? Наші підопічні багато молилися. Навіть ті, хто не вірив. Нас тримала віра та надія. Віра в наші ЗСУ, в те, що буде перемога, – каже Марина Кульгейко. – Вони допитувалися: «Коли це все закінчиться?» Завдання психолога – не давати захмарних надій, а чесно відповідати та чесно виконувати свою роботу. Тому і тоді, і зараз відповідаю «Я не знаю, але вірю в Перемогу».

– А мені допомагало навіть просте спілкування, – розповідає Микола Граб. – Я старався відволіктися тим, що цікавився у санітарок і медсестер, що відбувається. Взагалі ніколи не думав, що наші сусіди таке нам заподіють. Це просто не вкладалося в голову. Але ми вижили завдяки співробітникам цього закладу. Вони не залишили нас у біді.

«Йду вулицею, а навколо обстріли. Але йду, бо розумію, що потрібна стареньким і безпорадним. Працівників тоді залишилося дуже мало. Бувало, приходжу, а зі мною на зміні ще тільки одна людина. А треба ж і воду принести, і нагодувати, і поміняти білизну. Деякі з підопічних підключалися до допомоги, люди на візочках розвозили воду прикутим до ліжка хворим, розвішували сушити випрані речі тощо».

– Ті півтора місяця в пансіонаті під час облоги росіянами Чернігова залишаться в пам’яті назавжди, – починає розповідь головна медична сестра геріатричного пансіонату Людмила Костирко. – 24 лютого 2022 року я приїхала на роботу і залишилася. Відчуття відчаю зникло після розмови з директором. Мене вразили його спокій та впевненість. Він сказав, що ми повинні підготуватися, зробити все, щоб врятувати людей і забезпечити їх усім необхідним. Уже вранці робили з цегли основи під три великих чани для приготування їжі, заготовляли дрова, будували вуличні туалети. Всі розпорядження директора були чіткі та впевнені. Він вирішував питання щодо палива для генератора, підвозу хліба, а також працівників на зміну. Дуже швидко були підготовлені укриття, організована охорона. Він щоранку робив обхід закладу, постійно був з нами, підтримував нас і підопічних.

– Я хочу подякувати жителям Славутича та працівникам ЧАЕС. За кілька днів, як відійшли рашисти, мені зателефонував голова профкому Чорнобильської станції та сказав, що славутчани зібрали допомогу для пансіонату, – згадує вона той час. – Наступного дня під’їхав великий автобус, і люди, як мурахи, почали заносити в хол ковдри, одяг, білизну, памперси, продукти, медикаменти. Я тоді запитала в одного чоловіка: як же так? Адже вони були в окупації й самі потребували всього. А він відповів, що жителі Славутича чули й бачили, як обстрілювали Чернігів, дуже за нас переживали. Після цих слів я плакала. Українці непереможні!

– Зараз багато людей в Україні перебувають у пригніченому стані, депресії, тож у нас діє спеціальна програма та проводилися тренінги з профілактики вигорання, – підсумовує психологиня Марина Кульгейко. – Ми також живемо й працюємо в постійній напрузі, у стресі. Але на нас дивляться наші підопічні. Чим ми спокійніші, тим спокійніші вони. Тому наша задача – бути максимально спокійними та якісно виконувати свою роботу.