Серед українців, хто залишив територію країни через війну, є чимало тих, хто допомагає виборювати нашу перемогу. І навіть більше - залучають до цього іноземців, розбудовуючи мости партнерства і дружби між Україною та європейськими державами.
Історія чернігівки Ірини якраз про прагнення бути самостійною в іншій країні, не залежати від соціальної підтримки, та допомогу ЗСУ. До цієї справи жінці навіть вдалося долучити бельгійського аристократа, графа Рене де Кархове.
Чернігівка Ірина все професійне життя присвятила психолого-педагогічній сфері. У 2014 році допомагала і психологічно підтримувала внутрішньо переміщених осіб із Донбасу, які насправді були першими українськими біженцями. Вона тоді навіть гадки не мала, що менше, ніж за десять років теж стане біженкою в Бельгії. Останні кілька років до війни пані Ірина працювала тьютором, що поєднує функції помічника вчителя і психолога, у приватній школі.
Брат Ірини – військовий, і хоч розмови про російське військове вторгнення велися давно, їх у родині чернігівки, не дуже сприймали як можливий розвиток подій. За кілька місяців до початку війни Ірині пропонували змінити роботу і перейти на військову службу, де зарплата була значно вищою. І хоча гроші жінці, яка на той час самостійно виховувала доньку, були потрібні, але вона відмовилася. Однією з причин була й та обставина, що потрібно було поїхати на інтенсивні військові навчання тривалістю кілька місяців.
У лютому 2022 року час війни невблаганно наближався, до цього було чимало знаків, які не всі вміли бачити. Як пригадує Ірина, в школі проводили тренування для учнів, як діяти під час надзвичайної події. Між тим, вона намагалася заспокоїти та переконати дітей, що це лише навчання, ніяких небезпечних ситуацій з ними не трапиться. Ще тоді почастішали повідомлення про замінування шкіл. Одна з таких ситуацій сталася буквально напередодні вторгнення.
Після початку великої війни Ірина з батьками, як і чимало інших чернігівців, вирішили перечекати цю ситуацію на дачі, що розташована поблизу Шестовиці. Однак її батько до дачі не доїхав, бо там уже були військові і повернувся до Чернігова. «Мабуть, добре, що ми не змогли виїхати на дачу. Бо там перебували росіяни, навіть ворожий танк стояв на подвірʼї. З тих позицій велися обстріли Киїнки. І хтозна, як би розвивалися події», - розповідає про події лютого 2022 року Ірина Д.
У Чернігові жінка мешкала в будинку на вулиці Чорновола, на який на початку березня російський літак скинув бомбу. Ніби передчуваючи це, Ірина не залишилася вдома. «Я одразу для себе вирішила, що перебувати на 16-му поверсі в центрі міста занадто небезпечно, тому мала план Б», - говорить вона.
З перших днів війни вони з 15-річною донькою перебували в підвалах школи. Про цю будівлю міські старожили розповідали, що вона міцна, адже раніше витримала обстріли під час Другої світової війни. У школі Ірина допомагала іншим людям, які опинилися поруч, разом готували обіди для військових, які обороняли Чернігів. Однак жінку не полишала думка, що з міста краще виїхати. Особливо після 2 березня, коли бомбардували їхній будинок. І разом із донькою Наталією та сином-підлітком чоловіка, з яким на той час була в стосунках, вони залишили місто.
«Ми виїжджали одними з перших. І це, дійсно, була ніби гра в лотерею, бо небезпека чатувала на кожному кроці», - згадує жінка. У неї була реакція на події - бігти, бігти подалі від небезпеки. Навіть опинившись за кордоном, вона почала бігати, щоб подолати наслідки свого стресу.
Водночас виїзд із рідного міста був ніби дорогою в нікуди, адже ані маршруту, ані достатньої кількості коштів Ірина з дітьми не мали. Усі речі вміщувалися в рюкзаки.
Спочатку чернігівці перебували на Закарпатті, а потім вирішили поїхати за кордон. До цього у Європі пані Ірина не була жодного разу. За порадою волонтерів вирішили їхати до столиці Німеччини, однак в Зальцбурзі на території Австрії поліція почала перевіряти документи, і в хлопця Максима, який був з Іриною, не було закордонного паспорта - тільки український. Хлопця зняли з потяга, жінка з донькою залишилися теж. Поліція швидко зробила потрібну ідентифікацію, але потяг уже поїхав далі. «Ми мали квитки, однак найближчий потяг до Берліну був через день, а до Бельгії – в Брюссель – за дві години. Так, абсолютно випадково ми опинилися в Брюсселі», - зауважує чернігівка.
Там знайома Ірини зробила оголошення в шкільному чаті і родина з маленькою дівчинкою погодилася прийняти в себе українців удома. Ірина зазначає, що емоційний стан на той час був не найкращим, новини з України не додавали оптимізму, а ще й у Чернігові загинув один із її учнів. Водночас бельгійці поставилися до чернігівців дуже поблажливо – перший тиждень перебування просили просто гуляти, відпочивати, знайомитися з містом і ні про що не турбуватися. Водночас Ірина, будучи вдячною за підтримку, не хотіла створювати молодій родині додаткових клопотів. Тому коли реєструвалися з дітьми як біженці, то сказали, що не мають, де жити.
Їх волонтери відправили до міста Брюгге, давши квитки на потяг і номер телефону контактної особи. «У потязі до Брюгге мені чи не вперше стало страшно: невідомість, відповідальність за двох підлітків, одним із яких має своїх батьків. Але перемогло відчуття, що гірше не буде», - зізнається чернігівка.
Так із дітьми вона опинилася в бельгійському місті Брюгге на території Західної Фландрії. Спочатку їх разом із іншими українськими біженцями поселили в котеджі на території психоневрологічної лікарні, що давала підстави для жартів: втікали від війни, а потрапили до «психушки». На той час представники місцевих соціальних служб працювали кожного дня з біженцями. За словами Ірини, то була колосальна підтримка, адже біженці не повинні були нікуди їздити, всю інформацію і соціальні послуги вони отримували на місці. Пізніше все змінилося. Але в перші місяці війни підтримка українців була безпрецедентною.
Приїхавши до Бельгії в березні, в липні Ірина вийшла на роботу - прибирати в приватному будинку. «На жаль, від багатьох українців можна почути нарікання, що пропонована робота непрестижна, що я маю вищу освіту. Однак в Бельгії немає непрестижних робіт, будь-яка праця заслуговує на повагу і вдячність. Біженці мають хорошу фінансову підтримку від держави, однак працювати - більш престижно», - ділиться власним досвідом жінка. Для неї важливо бути незалежною. У листопаді вони з дітьми переїхали до орендованого житла. На її переконання, опинившись за кордоном, потрібно вчити мову, працювати з частковою чи повною зайнятістю, а не бути на утриманні держави. Адже іноді бельгійці нарікають, що вони не мають такої підтримки і почуваються біднішими… за українських біженців.
У Бельгії Ірина займається і громадською діяльністю. На прохання українських батьків у Брюгге була створена українська школа. Вона має статус недержавної організації «Український освітньо-творчий центр «Крила». Працює цей освітній простір у вихідні, аби українські діти не забували мову, культуру, історію своєї Батьківщини. Заняття на волонтерських засадах проводять шість педагогів, у тому числі двоє з Чернігова. Цю школу вихідного дня Ірина характеризує як місце для задоволення.
Директорка школи Світлана Мусіна докладає всіх зусиль, щоб про війну в Україні не забували. Зокрема, на її прохання мерія Брюгге вивісила в центрі міста українські прапори. Проводять у школі заходи і на підтримку ЗСУ.
Брат Ірини, воюючи в Україні, ніколи не говорив про свої потреби. Його дружина і донька Анастасія під час активної фази бойових дій у регіоні довше залишалися в Чернігові, потім виїхали за кордон і згодом повернулися додому. Однак дівчина не змогла адаптуватися до життя з постійними тривогами і виїхала до Нідерландів. Зараз вони бачаться з тіткою. І племінниця Ірини розповіла про потребу батькового підрозділу в автомобілі. Придбати не нове авто в Бельгії можна десь від 3800 євро. Дівчина оголосила збір у соцмережах, їй виділили місце для збору пожертв у місцевій католицькій церкві, однак справа рухалася повільно.
Тож, Ірина, аби підтримати брата і зусилля племінниці, написала графу Рене де Кархове, про якого згадували колеги з української школи. Жінка попросила порадити, куди можна звернутися за допомогою. Яким же було її здивування, коли пан Рене відповів, що допоможе особисто і за тиждень уже була автівка.
«Упродовж тижня я, племінниця, мій брат і граф Рене були на звʼязку, щось уточнювали, погоджували. Для мене це був шок, я не могла повірити, що так буде», - наголошує чернігівка.
Бельгійський аристократ запросив Ірину з її племінницею до своєї резиденції, де зустрічав разом із дружиною. Жінка зазначає, що резиденція доволі велика, з парком, однак сам граф - неймовірно проста і приємна у спілкуванні людина. Навіть більше: бельгійський аристократ допомагає українським військовим постійно. Він створив фонд, який фінансує, а його команда виконує необхідну роботу. Українським військовим граф Рене де Кархове відправив уже не одну автівку. Перед передачею автомобіля граф особисто їде до магазину туристичного спорядження і докуповує, як він говорить, потрібні дрібнички - тактичні рукавички, захисні сітки, антимоскітні креми тощо. Крім цього, додає військовим гостинці з Бельгії – місцеві пиво і шоколад.
Для підрозділу брата Ірини граф збирав всіляки дрібнички, від такої щирої підтримки та співучасті жінки навіть розплакалися. Граф говорить, що отримує задоволення від того, що може допомагати Україні у її право за свою свободу. «Бельгія – маленька держава, поряд з якою розташовані значно більші європейські країни. Але я хочу, щоб світ теж знав - Бельгія підтримує Україну!», - наголошує бельгійський аристократ.
Автомобіль для чернігівських військових вже у Чернігові. Граф особисто, через дзвінки, фото звіти, відстежував передачу автомобіля. Крім цього, він оплатив придбання ще важливого для військових приладу – глушника від дронів.
Рене де Кархове ніколи не був в Україні, однак він продовжує підтримувати українців у їхній боротьбі проти російської агресії. На думку Ірини Д., така підтримка – це насамперед про людяність і спільні цінності. Недаремно, бельгійського графа українці називають сучасним лицарем.
P.S. Доки матеріал готувався до оприлюднення граф Рене де Кархове передав українським військовим ще один автомобіль та оплатив ще один глушник від дронів.