4 вересня для Корюківщини не було радіснішої новини за цю: серед 103 обміняних військовополонених – наш земляк, 31-річний морпіх Андрій Турас із Холмів! Про емоційну зустріч з Андрієм, який пробув у російському полоні два роки і п’ять місяців, розповіли його рідні.
Зайка, я тебе люблю!
Двадцятидев’ятирічна Олена Турас, дружина Андрія, уже так звикла до обмінів, серед яких її чоловіка не було, що досі не вірить своєму щастю. Неймовірна новина про його звільнення застала її за кордоном, у Польщі, де вона гостювала із сином Леоном, якому один рік і 10 місяців, та 11-річною Андрієвою сестричкою Настею.
– Мені напередодні подзвонив наш із Андрієм добрий знайомий, командир, який і повідомив, що 14 вересня Андрія мають обміняти, – пригадує Олена. – Я негайно зателефонувала мамам, миттєво зібралася й вирушила в дорогу. На сам обмін не встигла, приїхала пізніше в госпіталь, куди їх відвезли. Та до цього побачилися по відеозв’язку. Кажу йому: «Зайка, я тебе люблю, вже їду до тебе!» Показую йому Леона, а він дивиться і слова не може вимовити, просто cкладає руками сердечко. А потім питає: «Ти що, за кермом?» Він же не знав, що в нас є авто і я водійка. «Я в шоці», – тільки й промовив.
Боялася не впізнати й обійняти чуже дитя
На обміні були батьки Андрія та тітка з чоловіком. Надія Турас, мама Андрія, пригадує, наскільки хвилюючою була ситуація й момент очікування сина, якого не бачила майже два з половиною роки. З автобусів виходили зневоднені, знесилені хлопці, хворі, деяких виносили на ношах і везли на каталках.
– Серце калатає, сльози застилають очі й нервове напруження таке сильне, що я боялася його не впізнати й обійняти чуже дитя! – ділиться враженнями Надія Олексіївна. – У результаті й не впізнала… З його ста кілограмів ваги залишилися шістдесят. Тяжка й довга дорога з Мордовії літаком і автобусами знесилила хлопців. Син спочатку навіть не міг нічого говорити.
Пізніше розказав батькам, що цього разу не сподівався на обмін, бо росіяни возили його «туди» вже багато разів, а в результаті потрапляв лише по етапу в нові в’язниці.
– Розповідав, що йому надягнули на голову мішок, у якому він прогриз дірочку – і побачив спочатку російський новозибків, – згадує мама. – Ну, думає, знову те саме, обманули. Зрозумів, що таки везуть додому, в білорусі. Андрій дуже зрадів, коли їм зняли ті мішки, бо біля нього сидів його друг, а поруч – його хлопці!
Не отримали жодного листа
З полону Андрій Турас написав своїм рідним п’ять листів. Стільки ж і вони йому надіслали. Ніхто не отримав жодного. Понад два роки тяжкої неволі, де очі взагалі не бачили природного світла, в умовах відсутності інформації про рідних і свою країну, витримати складно. Щоправда, знав, що Олену звільнили. Але звістка про народження сина дійшла до нього лише цьогоріч у квітні!
Йому переказували, що Олена – активна учасниця акцій за звільнення військовополонених, тож грів себе думкою, що за нього борються. Переживав за батьків, які на початок війни опинилися в окупації, і картав себе за те, що не попередив їх сховати свою військову форму.