(Не) реабілітаційний дитячий табір в Чернігові

Як діти учасників АТО та родин із «сірої зони» відновлюють сили в таборі та як їх бачать вихователі

У сосновому лісі під Черніговом, у районі Подусівки, розташувався четвертий благодійний літній табір «Творці майбутнього» для понад сотні дітей бійців АТО й вимушених переселенців. Гроші на табір збирали на «Спільнокошті», частину вклала діаспора, частина – програма Міністерства молоді та спорту України.

Протягом перших двох тижнів серпня діти з усієї України відпочивають, спілкуються з журналістами, управлінцями, активістами, створюють власні проекти, вчаться розуміти, як побудована держава.

Досвід війни

Табір має допомогти дітям відновити свої психологічні сили й подолати посттравматичний синдром.

Та найперша мета, пояснює комендант табору Ольга Кальмук, – зміна оточення. Забрати дітей зі звичайного місця, до якого вони звикли, – і в нове. Можливо, витіснити старий досвід вимушеного від’їзду з дому, довгої відсутності батька, біль втрат.

Ольга Кальмук, як і більшість тих, хто знаходиться в таборі, – зі сходу України. ЇЇ дім – нині окупована територія. Вона виїхала з дому 2014 року.

Ольга веде табором, розповідає про дітей і перераховує міста: Краматорськ, Луганськ, Щастя, Айдар, Харків, Київ, Кагарлик, Хмельницький, Сміла, Чернігів, маленькі села українських областей.

–Це звичайні діти, діти сильні, але яким усе ж варто трохи допомогти. Так чи інакше їх усіх, а їх 110, торкнулася війна. Є діти з лінії розмежування, діти, чиї батьки загинули, чиї батьки воюють. Ми вже вчетверте збираємо їх у таборі, показуємо, що життя є, воно хороше і його треба цінувати.

Вік дітей – від 8 до 16 років. Діти поділені на молодшу й старшу групи, кожна має свою програму. Поки молодші малюють і клеять листівки, старші спілкуються про управління містечком з міським головою Корюківки та про незалежні ЗМІ з київським журналістом.

–Якщо ми хочемо змін, то мусимо ці зміни виховувати, допомагати дітям розуміти, якими шляхами можна цих змін досягати, пояснювати, що сьогодні відбувається в державі і як вони можуть впливати. Тому й називаємося «Творці майбутнього».

Прихована буря

Ольга зупиняється – за столом на вулиці сидить гурт дівчат, яким не більше 12 років. Вони дещо бешкетують, але слухають невисокого чоловіка в яскравій блакитній футболці. Чоловік розводить руками, щулиться, прикладає руку то до скроні, то до серця.

– Це Інокентій, – пояснює Ольга. – Він священнослужитель. Замість того, щоб говорити про війну, щось розпитувати в них, ми намагаємося розповідати, що таке біль, звідки він береться, чому важливо мати любов і відкрите серце.

Інокентій говорить: будь-яка людина може зробити більше, коли вона спокійна.

– Той, хто має в собі незгоду, ніколи не дійде згоди з іншими. Людина, яка має в собі бурю, стане сторонитися людей. Людина, яка має в собі приховану бурю, шкодить не лише іншим, але й собі.

Ольга показує дітей, які малюють себе книгами, вирізають їх і клеять на папір – поруч висить малюнок, де нещодавно молодші діти фарбами показували те, як вони бачать країну.

– Ніхто, звісно, не каже дітям, що це реабілітація. Це зайве. У нас пісні, танці, креатив. Наша мета – згуртувати дітей і спільно віддалитися від спогадів. На жаль, вони бачили забагато для свого віку. Тому ми творимо їм нові спогади, – каже Ольга.

Спостереження вихователів

Серед вихователів – члени Спілки української молоді. Є зовсім юні дівчата й хлопці, що нещодавно самі були в таборі. Є старші.

Одна зі старших – Христина Бігун. Ім’я та прізвище видають українку.

– Але, – сміється, – мій акцент зауважують всі.

Христя народилася в Америці. Мама Христі з Донеччини, батько з Лемківщини. Під час Другої світової війни і маму і тата вивезли на роботу до Німеччини. Там вони познайомилися, побралися, звідти після війни поїхали до Америки.

– В Америці, звісно, я вчила українську. Мій батько вірив, що Союз от-от впаде і ми всі поїдемо до України. Тому тато казав: «Як ти без мови поїдеш до України?»

Уперше до України Христя потрапила в перші роки незалежності. Жити в сюди Христя не повернулася, живе в Америці. Її чоловік так само має українське коріння.

Сьогодні жінка в таборі, бо так бачить свою можливість допомогти країні, коли в ній іде війна.

– Я сама була на Львівщині, Київщині. Але поки не змогла відвідати Донеччину – мамину батьківщину. Сподіваюся, мені ще пощастить туди приїхати.

Дарина Симчич і Дарина Середа – наймолодші виховательки, їм дещо більше 20 років.

– Дітей іноді важко втягувати до роботи, – каже Дарина Середа, – бо їх багато й усі різні. З часом вони відкриваються, хтось щось згадує про себе, а хтось образився – відійшов.

– Але той, хто відійшов, – пояснює інша Дарина, – теж може щось розказати про себе. Склав руки, надув губи, щось та й розкаже, хай і випадково. Так і намагаємося зрозуміти їх усіх і всім бути другом, помічником.

Дівчата кажуть: іноді соромно. Бо забуваєш, що йде війна, бо з часом не так реагуєш на повідомлення про загибель військового, це стає чимось таким повсякденним, як і телевізор у кутку кімнати.

– А тут є хлопчик, у якого батько вже четвертий рік на війні, – говорить Дарина Середа. – Батько пішов, коли хлопчику було шість. Зараз йому десять. Він рісі з мамою. І ми намагаємося бути обережними з ним, щоб не зачепити нічого, не зробити боляче. Це тяжка відповідальність.

Дарина каже, що не вони чули від дітей ні слова про війну. Іноді хтось обмовиться, що він зі сходу, але зараз там не живе, розповідають, як вдома їздили полем на тракторі, але не згадують, що те місце десь поруч війни.

Відчувати тут і тепер

Ольга Кальмук каже, що слово реабілітація дещо важке. Краще – відновлення, пошук себе.

Але все ж, як би не хотілося тільки знайомитися, радіти й навчатися, дітям потрібна допомога. Причина тому не завжди війна. Ще є негаразди вдома, у школі, друзі, особливості характеру.

Тому тут допомагають відновитися.

Пес-каністерапевт Рікі, золотистий ретривер, відчуває, коли ти не почуваєш себе й своє тіло тут і тепер.

Тому він підходить і починає, наприклад, облизувати тобі руки.

Наталія Чупрун, кінолог-волонтер благодійного фонду «Друг героя», пояснює: така собака реагує на емоційний стан. До людини у звичайному стані собака-терапевт не підходитиме, аби не витрачати сил.

Собака може просиджувати з людиною цілу панічну атаку. Нещодавно, каже Наталя, до неї приходила дівчинка, яка не могла розслабитися. Вона просто лежала із собакою 15 хвилин.

Рікі приходить туди, де є біль і страх.

– Людина, доросла вона чи ні, яка пережила важкий емоційний стан, часто може повертатися до нього. Вона ніби присутня тут, але думками і почуттями – там, – каже Наталія Чупрун.

Усіх дітей у таборі так чи інакше зачепила війна.

– Хтось із дітей може досі переживати психологічне повернення в минуле, тобто досі залишатися у війні. Тоді Рікі підходить, лиже руки, кладе морду в руки дитині, дотиком повертаючи дитину сюди.

Дає відчути, що все, що ти маєш у своїй голові, воно, звісно, існувало. Але нині ти знаходишся тут і тепер.