Серед козацьких гетьманів України є такий, що першим почав змагатися за незалежність України та прославився перемогою над московським військом. Мова про гетьмана Івана Виговського, близького сподвижника та наступника Богдана Хмельницького. Персону Виговського в російській імперській та радянській історіографії всіляко очорнювали, і хоч він був не настільки демонізованим, як той же Іван Мазепа, злісних випадів на його адресу вистачало. Його називали і хитрим польським шляхтичем, що втерся в довіру до Хмельницького та займався недобрими справами, і зрадником, що порушив Переяславську угоду та прагнув віддати Україну під владу поляків/шведів/татар. Тож час розказати нашим читачам про цю непересічну талановиту людину, чиє ім’я зараз носить вулиця (колишня Малиновського) у мікрорайоні Бобровиця.
Молоді роки минули на Полтавщині
Іван Виговський народився у 1608 (за іншими даними, 1610) році в містечку Гоголеві на Полтавщині та походив зі старовинного українського шляхетського роду Лучичів-Виговських, коріння якого з Овруцького повіту Київського воєводства. Батько майбутнього гетьмана Остап служив у Київського православного митрополита Петра Могили, був членом Київського православного братства та деякий час виконував обов’язки намісника київського замку. Мати Івана, Олена Ласко, мала шляхетське походження. Родина Виговських була багатодітною: окрім Івана у ній зростали сини Василь, Данило, Костянтин та Федір, а також донька Тетяна, що згодом стала дружиною гетьмана Павла Тетері.
Остап Виговський був у хороших стосунках з одним з найвпливовіших магнатів Речі Посполитої Адамом Киселем, який мав українське походження та був ревним захисником православ’я. Як бачимо, ці факти повністю спростовують твердження російських та радянських істориків про нібито польсько-католицьке походження Івана Виговського та його родини.
Юного Івана відправили навчатися до Києво-Могилянського колегіуму, де окрім рідної української він добре оволодів церковнослов’янською, польською, російською та латинською мовами. У подальшому це дуже допомогло Виговськомуву дипломатичних справах.
На початку 1630-х років майбутній гетьман влаштовує й особисте життя – одружується зі шляхтянкою Яблонською, у них була донька Мар’яна.
Кар’єра та служба у козацькому війську
З 1630 до 1640 року молодий Виговський поступово просувався кар’єрною драбиною: спочатку служив правником у гродському та земському судах, перебував у православному братстві. Згодом обійняв посаду намісника Луцького староства, де був активним діячем місцевого шляхетського сеймика. У 1638 році отримав підвищення – став писарем при урядовому комісарі над Військом Запорозьким Яцеку Шемберку. Утім у 1640-х роках Виговський облишив чиновницьку службу та вступив до кварцяного (найманого) війська Речі Посполитої, де дослужився до ротмістра та брав участь у боях з турками й татарами.
Навесні 1648 року в лавах польського війська ротмістр Виговський взяв участь у бою під Жовтими Водами і потрапив у полон до татар. Звідти його нібито викупив особисто гетьман Хмельницький, віддавши татарам гарного коня. Гетьман доручив йому бути своїм особистим писарем.
За деякими джерелами, при козацькому війську в якості заручників певний час перебували батько та брати Виговського, що змушувало його показувати абсолютну лояльність Хмельницькому. Як би там не було, але вже 1650 року Іван Виговський стає генеральним писарем Війська Запорозького, фактично канцлером в уряді Хмельницького. На ньому замикалася вся дипломатична робота, він веде перемовини та листування з послами іноземних держав, став засновником військової розвідки та контррозвідки Війська Запорозького. Освіта, гострий розум і хитрість – ці якості дозволили Виговському мати великий вплив у козацькому війську та з часом стати довіреною особою і фактично правою рукою Богдана Хмельницького.
Регент-гетьман
У 1656 році, відчуваючи занепад сил, хворий Хмельницький усерйоз став задумуватися над кандидатурою наступника. Кілька років тому загинув старший син гетьмана Тиміш, здібний полководець, що міг би замінити Хмельницького. Молодший син Юрій був ще зовсім юний, з дитинства мав слабке здоров’я та не був підготовлений до посади гетьмана.
При обговоренні кандидатури наступника з генеральною старшиною Богдан пропонував Івана Виговського або когось із прославлених у боях полковників. Але старшина нібито стояла на тому, аби залишити булаву в руках родини Хмельницьких, та заявляла, що бачить наступником тільки Юрася Хмельниченка.
Було зрозуміло, що Виговський матиме міцне становище при гетьманському уряді, оскільки юному гетьманичу потрібен був досвідчений порадник. Тоді ж у Івана Виговського сталася особиста трагедія: 1656 року помирає його дружина, і він одружується вдруге. Його обраницею стала Олена Стеткевич зі шляхетського білоруського православного роду. Ходили чутки, що Виговський викрав наречену під час одного з козацьких походів. У шлюбі з Оленою народився син Остап (Євстафій).
Улітку 1656 року помер гетьман Хмельницький, котрий волів бачити найближчим порадником при своєму 16-річному синові саме Виговського. Проте внутрішня та зовнішня ситуація вимагали швидких рішучих кроків, до яких точно не був готовий хворобливий юнак: війна проти Речі Посполитої зайшла у глухий кут, а московський цар посилював тиск на українські землі. Старшинська рада, що екстрено зібралася 4 вересня 1657 року в Чигирині, вирішила тимчасово передати гетьманську булаву (до повноліття Юрія Хмельницького) в руки Івана Виговського. Він став своєрідним регентом, що підтвердила і Корсунська рада в жовтні цього ж року.
В оточенні ворогів
Обрання гетьманом Виговського викликало сильне незадоволення в московії. Досвідчений і хитрий, він становив серйозну небезпеку, якої точно не міг створити хворобливий Юрась Хмельницький. Московські воєводи почали розпускати брудні чутки, нібито Виговський є поляком-католиком і ворогом православної віри, що хоче піддатися під владу Речі Посполитої… Невдоволення серед старшини викликала й дружина Виговського Олена, котра мала значний вплив на гетьмана, установлювала в його маєтку свої порядки тощо.
Найбільший відсоток невдоволених зібрався на Запорозькій Січі. Якщо Хмельницький ще міг твердо тримати у своїх руках контроль над Січчю, то його наступників часто зневажали. Кошовий отаман Січі Яків Барабаш та його найближче оточення, ображені тим, що представників Запорожжя навіть не запросили на Корсунську раду, відмовилися визнавати владу Виговського та вимагали проведення нової козацької ради.
Восени 1657 року січовики знайшли союзника – полтавського полковника Мартина Пушкаря, незадоволеного утисками козаків і селян Лівобережжя з боку покозаченої шляхти. Ще більше невдоволення викликала спроба гетьмана перервати сполучення Полтавщини із Січчю.