Історія Юрія Урбана, який пішов добровольцем на війну з Майдану

Юрій з позивним «Urban» – людина не медійна, він ніколи раніше не давав інтерв’ю. Його історія – це шлях від Майдану до важкого поранення під час захисту Чернігова. Думки простого ветерана, який пройшов довгий шлях реабілітації про війну, про мобілізацію, настрої в суспільстві та адаптацію ветеранів, які повертаються з війни, дивіться у «Великій розмові».

МАЙДАН

- Твоя основна історія починається з Майдану, ким ти був до того? Ти якось пов’язаний з музикою?

- До Майдану, як звичайні люди, працював на різних роботах. Саме тоді я працював у Києві і потрапив так на Майдан. Так, трішки займався музикою, але це не склалося в моєму житті. Це було дуже давно.

- Це був рок?

- Це був хардкор.

- Чому, в який момент ти пішов на Майдан? Що тебе спонукало, що мотивувало?

- Ми з моїм знайомим працювали в тому районі, це було недалеко від Майдану, це вулиця Алли Тарасової, ми там демонтували будинок. Коли воно почалось, ще коли були студенти, просто прийшли подивитись з цікавості. Перший раз ми прийшли 27 листопада, і так почали постійно приходити туди.

- Ти бачив, як студентів побили?

- Так. Я там був, і мені вдалося втекти, проскочити з незначними, так скажемо,подряпинами. Що було далі я своїми очами вже не бачив, а дізнався потім.

- В яких ще таких відомих подіях Майдану ти брав участь далі?

- Був на вул. Грушевського. Потім на подіях в Маріїнському парку, здається 17 числа, коли мирна акція була, хода. Коли почалися заворушення, то, хто розуміється, було чутно постріли з бойової зброї. Це не автоматична, це якісь пістолети, мабуть, були зі сторони Верховної Ради. Це ж була територія антимайданівців. Дуже цікава річ була з цими антимайданівцями. Багато з них позабігали в палатки, які в них там стояли, і повибігали в міліцейській формі.

- Ти в сильних замісах брав участь, десь постраждав?

- Сильно не постраждав. Так, прилітало битою по нижній щелепі, у мене тут зуби перебиті. А так, я був у бронежилеті, був в мене і мотоциклетний шолом. Брущаткою прилетіло в голову раз. Газові, шумові гранати, водомети. Це якраз, як на Грушевського події були, нас обливали, ми повертались на Майдан, де палатки наші були, люди приносили теплого одягу, ми перевдягалися і назад туди.

- Чи були в тебе думки, що буде далі і в що це переросте?

- На той час наперед думок не було. Не відомо чим воно завершиться, просто знаходились там на Майдані, а потім почалися події в Криму, почали віджимати Крим.

«ЗВІДКИ МИ ЗНАЄМО, КОЛИ ЗАКІНЧИТЬСЯ ВІЙНА, НЕ МИ Ж ЇЇ ПОЧИНАЛИ»

- Це було це для тебе якимось сигналом, що росія береться за діло?

- Так, вже якісь розуміння були. Тим більше від побратимів, які більш досвідчені в цьому були і старші, які розуміли, що це далі буде щось серйозніше. На Майдані почали формувати перші батальйони, спочатку «перший добровольчий Нацгвардії», потім другий, потім 25-й батальйон територіальної оборони.

- Ти потрапив до одного з тих батальйонів одразу?

- Одразу не потрапив, одразу в мене не було паспорта, який при розгоні, коли студентів розганяли, там залишилася моя сумка з паспортом. Мені пізніше в українському домі юристка зробила довідку, яка замінила паспорт, і тоді вже я міг виїхати.

- Як ти прийняв рішення піти в АТО? Воно тоді вже так називалось, здається.

- Сам прийняв. По-перше, не тільки я один був, це і мої друзі, побратими, з якими на Майдані були, ми поїхали разом. Тоді думок,щоб включати задню, вже не було. Потрібно було їхати, і ми поїхали.

- Ти служив строкову в армії і був більш-менш підготовлений?

- Я служив, але в мене був взвод, це була варта, взвод охорони служби РАО. З автомата АК-74 стріляти вмів.

- І куди ти потрапив, де ти був в АТО?

- Це був батальйон «Айдар», 2-га штурмова рота. Ми несли варту на нашій базі в Луганській області, де ми жили, займались підготовкою. Тоді ми ще не армією були, ніхто нічого не давав, в основному було те, що привезли волонтери. Що було у нас, ділились з хлопцями, знаходили, для тих у кого не було форми, форму, взуття, бронежилети, каски.

- З місцевими пересікались? Чув там якісь настрої сепаратистські?

- Сепаратистські настрої там були кругом. Місцеві, коли у них сепари, вони люблять сепарів, коли у них українські військові, вони люблять українських військових, коли знову сепари, вони знову люблять сепарів. Так завжди і перефарбовувались. Навіть бувало, в магазині, хоч він і негативно до тебе налаштований, але він звертався завжди позитивно, і завжди дурні питання «а коли війна закінчиться?» Звідки ми знаємо, не ми ж її починали.

- А як сталося, що ти став кадровим військовим? Одразу потрапив до 1-ї танкової чи був інший шлях?

- З Айдару на початку я перейшов в 2-й батальйон, це 5-ї окремої батальйон ДУК ПС - Правий сектор. Я так само з побратимами приїхав. Там пробув не довго, вже після нового року 10 січня 2015 року ввечері отримав перше поранення. Це не вогнепальне було, а від вибухової хвилі. Я відбігав і мене в шахту струсило на 5 метрів. Добре, що я в бронежилеті був, каска відлетіла, я розбив тільки голову, зламав лопатку, ребро, і забій спини був. Зранку мене повезли на Дніпро в Мєчнікова. Там я два тижні пробув, мене виписали, поїхав додому. Як відновився, восени в 2016 році в листопаді я вже поїхав у військкомат. Там мені запропонували 1-шу танкову, так я там і опинився в механізованому батальйоні. Кулеметником був, потім в 2020 році я вже був заступником командира бойової машини, навідник оператора БМП-1.

«ЛЮДИ НЕСЛИ З БЛИЖНІХ БУДИНКІВ ЇЖУ ПАКЕТАМИ. ЇМ КРИЧИШ «ТІКАЙТЕ ЗВІДСИ!», А ВОНИ НЕСУТЬ»

- Взимку, на початку 2022 року, почали нагнітатися ці настрої, що росія накопичує війська, що може напасти. Які настрої тоді були в українському війську? Чи у вас говорили про це, чи у вас готувалися?

- Часто прямої інформації не доводять, щоб не роздувати паніки. Так і ми точної інформації ніколи до останнього не знали. В нас були постійні навчання, виїхали, десь покатались. Так само до 22-го за тиждень чи два ми були на казарменому положенні, жили в бригаді, в нас був виїзд до кордону, провели, як це називають, демонстрацію сили і повернулись знов на ППД.

- Де ти зустрів 24 лютого?

- 24 лютого вночі, не можу сказати точно, яка година була, ми почали озброюватись. Поїхали до своїх машин, погрузились і вийшли вже колоною в той район, який був призначений командиром. Потім пороз’їжджались і поробили бронегрупи.

- Ви їх зустрічали чи одразу до Чернігова поїхали?

- Ми мали виїжджати далі за Чернігів, я не пам’ятаю, яке там село, але ми туди не поїхали. Ми тільки виїхали вже до Епіцентру, там вже були танки, САУ працювали, в напрямку Олександрівки, здається.

- Це Товстоліс.

- Чи Товстоліс, мабуть туди, там траса іде за Епіцентром, то туди. Ми чекали звідти прориву, але саме в нашому секторі тоді прориву не було. Ще правіше була наша 3-тя рота, я чув по рації БМП, що на них вже виходили ворожі танки. Саме в нашому секторі стримували, накривали наші САУ, щоб не давати їм пройти далі. Ми виїжджали на БМП і прикривали, поки танчики тягали. Там хлопці на посадки виходили, вони бачили, як через поле, під полем їх танчики по одному скакали. Один приїхав, трохи сів, той на його місце, той далі, і так по одному вже до асфальтної дороги.

Як ми приїхали, нам вказали рубежі, де ми повинні стояти, машини, напрямки, як і що, куди відкривати вогонь. Люди несли з ближніх будинків їжу, пакетами. Їм кричиш «Тікайте звідси!», а вони несуть. За це їм дуже дякуємо!

- Тоді люди об’єдналися, як кажуть, тоді весь Чернігів став волонтерами. В яких ще подіях оборони Чернігова ти брав участь?

- З Епіцентра нас перемістили на іншу локацію, ми стояли біля Киїнки, справа по посадках, туди в сторону Михайло-Коцюбинського. Так само закривали цю ділянку, щоб звідти не було прориву.

Там не багато було наших: 4 БМП. В перший день, де заїзд з траси в Киїнку, стояли чекали колону, точною інформацією я не володію, але по чуткам казали, що ту колону наші розвалили, тому вони й не приїхали.

«ВІН ТІЛЬКИ ЗАЛІЗАЄ, МИ ЗАКРИВАЄМО ЛЮК, І ДРУГИЙ ЗАЛП»

- А сумнозвісний обстріл Киїнки був до того, як ви зайшли чи після, коли накрили «Ураганами»?

- В цей день ми переїхали, змінили точку. На в’їзді промка є, навпроти естакади, ще причіп з фури стояв, ми приїхали і стали біля цегляного паркану, щоб якщо буде колона проривати, ми будемо вести вогонь їм в бочину. З іншої сторони був будиночок двоповерховий, він такий, як вежа, і просто пощастило, воно від уламків так і позакривало з однієї і з іншої сторони.

Спочатку один залп був, в мене був відкритий люк, то воно відчувається, коли вибухова хвиля іде, то воно колихає повітря нормально так. В мене дурна думка була ще висунутися і закрити люк. Добре, що я не висунув руки. Коли вже перестало вибухати, я вилізаю: «Вітя! Вітя!» А Вітя вистрибнув і ліг під БМП. Я кажу: «Ти що, дурний, бігом заскакуй!» І він тільки залізає, ми закриваємо люк, і другий залп.

- Чи могли вони взяти Чернігів?

- Я не знаю, чи могли б. Я тільки потім дізнався, яка була кількість. І це не по техніці, а по кілометражу їх колони, яка потім пороз’їжджалась. 35 км – я думаю, це багато. В Киїнці ми не розуміли вже звідки воно літає. Сповіщення тривоги не працювало, точного зв’язку не було, рації посідали, Водафон повісився, в кого там Київстар ще був з командирів наших, то вони якось з комбатом зв’язувалися телефоном, і він давав якісь команди. Добре, що ми втримали Чернігів, що в Чернігові такі люди.

- На твою думку, завдяки чому або кому Чернігів вистояв?

- Завдяки всім нам.

- Ти маєш на увазі і військових, і цивільних?

- І військових, і цивільних. І багато цивільних пішли добровольцями, коли ще не було ТРО. Так само тих військових, які воювали раніше, їх підняли з резерву, вони також. Всі щось робили і допомагали одне одному. Тоді була така єдність. На жаль, зараз вже не дуже так. Люди трохи підзабули. Тепер всі погані. Якщо не військові погані, то погані ТЦК, якщо не ТЦК, то поліція.

- Ми поговоримо ще про це. Давай завершимо історію тих буремних днів. Далі в тебе була Лукашівка, Муравїйка. Розкажи ту історію, якщо не важко, про момент поранення.

- З Киїнки нас передислокували знов до Чернігова, там нам дали нових людей мобілізованих. Мали їхати на штурм Лукашівки, це так само в нас була бронегрупа з танкістами. Ми поїхали тоді не в Лукашівку, а заїхали в село Бакланове. В центрі там вже розбитий магазин був. Перший прихід, я відчув вибухову хвилю, вона в мене пройшла над люком. Люди сиділи на БМП, вони попригинались до мене до люка. Я кажу: «Що ви пригинаєтесь, давайте зістрибуйте!» Я сам вискочив.

Це село і до того обстрілювалось «Ураганами», люди жили там по підвалах, по погребах. Ми думали, що там і залишимось, знайшли хату з нормальним погребом, і дід нормальний, в діда рушниця. Але приїхали наші на іншій БМП і забрали нас на переїзд, де сама станція. Наказ був залишатись там, в посадці. Ми розташувались, як могли замаскували машини. Через годину по нам прилетіли «ураганчики», це касетні міни.

- Ти розповідав, що деякі щойно мобілізовані знехтували правилами безпеки чи як там було?

- Це не те, що правила безпеки. Правила безпеки – це «не суй ствол автомата собі в рот». Просто в нас і можливості не було навіть окопатись, не було чим. Я їм сказав: «Хлопці, лягайте за деревами, хоч дерева закриють». Ми мали там переночувати. Мене саме таке дерево і закрило, бо мені більше по ногах прийшлося.

- А вони залишилися десь на відкритому просторі?

- Так. Три дорослих чоловіка у всій амуніції, вони не роззувались, не знімали броніки, в спальниках втрьох вляглись, там ніякого прикриття не було, ні дерев, нічого. Я їм казав, що лягайте за деревами. Вони сказали, що ми вже тут втрьох вляглись, разом тепліше. От по ним і прилетіло, нажаль, вони 200-ті.

- Тобі вдалося заховатися за дерево, і тому було лише поранення?

- Ну, я живий. Хоч так, якось… В мене було важке поранення, але мене до Чернігова до обласної лікарні встигли довезти, а хлопця, якого везли зі мною, нажаль, коли привезли, він помер.

- Це «Ураган» був, так? Він розкривається на багато елементів?

- Так, «Ураган». Це ракета, там є тубус, в якому 12 касетних мін. Ці міни розлітаються. В землю падає тільки цей олівець пустий без мін. Сектор ураження великий, воно і задіюється проти піхоти. Бо, якщо це важка техніка броньована, то воно мало ушкоджень завдає. Ц більше проти людського фактору.

«ВКУРВЛЮЄ ТЕ, ЩО У ЛЮДЕЙ НЕМАЄ ЄДНОСТІ, ПОВАГИ ОДНЕ ДО ОДНОГО»

- Після поранення довга була реабілітація і як проходила?

- 1 квітня мене змогли з Чернігова евакуювати на Київ. Везли нас окільними путями, це мене і ще одного хлопця. Потім по різних містах лежав, і пройшов майже рік, як я там лікувався. Пройшов ВЛК, в мене її дві було: перша – непридатний з переоглядом на пів року, а потім повторна була, яка вже дала, що я непридатний до військової служби.

- Наскільки швидко встав на ноги?

- Довго був лежачим. Коли вже зміг сам в колісне крісло перелазити, то більше міг на праву ногу привставати.

- Ти пройшов увесь шлях від лежачого, колісне крісло, і зараз от з паличкою?

- Шкандибаю потроху. Саме встав, як почав ходити на ходунках, це десь під кінець листопада в 2022-му. Мені потрібно було лягти в інститут травматології та ортопедії, щоб зробити протезування суглобу, і там треба було для них зняти відео, що я вже встаю на ноги, що в мене вже є опора, що я зможу потім, коли вони вже зроблять операцію, якось пересуватись.

- Що ти взагалі відчуваєш в цивільному житті, яке ставлення суспільства до військових, до ветеранів?

- Різне. Хтось дуже добре, дякуємо їм за це. Хтось не дуже добре, йдеш по вулиці і помічаєш їх зневажливі погляди чи щось таке. Зараз в соціумі до сих пір адаптуюсь, ще не можу знайти себе, чим займатись. Єдине, що допомагає, це адаптивний спорт.

- Що найбільше бісить, вкурвлює в сучасному цивільному житті в умовах війни?

- Не знаю. Вкурвлює те, що навіть, дивишся в соцмережах у людей немає єдності, поваги одне до одного, кожен хоче пообсирати одне одного. Формальності на рахунок ТЦК я не буду казати. Там є ветерани, які залишились на службі, але вони мають служити там, бо інших посад бойових для них вже не має. Тобто в бойовій бригаді він вже не потрібен, він там нічого не зробить.

- На твою думку в мобілізації все правильно робиться, чи є якісь помилки, і, як наслідок, така ситуація?

- Палка з двома кінцями, я так скажу. Мобілізація – це мобілізація, без неї наше військо не протримається, бо хлопці на передку теж закінчуються. І хай оці от, хто каже на ТЦК «пі..си», поїдуть на кладовище і подивляться скільки там прапорів, і чи є серед них там їх друзі, знайомі, можливо, родичі. Нехер писати коментарі, сидячи десь в Чікаго, і в себе в профілі виставляти український прапор та щось коментувати там. Він звалив, поставив прапор, він українець, і в нього всі «пі..си».

- Можливо, він донатить?

- А це його не відмазує, я теж доначу, і що з того? Я ветеран, я провоював і по повномасштабці, і до цього служив не один рік, і по Луганській, і по Донецькій області. Вже немає просто цих місць, де я був, їх зруйнували. Я доначу, і донат – це не відмазка. Має бути більша якась підтримка. Єднання, підтримка, і не обсирати одне одного. Спочатку, коли важко, ми обєднані, а потім знову: «Та пофіг! Хай воюють, ми їх туди не посилали».

- Можливо, в тебе є на думці якесь заохочення під час мобілізації, як от дають контракти 18-24 роки, або ще щось?

- Якщо людина дійсно мотивована, вона розуміє, що вона в цій країні живе, і тут іде війна. Вона розуміє, що там хлопцям важко, вони там неміняні вже давно. Хтось їздив у відпустку, а є такі, що роками не бувають у відпустці, постійно в цій грязюці сидять. Вони вже звикли. А хтось думає, що там уже морально в голові у них? А потім будуть на вулиці казати: «Так він же ж псих, він неадекват, він прийде сюди, повбиває». За такі слова і повбиває. Йому там теж важко.

Я вже бачив відео, де ці молоді хлопці попідписували контракти. Хтось там за лям може і пішов, а хтось, може, пішов просто сам, бо розуміє, що треба іти.

«В АРМІЇ ЛЮДИ РІЗНІ: ХТОСЬ НОРМАЛЬНИМ ЧУВАКОМ ПІШОВ, ХТОСЬ ПІШОВ ДЕБІЛОМ, ЯКИМ ТУТ І БУВ»

- Ти торкнувся цієї теми, багато хто про це говорить, що дійсно, коли повернуться хлопці, може тут на вулицях початися багато всього. ПТСР…

- Та, ПТСР і так зараз у більшості цивільних, не тільки військових. Я не кажу про свій ПТСР, що я не можу по півночі спати, справа не в цьому, але ж мене не паяє особливо.

- А оці всі моменти, коли можуть мірятися хто круче воював, ти там воював, а я там воював?

- Це і зараз є, і зараз міряються, і гранати смикають, потім інколи їх руки і ніжки по стінкам. Це ж синька. В армії люди різні, як тут, так і там. Так само мобілізовані: хтось нормальним чуваком пішов, хтось пішов дебілом, яким він тут і був. Є багато різних людей.

- Повернемося до війська. Ти ж спілкуєшся зараз з побратимами, то в контексті сьогоднішньої політичної ситуації, чи дійсно все пропало? Все, в США політика змінилась, тепер у нас нічого не буде вистачати! Чи є в тебе чим ці всепропальчеські настрої заспокоїти?

- Навіть з тими друзями, які в мене позалишались, якось намагаємось особливо на такі теми сильно не спілкуватися, щоб не пригнічувати одне одного. Навпаки: - Привіт, братан! Що ти, як ти? – Та все добре!

- Як ти ставишся до того, що зараз відбувається? Всі ці спроби перемовин, Трамп?

- Мене пригнічують всі ці договірняки. Я не підтримую Трампа, і взагалі його дії, бо він впритирочку з росією. Як він каже, в нього «дуже добрі відносини з путіним». Путін наш ворог, то нахріна нам такий гарант, як має бути Америка, в обличчі Трампа? Але його ж не забереш. Там вся Америка за Трампа.

- Ну, не вся Америка, багато людей досі «stand with Ukraine», багато, хто пише про це.

- Там не так, як у нас мільйон партій, там республіканці і демократи. Трамп республіканець, Байден був демократом.

- Чи маємо ми моральне право на якісь територіальні поступки?

- Дуже не хотілося б. Але якщо це будуть крайні міри, то, мабуть, маємо. Ті, хто там залишились, люблять українську армію, але тільки української армії нема, вони в сраку цілують якутів.

Люди хочуть миру. Вони всі бояться за своє життя, це цивільні люди, які вже натерпілись, і хто б там не прийшов, вони будуть казати «ой дякуємо вам!»

Просто, багато міст зруйновані, і якщо це залишаються наші території, то Україна, має ще мільйон років їх відбудовувати.

- Ми ж ні до чого не закликаємо, ми філософствуємо зараз. На твою думку, чим має закінчитись ця війна?  Зрозуміло, що в ідеалі перемогою. Але, виходячи з реалій, як це має бути? Чи почекаємо поки Путін здохне?

- Мені б хотілося, щоб росія взяла і вивела свої війська, як вона виводила з Афганістану, так само, як і з Чечні, і залишила нас в спокої.

- Із Чечні вона вивела, а потім через 4 роки зайшла.

- Там було дві кампанії: Перша Чеченська і Друга Чеченська. Так само і Кавказ, Південна Осетія, Югославія, Косово, Сирія і т. п. Всюди лізуть, де їм не раді.

- Це одвічна історія російської імперії, федерації, радянського союзу. Ми торкнулися цієї теми, але ще, можливо, ти не розкрив думку. Як має суспільство поводитися, як підготуватися до повернення хлопців звідти, ветеранів зі своїми ПТСРами, тощо?

- Суспільство має їх приймати, якось допомагати соціалізуватися, програми, психологи потрібні.

- А просто люди на вулиці, як мають себе поводити? Які дурні питання не можна ставити?

- Усі дурні питання, які відносяться до війни, або, якщо ці люди перебували в полоні. В мене знайомий, я з ним був на реабілітації, Тарас, він в російській тюрмі провів два роки. Якщо це я буду в нього питати, то він нормально до цього відноситься. Але якщо стороння людина, не з війська, то не дуже хочеться відповідати, якщо задають такі питання.

- Які?

- Та навіть такі дурні питання «коли війна закінчиться?» Та я звідки знаю! Ви самі не думаєте, коли вона закінчиться? Що ви для цього робите? Хоча вони і не зроблять. Єдине, що люди можуть зробити, це, наприклад, не тікати. Коли він підпадає під мобілізацію, то має сам прийти до ТЦК і хоча б оновити дані. А потім вони матюкаються на ТЦК, що за ними ганяються. Ці люди перебувають вже в розшуку, а є ст. 56 Конституції України про обов’язок. А всі морозяться, ніхто не хоче їхати на війну помирати. Не обов’язково помирати, воювати треба так, щоб навпаки намагатися вижити. Кому доля така, то і тут шахед може прилетіти. І машина може збити, і цегла впасти. Це справа така.

«ЦІ ВЕТЕРАНСЬКІ СПІЛЬНОТИ ДОПОМАГАЮТЬ, БО ТИ ЗНОВ ПОТРАПЛЯЄШ У СВОЄ КОЛО, ТАМ ВЕТЕРАНИ, ЯКІ ПРОЙШЛИ ЦЕ ТАК САМО, ЯК І ТИ»

- Яким ти бачиш Чернігів після перемоги, після закінчення війни?

- Та він і зараз гарний. Я люблю Чернігів. А далі, щоб ще краще був: і в економічному плані, і туристи щоб приїжджали. Це ж історичне місто, яке налічує більше 1300 років.

- Ти не народився в Чернігові, але ти казав, що любиш Чернігів. За що?

- Мені подобається це місто, в мене завжди були тут друзі, я приїжджав в гості. Люди тут гарні.

До речі, приїжджали нещодавно музиканти з Тернополя, один з них взагалі зі Львова, ударник, то вони казали, що шкода, що в них був лише один день, і вони не подивились Чернігів, бо квитки були на вечір, і їм треба було на потяг. Їм дуже сподобалося, хоча вони спілкувалися тільки з нами.

- Як ти розвантажуєш думки, як ти себе розвантажуєш від того, що ти пережив? Можливо комусь на користь підуть твої поради.

- Дивлюсь фантастику, фентезі, їжджу в спортзал займаюсь, слухаю музику, але не кожен таку музику буде слухати.

- Тобто, музика, спортзал, фантастика?

- Фантастика і фентезі якось відволікає. Не люблю триллери, не люблю про війну фільми.

- Книжки?

- Книжки щось не заходять. Я замість того, щоб читати книжки, слухаю музику.

- Свіже повітря і адаптивний спорт?

- Так. Коли навеслуєшся, і повітря заходить дуже добре.

- Зараз ми якраз знаходимось у ветеранському просторі «Серцевір», який в Чернігові займається тими справами. Ти, до речі, не примкнув ще ні до якої команди?

- «Серцевір» форевер! Команда «Північний форпост».

- Тобто займаєшся теж?

- Я так, аматор. Там хлопці серйозні, серйозну вагу тягають. Я таке фізично не можу робити. Я займаюся веслуванням, з луку можу постріляти. На минулих змаганнях восени якраз кульова стрільба була. Зараз ось скоро буде змагання, там теж буде.

- Таке активне життя все ж таки допомагає триматись і не зариватись у тому всьому?

- У кого своє коло друзів і побратимів було у війську, то звикаєш, а потім, коли ти вже не там, якось намагаєшся до цивільного життя адаптуватись. Бо ти звик там до того, що ти робив, до того металолому, до зброї. Ці ветеранські спільноти допомагають, бо ти знов потрапляєш у свою тарілку, у своє коло, бо там ветерани, а це люди, які пройшли це так само, як і ти, і є взаєморозуміння між собою.

- Дякую, що знайшов час і можливість на цю велику розмову. Вибач, якщо були якісь дурні або важкі питання.

- Та все нормально! І вам дякую.

Іван Матвєєв
Чернігівська Медіа Група

* * *
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.