Сьогодні Україна відзначає День рятувальника. Ми називаємо їх героями без зброї. Вони їдуть туди, де біда й горе, біль та крики, вони першими мчать у епіцентр людських страждань, щоб, ризикуючи власними життями, рятувати інших. Ми знаємо, що вони за будь-яких умов прийдуть на допомогу у найтяжчі моменти й не залишать нас у біді. Але що ми знаємо про їхню роботу?
Про професію пожежника-рятувальника нам розповів Андрій Євмененко, командир відділення пожежно-рятувальної частини аварійно-рятувального загону спеціального призначення ГУ ДСНС України у Чернігівській області.
“Неможливо звикнути до того, що гинуть люди”
- Пане Андрію, розкажіть, як ви прийшли у професію? Що спонукало зробити саме такий вибір?
- Мій покійний батько проходив строкову службу у пожежній частині. І я малим дуже любив розглядати його дембельский альбом. Мені це все здавалося таким красивим, цікавим, я мріяв, що коли виросту, обов'язково стану пожежником. Потім ті дитячі мріі забулися, я обрав інший шлях. Але життя так повернулося, що під час навчання у ВУЗі довелося взяти академвідпустку та піти служити строкову. Після армії, у 2009 році, мені запропонували піти працювати в ДСНС на посаду пожежного рятувальника, я погодився. Мене затягнуло, сподобалось, і я досьогодні працюю, ось уже 15 років.
- Перший рік роботи: як це було?
- Кожен новачок чекає на першу пожежу як на своєрідне бойове хрещення. Це дуже емоційна, відповідальна та хвилююча подія, фінальне випробування. Я теж на неї чекав, і у моєму випадку все пройшло успішно. Горіла літня кухня у приватному секторі неподалік від нас, я виїхав на цю пожежу з нашим начальником частини, який тоді був начальником караулу у мене. Ми швидко приїхали, оперативно ліквідували вогонь, він нікуди далі не перекинувся, люди не постраждали. Тож я був цілком задоволений. А потім робота поступово почала набирати обретів, і раз за разом ти починаєш до неї звикати....
- А до чого все ж неможливо звикнути?
- До того, що гинуть люди. Якщо до повномасштабного вторгення за усі роки моєї роботи це були буквально поодинокі випадки, то велика війна принесла багато смертей, багато горя, якому рятувальники, на жаль, далеко не завжди могли зарадити. І оце відчуття безпомічності, коли ти робиш усе, що від тебе залежить, але все одно не можеш нічого змінити, - оце найгірше. До загибелі людей в таких масштабах, як зараз, звикнути неможливо.
- Якою була ваша робоча рутина до повномасштабної війни?
- Це були різні виклики: пожежі у приватному секторі, квартирах, суха трава. Пам'ятаю, як у 2010-му вперше поїхав на ліквідацію пожежі торфу. У мене тоді як раз народився старший син, а я на цій пожежі пробув цілий тиждень. Це насправді важка фізично та виснажлива робота — гасити торф. Залежі дуже глибокі, ти постійно на стволі стоїш, перемішуєш оцей весь торф, щоб загоряння не пішло далі. Пожежі на торфових родовищах — щорічна проблема для Чернігівщини, а для нас — рутинна важка робота. Якщо горить багато гектарів, до гасіння залучається велика кількість людей, спецтехніка, прокладається довга магістраль з великих рукавів, бо часто так буває, що гасити доводиться там, де поблизу нема водойм.
- А котиків з дерез знімати доводилося?
- На моєму чергуванні таких викликів не траплялося, але наші хлопці “на котів” їздять нерідко. Ми взагалі рятуємо усіх, кому потрібна допомога: котів, каченят, їжачків, вужів, свійських тварин, диких тварин — всіх, кому потрібна допомога.
“У нашій роботі багато вдячності, і це завджи гріє серце”
- Що відчуваєте після того, як пожежу ліквідовано?
- Коли все залишилось позаду, коли починаєш все складати, змотувати, то відчуваєш велике полегшення й задоволення. Усвідомлюєш, що ти допоміг врятувати людей та їхнє майно, не дозволив вогню перекинутися далі на інші домогосподарства, мінімізував руйнівні наслідки пожежі. І дуже приємно, коли люди від душі дякують за роботу. Взагалі у нашій роботі багато вдячності, і це завжди гріє серце. Навіть якщо траву поїхали погасили і там ніякої великої загрози не було, все одно дякують. Наші люди не жаліють добрих слів рятувальникам.
- Що вважаєте у вашій роботі найскладнішим морально?
- Ми всі знаємо, куди ми йдемо, все робиться як на автоматі, тому сказати, що найскладніше важко. Хіба що особисто мене лякає невідомість: коли ти їдеш на виклик і не знаєш, що там на місці. Не дай боже, діти, заблоковані в палаючій квартирі. Я сам батько, у мене двоє синів, тому переживаю за всіх дітей як за власних. І виходить, що ти себе ніби вже морально готуєш до найгіршого. А коли ти вже приїхав, то одразу пішов у розвідку, розпитав сусідів, хто там живе, чи був хтось всередині. Якщо кажуть, що нікого не було, то вже значно легше морально.
- Чи переживає дружина, проводжаючи вас на роботу щоразу?
- Моя дружина - лікар-педіатр, можна сказати, що вона теж рятувальниця, бо рятує діток від хвороб. Тому вона хоч і переживає, але чудово розуміє, яка в мене робота й які ризики, поважає мій вибір, я від неї бачу лише безумовну любов та абсолютну підтримку.
- Як для вас почалося 24 лютого 2022 року?
- Я був у відпустці, що мала закінчитися 26-го лютого. Був тоді в першій зміні, хлопці мої чергували з 23-го на 24-те. У відпустці ранок як починається? Підняв дітей, нагодував і почав збирати одного до садочка, іншого до школи. Аж тут о 6 ранку — вибухи. Не зрозумів, що це таке, дивлюсь у наш робочий чат, начальник частини пише: “Почалося”. Я зрозумів, що кінець моїй відпустці, це повномасштабне вторгення. До цього слідкував за новинам з росії і ще дружині казав: “Може, з дітьми поїдете до Львова?” А вона: “Який Львів, у мене робота, дітей лікувати треба”.
Я зібрав дружину й дітей та відвіз їх в село за Михайло-Коцюбинським до жінчиної матері, бо подумав що так буде безпечніше. Але за три-чотири дні там вже були окупанти.
- Вам треба рятувати людей в обложеному Чернігові, а ваша родина в окупації... Як змогли з цим впоратися?
- Важко було. Слава богу, родина моя, перебуваючи в окупації, не постраждала, але я дуже за них хвилювався і дзвонив щоразу, коли мав таку змогу. Але там росіяни майже одразу розбили мобільну вишку, потім зникло світло і було таке, що я по три доби не знав, що з моїми рідними. Але треба було йти й працювати. З 24 лютого до деокупації я жив на роботі у прямому сенсі. Добре, що у нас такий злагоджений та дружний колектив, ми тримали один одного на плаву й навіть жартували, бо без гумору не протрималися б. З колегами було легще справлятися з усім.
- Постійні прильоти ракет, скиди бомб з літкаків, артобстріли, відсутність світла та води: як працювали в таких умовах?
- Працювали доба через добу, заступали по два караули на добу. Коли не стало води, було важко, бо не мали чим заправлятися. Які у нас залишалися джерела? Тільки річка. Пожежні водойми ми використовували, наприклад, коли залучались на гасіння на вулиці Верені. Там був артобстріл, багато будинків палало, тож ми їздили заправлятися з пожежної водойми. А потім вода закінчилась і залишилась річка, Стрижень, оце єдине джерело води, що у нас було.
- Чи були випадки, коли росіяни спеціально вистежували рятувальників, щоб прицільно вдарити?
- У нас в караулі був такий випадок. Гасили пожежу у приватному секторі в межах міста, набирали воду з пожежної водойми, і поряд з нами був скид бомби з літака. Начальник караулу і підлеглий отримали травми.
“У рятувальників почуття обов'язку перевищує страх”
- Яке своє чергування за період облоги Чернігова ви б назвали найважчим?
- Наш караул вийжджав на вулицю Чорновола після скиду авіабомб. Задача - евакуація людей з 17-поверховго будинку. І ми з двома колегами, “озброєні” бензорізом та ломом, пройшли два під'їзди, кожен поверх. Після вибуху у квартирах заблокувало двері, тож де була можлиість, ми просто відкривали, перевіряли, чи є люди. Де не виходило, зрізали двері, заходили й виводили тих, хто вцілів. А потім перейшли на іншу локацію, гасили палаючі квартири.
І другий випадок, це коли на одному з промислових підприємств після бомбардування була загроза витоку аміаку. Ми пішли втрьох: начальник штабу, оперативний помічник та я. Треба було зайти до цеху, де знаходились установки з аміаком, і перевірити, чи нема витоку. Коли ми вдягли хімзахист і вийшли до колег, з нами прощалися зі сльозами на очах, бо не було ніяких гарантій, що ми звідти повернемось. Але, на щастя, все обійшлося: були пошкоджені не самі ємності, а лише магістралі.
- Ваша робота небезпечна і в мирні часи, а у часи великої війни ця небезпека множиться на 10. Здоровий егоїзм та інстинкт самозбереження притаманні кожній людині. А професія рятувальника йде вроріз з цими поняттями. Як це взагалі — жити усупереч основним інстинктам?
- А все просто, у рятувальників почуття обов'язку перевищує страх. Ти про себе не думаєш в такі моменти. У тебе є задача, ти її виконуєш, а потім вже розумієш, наскільки близько був до межі. От ми йшли у той аміачний цех, розуміли, що це отрута, що місту загрожує небезпека, і у нас є задача - знайти цей виток та вберегти місто. І все, про себе тоді ніхто особливо не піклувався. Власне, кожен виклик для нас — це ніби дорога в нікуди, але є чітко поставлені задачі. Врятувати людей, погасити пожежу, врятувати себе й повернутися, щоб далі й далі повторювати цей цикл.
У нас кажуть: легких пожеж не буває. Навіть якщо це трава, ми не знаємо, що там може бути зараз. Під час бойових дій росія забруднила наші землі смертоносними “подарунками”, у палаючій траві може бути вибухонебезпечний предмет, і його детонація може коштувати рятувальнику здоров'я або навіть життя. Банальний виклик на гасіння стерні, яку підпалили якісь недоброчесні громадяни, сьогодні може обернутися трагедією.
Коли був прильот по Драмтеатру, туди їздили наші хлопці третьої зміни. Ліквідація була дуже складна: багато поранених, загиблих, крики, кров, люди потребують допомоги. Але звучитьповідомлення про загрозу повторного обстрілу. І ось тут треба прийняти рішення: ти або й надалі надаєш допомогу, або убезпечуєш себе. По всіх протоколах скрізь першим пунктом сказано: “Перш, ніж надавати допомогу, переконайтесь що ви у безпеці”. А росія спеціально повторно завдає ударів в одне й те саме місце, щоб принести якнайбільше шкоди, вбити медиків та рятувальників, завадити надавати допомогу людям. Тому ми всі дуже просимо журналістів, а також простих громадян, що опинилися неподалік місця влучання, витримувати паузу і не писати у соцмережах одразу в погоні за сенсацією або лайками, куди саме прилетіло. Це наражає на велику небезпеку тих, хто надає допомогу.
“Коли важко морально або фізично, згадую хлопців та дівчат, що зараз на передовій”
- Підвищена небезпека вимагає, відповідно, підвищених безпекових умов для рятувальників. Як змінилося ваше спорядження за останні роки?
- Ми виїжджаємо на ліквідації в бронезахисті. Це додаткова вага, додаткове фізичне навантаження. Повне спорядження бойового рятувальника разом з апаратом стиснутого повітря важить 30 кг. Додайте до цього ще бронежилет та бронекаску, це +12 кг. Я сам, наприклад, важу 80 кг. З оцим усім спорядженням треба виконувати завдання, підійматися по пожежній драбині, виносити постраждалих тримати стволи. Але в моменти, коли важко морально або фізично, згадую хлопців та дівчат, які зараз на передовій. Їм там набагато важче, ніж нам. Тож нема чого мені тут жалітися, коли вони сидять в окопах навпроти ворога. ЗСУ попереду, а ми за ними немов друга лінія. Коли ми тут в облозі працювали під обстрілами, то я про себе думав: “Боже, як же там хлопці на передку? Якщо нам тут тяжко, то як же їм тоді?” Але всі ми, й ЗСУ, й ДСНС, робимо свою роботу. Бо якщо не ми, то хто?
- Таке велике навантаження вимагає хорошої фізичної форми. Чи передбачені у вас спеціальні тренування?
- Бути рятувальником - не просто робота, це постійне самовдосконалення. У нас кожних 5 років підвищення кваліфікації, ми постійно тренуємось. Маємо розпорядок занять зі спеціальної фізичної підготовки, нам як у школі треба здавати нормативи, заліки з теорії та фізпідготовки. Оскільки регулярно отримуємо нове обладнання, то постійно проходимо підготовку по роботі з ним.
Подейкують, що ми після чергувань відсипаємось по 25 годин. Було б добре, але, якщо пощастить, вдається поспати максимум з 22-ї до 6-ї ранку. Власне, я думаю, до нашої роботи просто треба мати покликання, бо без нього на такій роботі довго не втримаєшся. Звісно, до війни бували легкі чергування, але з початком повномасштабної війни ми виїжджаємо постійно. Бувають такі добові чергування, після яких і за три дні не відновишся. Під час бойових дій взагалі працювали фактично нон-стоп. Тому цією роботою справді треба горіти.
- Чи не було у вас думки: “А що б було якби я обрав інший шлях?”
- Ні, ніколи не сумнівався в своєму виборі. Я впевнений, що знаходжусь на своєму місці, і дуже гріє відчуття, що, допомагаючи людям, я не дарма живу на цій землі. Знаєте оці рядки Симоненка: “Живе лиш той, хто не живе для себе, хто для других виборює життя”? Я насправді так вважаю. І таке служіння людям — моє найвище щастя. Я б дуже хотів, щоб молодь долучалася до лав рятувальників. Мені зараз лише 36, але ми з колегами не вічні, і нашу справу комусь треба буде продовжувати. Закінчаться складні часи війни, настане період відбудови, на всіх нас чекатиме багато роботи, і тільки разом ми зможемо подолати всі виклики.
Спілкувалась Ольга Мелашенко
Чернігівська Медіа Група