Ми продовжуємо розповідати про людей, які через війну були вимушені залишити свої домівки та опинилися в зовсім нових і часто незручних для себе обставинах, але знайшли сили започаткувати власну справу на новому місці. Як-от Євгенія Голуб – власниця перукарні, розташованої в мікрорайоніШерстянка, перукарка-універсал, переселенка з м. Семенівка.
Семенівка – досі наш дім
– Пані Євгеніє, як ви наважилися на переїзд? Що в Семенівці відбувається зараз?
– Коли неподалік нашого будинку прилетіла авіабомба і мій чоловік отримав контузію, було зрозуміло, що залишатися небезпечно, адже ти ніколи не знаєш, куди прилетить знову. Тож ми забрали дітей і переїхали до Чернігова, на дачу без умов, без нічого. Бо тут ми хоча би будемо жити, а там можемо загинути.
Після того дуже багато моїх друзів і знайомих виїхали, тому що постійні обстріли, люди гинуть, страшно. Як ми приїхали, то перший час, коли чули машину на пішохідному переході, де вона трохи бухкає, то присідали від страху, що це приліт. Дуже довго діти відходили, і я скажу так: вони, напевно, і не зможуть повністю відновити свій психологічний стан.
– Ви залишили свою перукарню, будинок?
– Так, ми все залишили. Люди покидають свої домівки, залишають все, тому що єдине, що важливе, – це життя. Дуже багато людей переїхали в Семенівку з прикордонних сіл. Там уже знищені їх будинки, і вони переїжджають.
– Сумуєте за Семенівкою? Хочете повернутися?
– Так, дуже хочу! Я туди їду і заходжу в свій будинок, де немає вікон, немає дверей, але тут рідні стіни. Я пам’ятаю, як ми з чоловіком одружилися і перше, що зробили, – ремонт. З такої маленької хатинки зробили будинок дуже гарний, з комунікаціями, з туалетом. Ми хотіли жити в Семенівці. Чоловік зайнявся сільським господарством, приватизували землю, по 2 га ми взяли на кожну дитину. У кредит взяли трактор, розробляли землю. Буквально перед війною ми взяли ці поля, чоловік викорчував сам дерева, ми почали сіяли гарбуз…
Я дуже хочу повернутися додому. Перший час чоловік не сприймав цього переїзду, чекав, що от зараз усе закінчиться, і ми повернемося додому. Ще трохи і повернемося. Для дітей Семенівка досі – це дім.
У 2013 році в мене народилася донечка, а в 2014-му починається війна, і в мене був такий шок. Коли ми дивилися телевізор, я так боялася: не дай Боже, щоб воно прийшло до нас, у мене така мала дитина… Ми пам’ятаємо переселенців, які приїжджали до нашого містечка. Тоді люди не розуміли цього болю – втратити все, працювала пропаганда, що там хочуть «русскій мір», а люди казали «ні, ми цього не хочемо, ми хочемо жити в Україні».
– А в Семенівці не було настроїв таких? Там же дивилися російське телебачення.
– До повномасштабного вторгнення я часто підіймала це питання, бо в нас і радіо було російське, і телебачення. Бабусі в селах не будуть ставити собі супутникові антени, щоб дивитись українське. Що показують, те й показують. У нас саме прикордоння, дуже багато родичів ось тут поряд, буквально за 10 км. Хтось ходив стежками через ліс, тому що там були діти або брати-сестри… який же це «кордон»? Вони жили в Радянському Союзі, жили в спогадах, тому що нічого особливо не змінилося: хата та ж, все таке саме, телебачення показує, що ми один народ, і не було розуміння… Коли в 2014 році почалася війна, я думала, що у нас буде якесь блокування сигналу. Але не було. Якось не звертали на це уваги, і ось до чого це призвело.
Мікрорайон Шерстянка – супер!
– Чи важко було в Чернігові відкрити бізнес? Чи це була релокація перукарні із Семенівки?
– Тут починали все з нового аркуша повністю. Там я до останнього думала, що ми відкриємося, написала заяву на міську раду, щоб приміщення залишалося за мною, щоб призупинили оплату оренди до кінця війни, щоб я могла повернутися назад. А тепер уже нема того приміщення.
– Як починали тут справу?
– Важко. Вибір мій пав на експрес-перукарню, тому що треба було заробляти хоч якісь кошти для того, щоб жити. Люди спочатку боялися приходити, довго ми чекали своїх клієнтів. Я брала на навчання працівників, але, як показує практика, багато хто прийшов, навчився та пішов. Напрацювали клієнтську базу і – «ми хочемо своє».
Зараз я шукаю майстра з манікюру. У нас на районі постійно бачу такі оголошення, всі працюють на дому. І це нормально, я підтримую. Працюєш на дому - працюй, але плати податки! Як держава буде підійматися, як ми будемо допомагати армії, якщо не платити податки? В країні війна, і ми всі повинні допомагати. А індустрія краси – така тіньова часто. І часто буває, що майстри приходять, напрацьовують базу клієнтів – і йдуть разом з ними, тому що клієнт залишається з майстром, який йому подобається. І нашим людям, на жаль, не так важливо, платиш ти податки чи ні.
– А як справи у вас зараз, уже є клієнти?
– Дуже вдячна землякам із Семенівки, які їдуть до мене з інших мікрорайонів, інших міст. Зі Славутича, з Березної, їдуть навіть із Семенівки до Чернігова за перукарськими послугами. Нещодавно був мій друг, який живе в Семенівці, каже: «Я в Чернігів приїхав у гості до сестри». І прийшов до мене стригтися. Ось така підтримка земляків – це дуже надійна і вагома опора. Я дуже вдячна, кожному вдячна, вони підтримують мене в соцмережах. Наші люди неймовірні! Є також військові, які заїжджають підстригтися.
– Як вам район Шерстянка, в якому працюєте?
– Ой, мікрорайон – супер! Оце моя така маленька Семенівка. Мені тут подобається, тут все є: дві школи, два садочки, банки, магазини, лікарня. Тут люди одне одного знають. Ми йдемо вулицею і вітаємося з людьми. Шерстянку я б ні на що не поміняла, це моя любов! Тут бабульки сидять на ринку, все домашнє продається. Тут своє життя, свій мікроклімат, своє маленьке село.
– Розкажіть, як вам вдалося почати все з нуля? Ви отримували якісь гранти?
– В мене не було грошей на відкриття. Зовсім. Ні копійки. Перша допомога – це був державний грант від «Є робота», а потім я познайомилася з дуже гарною людиною – Марією Фенюк з Центру підтримки підприємців. Вона почала шукати гранти, на які ми можемо податися, і завдяки її підтримці я отримала грант від жіночого консорціуму, і ми закупили манікюрне обладнання. Я отримала грант від ELEOS-UKRAINE, купила барберські інструменти, барберські крісла, машинку. Потім я отримала грант від «Право на захист», буквально вчора прийшли кошти, ми будемо закупати інструмент барберський, професійні витяжки для роботи.
Для розвитку бізнесу зараз дуже багато можливостей. Міжнародні організації і держава підтримують у цьому. Якщо ти хочеш працювати, брати найманих працівників, платити податки, тобі допоможуть. Але треба все робити офіційно і прозоро.
– Ви розробляли якийсь бізнес-план чи це йшло від душі?
– Усе від душі, і спочатку це була експрес-перукарня. Потім я подивилася, чого людям не вистачає, і народилася ідея додати манікюр. Дивлюся, що актуальні зараз барберські стрижки, я закінчила курси, взяла чотирьох учениць із професійного училища на навчання. Вони хочуть працювати, і я даю їм таку можливість. Ми проходимо курси, семінари, для того щоб виростити своїх майстрів.
Якщо ти волонтер – воно нікуди не піде
– Знаю, що і в Семенівці ви займалися волонтерством, і зараз продовжуєте. В якій саме сфері допомагаєте?
– У Семенівці в мене був благодійний магазин «Дякую», це ще до початку повномасштабного вторгнення, ми допомагали речами. Буквально через стінку була перукарня, де я працювала, і поруч - благодійний магазин. Після повномасштабного вторгнення все перевернулося, ми зібралися, і я кажу: «Треба шукати допомогу для наших містян». Перші – це «Іскра добра», були навіть підірвані мости, а я пам’ятаю, як пан Ігор привіз нам цілий бус продуктів, коли в Семенівці вже нічого не було, вже було пусто, і люди були в паніці.
Потім прийшов World Central Kitchen, і ми відкрили величезний волонтерський центр, гуманітарну допомогу роздавали не те що фурами, а вагонами. Я працювала із сільськими головами, з нашою місцевою владою, роздавали продуктові набори, корм для тварин, поки не зруйнували наш волонтерський центр. Навіть на той момент, коли я вже виїхала із Семенівки, благодійний магазин продовжував функціонувати, поки там були волонтери. Зараз ми спокійно не сидимо, якщо є можливість, шукаю допомогу, щоб передати на Семенівку.
– Розкажіть, як допомагаєте військовим?
– Тут почалася така хвиля: я перукар, у мене є дівчата-майстрині, які теж хочуть допомагати, і ми почали із «Жінками Батьківщини» їздити по госпіталях, стригти військових. Запланована й поїздка до геріатричного пансіонату. Дівчата мої відпрацьовують майстерність і допомагають людям.
Також я їздила особисто в дитячий будинок, ми стригли діток. Бо якщо ти волонтер, то воно від тебе не піде… Так, у мене є власні діти, я сама живу на дачі, але хочу й далі допомагати.
Коли підстригаємо військових, більше вони самі підтримують моїх дівчат, кажуть: «Не хвилюйтесь! Все добре!» Такі світлі й добрі емоції переповнюють. Спочатку, коли ми приїхали, вони так сором’язливо себе вели… Ми самі запрошували: «Давайте вас підстрижемо! Тільки не судіть нас строго». І бороди стрижемо. Вони нам довіряють, а нам приємно, що ми робимо свій маленький внесок.
Ой, варто згадати ще таку знакову подію в моєму житті. Я стала фіналісткою програми «Дія.Бізнес», в акселераторі «Компас» увійшла до десятки фіналістів серед 200 учасників зі всієї України, пройшла чотиримісячне навчання, як реалізуватися на новому місті, як розвивати свій бізнес, як вірити в себе. Це для мене мегакрута подія!
Спілкувався Іван Матвєєв
Матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організаціїInternewsNetwork.