158-ма окрема механізована бригада активно комплектується, і до її складу долучаються як новобранці, так і досвідчені військові. Один із них – боєць із позивним «Снайпер», який у 2014 році добровільно пішов захищати Україну. Після 10 років цивільного життя він знову взяв до рук зброю, щоб боронити Україну. В інтерв’ю він розповів про відмінності між війною тоді й зараз, бойовий шлях від Луганщини до Дебальцевого та про важливість передачі досвіду молодим бійцям.
Ветеран АТО «Снайпер» про 158 бригаду: «В основі нашого колективу – хлопці з бойовим досвідом»
12:35, 26 лютого
Інтерв'ю 
«У 2014 РОЦІ БУЛА ВІЙНА АРТИЛЕРІЇ, А ЗАРАЗ – ВІЙНА РАКЕТ І ДРОНІВ»
– Розкажіть, як розпочався ваш бойовий шлях?
– Я був у першій хвилі мобілізації – у квітні 2014 року. Після навчального центру у складі 13-го ОМПб, який формувався на Чернігівщині (спочатку був створений як підрозділ територіальної оборони, згодом перетворений на мотопіхотний), потрапив на Луганський напрямок, потім – Донецька область. Брав участь у боях у Дебальцевому. Вдалося вийти з «котла». Начебто живий (посміхається).
– Як змінилася війна за 10 років?
– Війна змінилася повністю. Якщо в 2014 році це була війна артилерії, то зараз – війна дронів. Умовно кажучи, не стільки воюють люди, як накривають ракети, авіація, БпЛА. В 2014 році було простіше – авіації не було. Зараз же «сиплють» всім чим завгодно. Війна абсолютно не та, що була тоді.
«НАЙГІРШЕ – КОЛИ СТОЇШ ПОРУЧ З ЛЮДИНОЮ, СПІЛКУЄШСЯ, А ЧЕРЕЗ ДВАДЦЯТЬ ХВИЛИН ЇЇ НЕМАЄ»
– Загалом в зоні АТО/ООС Ви були рік. Що найбільше вразило за цей час?
– Найгірше – це втрата побратимів. Коли з людьми поруч стоїш, спілкуєшся, куриш, а буквально через двадцять хвилин їх нема. Це дуже складно пережити, моторошно. Як кажуть, на мізки давить.
Пам’ятаю нашу першу втрату. Сиділи у кімнаті, і чітко в підвіконня «сто двадцята» міна влетіла. Тоді у нас Вовка загинув. До речі, чернігівський. Вовка Близнюк. Це в нас був перший «двохсотий».
– Як пройшов цей рік для Вас особисто?
– Напружено (посміхається). За півроку, що ми були у Луганську, нас поступово вводили в бойові дії. Ми не одразу вийшли на «передок»: постояли на одному блокпості тиждень-два, на другому, і вийшли на «нуль». А от через півроку, коли потрапили в Донецьк, нас майже одразу кинули в бій.
– Як Ви потрапили до Дебальцевого?
– Спочатку це був Вуглегірськ. Було дуже складно. По-перше, ніхто з нас на той час не був у тій області, місцевість абсолютно незнайома.
Ми простояли там три доби. На третю добу нас «накрили». Спочатку колона танків. Потім місто накривали «Ураганами».
Грубо кажучи, з моєї роти почався весь Дебальцівський «котел». Ми стояли на самому «передку». Все Дебальцеве пішло через нас. Кинути роту піхоти на місто – це «ні про що». По суті нас тоді змели танками.
– Які висновки Ви зробили з тих подій?
– У нас не було прямого виходу на артилерію. Ми бачили ворожу колону бозна звідки, але поки все узгоджувалося, артилерійський удар був запізнілим – колона вже проходила.
На той час у нас не було прямого зв'язку з іншими підрозділами – тільки через командування. Ми доповідаємо своїм, вони доповідають далі, і поки воно по ланцюжку дійде – це вже нікому не треба. Були випадки, що артилерія била по координатах через 40 хвилин. Хто їх там чекав? Це один з тих моментів, з яких ми маємо робити висновки.
«ОСНОВА КОЛЕКТИВУ 158 БРИГАДИ – БОЙОВІ ХЛОПЦІ. І ВОНИ ДІЛЯТЬСЯ ДОСВІДОМ»– Чи робляться зараз належні висновки з накопиченого досвіду?
– У 158-й ОМБр зараз збирається хороший колектив. Основна частина – бойові хлопці. Є ті, хто щойно з госпіталю, після передка. Діляться досвідом: багато чого нового розказують та показують. Наприклад те, чого у 2014 році не було – як ховатися від «ефпівішок». Для мене це взагалі нове. Тому що при мені дронів взагалі не було.
Колектив хороший. Був би такий у 2014-му (посміхається). В 2014 році нас набирали з «колгоспів», ніхто нічого не розумів. Максимум – це була строкова служба за плечами, та й те не в кожного. Вчилися вже по ходу. А тут вже багато хто з досвідом, і вони вчать інших.
– Чому саме 158 ОМБр? Це був Ваш вибір?
– Я через знайомого знайшов контакти з бригадою. Думаю, що мені пощастило з підрозділом.
Взагалі для новобранців служба в нашій частині – хороший варіант. У новоствореній бригаді у новачків є трохи більше часу на навчання. Нас постійно тренують, є планові заняття, а також досвідчені бійці, які у вільний час передають свій досвід. Виходить, що нас вчать майже цілодобово. І це набагато краще, ніж було в 2014-му. Тоді ми взагалі йшли в невідомість.
А тут є в кого вчитися – це, по-перше. По-друге, новачкам трохи легше, ніж було в 2014 році. Що я маю на увазі? Легше не фізично (сміється). Фізично ганяють всіх однаково. Зате легше морально, психологічно. Бо є час на спілкування. Ми постійно розмовляємо. Ті пацани, які вже воювали, все розказують, показують. І новобранці хоча б теоретично вже щось розуміють. Уже ти йдеш і більш-менш усвідомлюєш, що там робиться на передовій.
«НЕ МОЖУ ВДОМА СИДІТИ, КОЛИ НАВКОЛО ТАКЕ ТВОРИТЬСЯ»
– Зараз для суспільства мобілізація – це одна з найболючіших тем. Хтось наважується йти служити, хтось тікає й ховається… Чому Ви вирішили знову піти до війська, підписати контракт з підрозділом?
– А який сенс ховатися?! Я вважаю, що рано чи пізно служити доведеться всім. Війна не закінчиться за день-два. Десять років я просидів вдома, у мене народилася дочка. Тепер вона підросла, сама в школу їздить. Дружині вже легше, справляються самі. Тож я зібрався й пішов. Дружина спочатку була проти, але ми дійшли згоди.
Чесно кажучи, я не можу вже вдома сидіти, коли навколо таке твориться. Набридла ця невизначеність. Сидиш і не знаєш, що далі буде. А служити – воно вже якось простіше (сміється).
– Як тримати себе в руках у стресових ситуаціях?
– Кожна людина в стресових ситуаціях поводиться по-різному. Найголовніше – не впадати в паніку. Треба намагатися холоднокровно дивитися на все, що відбувається.
Кожному необхідно знаходити свій спосіб. Наприклад, я думаю про сім’ю. Знаю, що мені треба повернутися. Це допомагає. Стає трохи легше.