«Мішок на кравчучку, і повезла» – як пенсіонерка з Чернігова допомагає військовим

- Воно почалося ще із бомбосховища, – розповідає Людмила Терендій. – Ми пробули там 49 днів. Я медпрацівник, і там згадала цю професію. Нас було близько 150 осіб, з часом нам волонтерипочали привозити медикаменти, якісь продукти, підгузки для дітей та дорослих. У нас були дідусь та бабусі прикуті до ліжка, їм віддавали підгузки для дорослих. Потім ще привезли, треба було комусь роздати. Я згадала, що в моєї подруги чоловік лежить, і так поступово назбирався список. Зараз я опікуюся близько 10 особами. Це люди, що прикуті до ліжка, у когось психічне захворювання, хтось після інсультів, є й діти з інвалідністю.

- Я віддаю частину банок з-під консерви через Дмитра. Мною назбирано уже понад 2000 баночок для окопних свічок. Ось нещодавно відвезла мішок, а тут знову назбиралося. Також я працюю із Юлією Приходько, везу баночки до «Туриста». Ще збирали квадратні наволочки для хлопців на передову. У мене були, я їй віддала. Дуже багато я зібрала по людях білої постільної білизни на маскувальні сітки.Також багатенько передала у різні точки для того, щоб шили спідню білизну хлопцям у госпіталях. Кольорової постільної білизни теж багато було, частину відправили хлопцям, а частину теж на госпіталь на Донецькому напрямку, – говорить жінка.

- У мене є знайома бабуся, їй 96 років, івона в'яже.Також я віддаю нитки моїй подрузі, у якої син на фронті.На моєму поверсі жінка теж в'яже шкарпетки,їй також буду давати нитки. Я і сама в'язала багато, але вже дуже болять руки, тому я кажу, що буду вам постачальником, а потім забиратиму готові шкарпетки, і роздаватиму куди треба.

- Пише багато людей, треба усім відповісти, але не вистачає часу. Збираєш, везеш, або чекаєш, коли приїдуть машиною заберуть. А в мене ще й дача, і операцію зробили нещодавно, часто їжджу у лікарню.Але я завжди, як їду в той бік, телефоную людям і кажу, що в цей день можемо зустрітися. Ось на Ремзаводі у вівторок мені віддали цілий пакет баночок і кришечок. Люди відгукуються, велика подяка їм. Було, що бабуся, в якої телефон кнопковий, зателефонувала, бо їй сказали, що збирають такі-то речі. Вона каже,що я ходжу з ціпками, або ви приїхали забрали. Звичайно ж я приїхала, вона віддала дуже багато постільної білизни і старої, і нової. Велика дяка і похвала таким людям.

- У мене питають:«Ти з тачкою напевно і спиш», а я кажу: «Та ні,залишаю її у куточку». Що в руках везу, що в кравчучку, так і їжджу. Оці баночки для окопних свічокневажкі, але об'ємні. А як щось важке, то я поставила мішок чи сумку на кравчучку, і повезла. Буває таке, що підвозять додому, або машина приїжджає і забирає, якщо багато. Я постійно в дорозі, тому старість мене вдома не застане.

- Ми були у надійному бомбосховищі, і дякувати Богу, все минулося не так і погано. Спочатку не було медикаментів, але тероборона змогла привезти ліки із четвертої міської лікарні.Це були хлопці з наших гуртожитків, які вступили до тероборони. Вони до нас приходили, допомагали з ліками,але все одно не вистачало. Тим, що ми мали, не можна було надати швидку медичну допомогу.

- Було холодно, томувмикали тепловентилятори, які ставляють на підприємствах. Люди сиділи на стільцях біля них, але ж вони все-таки випалюють кисень. І ось ця жінка говорить, що їй погано, а я дивлюся, і розумію, що уже нічого їй не зроблю. Ми її поклали, і я вже кажу, щоМаша засинає, вона спить,не чіпайте її.Вона просто хапала повітря в себе, і не видихала, я зрозуміла, що людина відходить на небо. Коли по неї приїхала машина, там уже лежали трупи. Її взяли, закинули наверх, і швиденько поїхали, бо нас тоді дуже обстрілювали, – розповідає жінка.

- Земля двигтіла, цокотіли наші ліжка, але ми якось вижили, – продовжує пенсіонерка. – Потім про нас почули, і почали частіше приїжджати волонтери. Нам привозили і їжу, і гігієну. Був фермер, який передав готові вареники, пельмени, млинці з начинкою, але ж світло вимикалось. Щось у морозилках зберігалося, а те що склеїлося, ми намагалися готувати: і в кульки скочували для супу, і просто варили, і підсмажували. Хлопці витягли ливнівку з асфальту, поставили на цеглу, і ми готували на ній їжу. Свистить, кричать:«Падай»,а куди ж падати, як воно там вариться. І страшно було, і весело.

- Не всі могли сходити додому, але тим, хто жив поряд,вдавалося піти, узяти якусь крупу, консервацію, чи щось із морозилки витягти. Так і гуртувалися. Були люди зовсім з іншого кінця міста, вони нічого не мали, ми їм допомагали.Я, і ще одна жінка, варили для охоронидві великі каструлі їжі, і все що хлопці не з'їли, роздавали тим людям, які не могли собі нічого приготувати. З нами була завідувачка одного магазину, який бомбонули, і керівник дозволив забрати звідти їжу, бо й так почали розтягувати.То в нас були цукерки, вермішель швидкого приготування, печиво, вода солодка і мінеральна. У цьому плані нам дуже пощастило.

- Є такі, що говорять:«Навіщо воно тобі треба?Для чого ти його тягаєш?». Але ж якщо мені воно не треба, і іншим не треба, то хто ж допоможе військовим?Я повісила оголошення зі списком речей, які збираю, вказала номер телефону, воно довго висіло. І от я йду в будинок, а звідти виходить жінка, несе сміття.Я дивлюся, а там дві баночки жерстяні. Питаю, чи бачила оголошення, чому не несеш? А вона говорить: «Їх мити треба», і понесла на сміття.Але на поверсі речі стоять, ніхто не скаржиться,дівчатам кажу, щоб приносили, якщо щось є, а я вже сама посортую.З деякими людьми я сперечаюся, доводжу, що це не дурня, якби воно було не потрібне, то не розміщували б стільки постів, зборів, – ділиться Людмила Терендій.