Повернутися в Чернігів. Історія молодого хлопця, який залишив Польщу і працює в Україні

Польський Інститут публічних справ повідомив, що за три останніх роки кількість студентів з України зросла – з майже 10 тисяч до 35 тисяч. Саме стільки молодих людей з України отримувало у Польщі освіту протягом 2016/2017 навчального року. Лише 9 % українських студентів планують повертатися додому, 29 % хочуть переїхати в іншу країну ЄС, 28 % українських випускників польських вишів бажають залишитися в Польщі. А 26 % студентів ще не знають, куди вони поїдуть.

Олександру Костючку сьогодні 21 рік. Він навчається в магістратурі у Чернігівському національному технологічному університеті. П’ять років тому він закінчив педагогічний ліцей у Чернігові й поїхав навчатися до Польщі з думкою про те, щоб там і залишитися. У Люблінському університеті він вивчив механіку, пішов стажуватися до офіційного дилера підприємства John Deere, яке виробляє сільгосптехніку, та залишився там попрацювати, а отримавши диплом бакалавра, повернувся у Чернігів. Що стало причиною повернення та яким він бачить Чернігів після чотирьох років відсутності?

– Коли, як і чому ти вирішив, що хочеш їхати навчатися до Польщі?

– Найпростіше відповісти, чому саме Польща. Робота мого тата пов’язана з цією країною, і йому часто потрібно туди їздити. Тому це було зручно для моєї родини. Те, що я хочу поїхати вчитися за кордон, вирішив у 11-му класі. Це було не стільки бажання отримати там освіту, скільки думка про те, що в іншій країні жити буде краще. Якщо грубо, хотів переїхати в Польщу, а там, можливо, і ще далі. У школі я собі десь так і уявляв: поїду, вивчуся, знайду роботу, поживу в Польщі, а потім у Німеччині, наприклад. Глобальних планів на життя тоді ще не було. Хоча як для одинадцятикласника це вже були глобальні плани.

– І чому тодішньому одинадцятикласнику захотілося жити за кордоном?

– Звідки взялася думка, що там буде краще, не знаю. Можливо, вплив батьків, розмов у школі, телевізора чи сторонніх розповідей про те, що в Україні все не так, а от десь – нормально. А от до бажання переїхати підштовхувало відчуття незахищеності. Я бачив це так. У випадку чого, наприклад аварії, за кордоном рятувальники в рази швидше виріжуть мене з авто, маючи спеціальне обладнання, ті ж пневматичні ножиці. А в Україні процес вирізання може розтягнутися, і мене просто не врятують. Я бачив, як це стається. Просто хотілося впевненості щодо захищеності моєї родини. Про більшу зарплатню чи гроші не думав, про матеріальний рівень теж. Знову ж – одинадцятикласник. Мене хвилювало інше.

– Тобто ти цілеспрямовано обираєш польський університет ще під час навчання в чернігівській школі і плануєш вступ саме туди?

– Я сам з Менського району. Останні два роки школи вчився в Чернігівському педагогічному ліцеї для обдарованої сільської молоді на фізико-математичному профілі. ЗНО склав добре, у межах 170–190 балів, і подав документи до трьох українських політехнік – Чернігівської, Київської та Львівської, усюди на інженера. Усюди пройшов на бюджет. Серед польських університетів я обрав Люблінську політехніку, механічний факультет. Відповідно, місто Люблін – побратим Львова, від польсько-українського кордону до нього відносно недалеко (часто жартують, що Люблінський вокзал – це ще Україна).

– Навчання платне?

– Так, я платив зі знижкою, один семестр коштував 500 євро – це десь 16 тисяч гривень. Власне так, це дорожче, ніж навчання в Україні на подібних спеціальностях. У Києві стільки може коштувати рік навчання, а в Чернігові й цілі три семестри. Із приводу ціни на навчання: Люблін варто порівнювати в плані міст не з Києвом, а найбільше з Черніговом. У столиці Польщі семестр може коштувати 1200 євро.

Багато українців вступають до польських вузів через платних посередників, якісь агенції. Я над цим не заморочувався. Сам відніс у перекладацьке бюро всі потрібні документи, сам з’їздив у Люблін, сам усе подав. Перед тим два семестри проходив курс польської в Чернігові, щоб отримати сертифікат.

Перша польська оцінка – двійка

– Ти вступив у польський університет. Як пригадуєш початок навчання?

– Перше, що пригадую, як шукав по гуртожитку українців, щоб вони розказали, що і як. Бо в хаосі величезного приміщення й іншої мови одразу важко орієнтуватися. Так ти ще й сам.

Яскравий спогад – заняття з матеріалознавства. На першому ми нічого не робили, підписали інструктаж з безпеки, познайомилися, викладач щось розказав з теми. І тут на другому занятті всі студенти, окрім українців, дістають листочки. Викладач ставить запитання, усі щось пишуть, а ми сидимо й не розуміємо, що коїться. Це виявився перший момент труднощів спілкування чужою мовою. Те, що ми писали, називається «карткувка». Викладач, мабуть, попереджав про неї, але я тоді й слова такого не знав. Після цього стало зрозуміло, що треба долати мовний бар’єр, не гуртуватися колом українців, а входити в загальне польське життя, багато запитувати й перепитувати, щоб не виявитися дурником. Того дня всі написали ту роботу, і на тому ж занятті викладач зачитував оцінки. В українців у всіх прізвища на «К», тому звучало це так: «Костючок, Корнійчук, Ковальчук – двійка».

– А як тобі взагалі після української школи в польському університеті?

– Коли підтягнув мову, то стало легше. Деякі предмети виявилися на диво легкими, як от математика. Багато з того, що польські студенти вперше бачили на парі, ми вже проходили в нашій школі. Враховуючи, що я вийшов з хорошого ліцею з сильною математикою, у мене взагалі не було проблем. Багато впирається в знання мови. Треба було з нуля вчити математичну, фізичну та хімічну термінологію. Тому на одну книжку в мене йшло більше часу, ніж у польських одногрупників.

Викладач університету не бігає за тим, щоб поставити тобі оцінку, як це буває у нас, хочеш – вчися, хочеш – ні. Це ж твоє майбутнє. На парі твою оцінку можуть уголос не зачитувати, якщо ти цього не бажаєш.

Багато того, що польські студенти вперше бачили на парі, ми вже проходили в нашій школі.

Немає особливого спілкування з викладачами, у більшості воно ділове. Університетський викладач найчастіше не знає, як тебе звати і якихось подробиць твого життя. В університеті йому всі однакові, не з’являється хтось, кого починають тягнути, тому твої оцінки з легкістю змінюють протягом семестру залежно від того, як ти працюєш. У нас же часто зав’язуються якісь дружні стосунки. Якщо студент себе добре показав на початках, то його починають тягнути всі роки. Там такого зовсім нема.

Хоча, з іншого боку, те, що між студентами й викладачами нема таких дружніх стосунків, мені здається, не завжди добре. Бо нема такої запальної роботи, якоїсь атмосфери, коли всі роблять щось спільне й стараються одне заради одного, як це було, наприклад, у мене в ліцеї.

– А система оцінювання як? У наших університетах часто бали ставлять, наприклад, за відвідану лекцію, за написаний конспект...

– Сьогодні я навчаюся в Чернігівському політесі і бачу, що підхід до навчання таки кардинально різний. У Польщі навчання було стрункішим і чіткішим. Оцінювали не процес навчання, а те, чого я навчився. Викладач у свою чергу приносив на заняття те, що нам важко дістати самим. Те, що ми можемо дістати самі, зазвичай віддавалося нам або ми його шукали.

Тому в Чернігові я виявився просто морально неготовим до того, що викладач читатиме вступну лекцію з роздруківки так повільно, щоб ми ніби як встигали записати це в конспект – загальну інформацію, якої повним-повнісінько в інтернеті, щось на кшталт «Україна щодня розвивається…», бо потім я за цей конспект отримаю 10 балів.Я був у розпачі і не міг зрозуміти, чому всі не роблять такі очі, як я. А коли ти пропонуєш дати нам цю роздруківку, щоб її розмножити й опрацювати, а зараз зайнятися навчанням, то на тебе так дивляться… мовляв, що він хоче?

Або оцінки за відвідування. Ага, тобто я можу нічого не робити, просто ходити на лекції, писати конспекти й нашкрябати собі на трійку?

– Є така думка, що частина польських університетів живе за рахунок українських студентів, бо свої виїжджають учитися в Німеччину. Що ти мені про це можеш розказати? І чи впливає це якось на ставлення до українців в університеті?

– Я вчився в університеті, де не настільки багато українців. Але от у всіляких приватних польських вузах така ситуація дійсно є. Іноді доходить до того, що ледь не весь факультет готельно-ресторанного бізнесу говорить українською.

Зі мною віталися: «Привіт, бандерівець»

– Ти саме вчився в той рік, коли на матч із регбі між збірними Польщі та України в Любліні декілька поляків принесли банер із написом «Львів повернемо, бандерівців уб’ємо». Які настрої щодо України ти спостерігав?

– Не скажу, що є якесь провалля у ставленні поляків до українців. Проблеми можуть виникати з окремими людьми. Бувають такі, що підтримують Україну, переживають щодо нашої війни й кажуть, що підтримують нас у російській агресії. А бувають ті, що все ще марять про Польщу «від моря до моря», і на цьому ґрунті часто виникають суперечки. Особливо, що стосується «Львів – польське місто». Кілька років я не міг порозумітися з поляком, який вітався зі мною «Привіт, бандерівець». Ще могли починатися сварки, коли вдавалися до історії й вирішували, хто кого образив, шляхта козаків чи козаки шляхту. У всіх своя правда й історія країни в школі. Звідти й суперечки.

Одні поляки Україну підтримують, одні все ще марять про Річ Посполиту й кордони від моря до моря. На цьому ґрунті виникають поодинокі суперечки, адже у кожного своя правда.

– Не було звинувачень на кшталт: ти от приїхав у чужу країну, кинув свою, то через це ти якийсь ніби меншовартісний?

– У мене такого не було, бо я на час, коли увійшов у польське коло спілкування, уже розумів, що тут все не моє і я повертаюся додому. Тому завжди себе так і подавав, як людину, яка приїхала набиратися досвіду й повертатися працювати у своїй країні. Але чув, що бували звинувачення в тому, ніби українці забирають робочі місця у поляків.

– Під час навчання ти пішов на практику до офіційного дилера John Deere в Люблін. Післязалишився там працювати, тобто отримав своє перше офіційне місце роботи. Розкажи, як це було.

– John Deere – це фірма, яка виготовляє й продає трактори. На практику туди я напросився сам. Намагався працювати багато й показати себе якнайкраще. Часто почував себе тупим. Благо через роботу батьків я нормально тямлю в будові тракторів. Рятувало й те, що до цього я вже мав досвід роботи в польському мотосервісі, де працював вечорами задарма, для досвіду. Завдяки цьому я знав, як польською називаються різні ключі.

Роботу я робив чорну і часто над норму. Чистив радіатори в комбайнах – через півгодини єдине біле, що в тебе залишається, – це очі й зуби. Лазив під трактори міняти масло, після чого ще смердів ним два дні. Знімав обшивку, а це така делікатна робота, треба бути дуже обережним, щоб не порізати шкіру.

– Свою?

– Свою, то біс із нею. Краще вже свою. Шкіру обшивки в тракторі. А зрізуєш ти нижній шар скловати, яка потім тобі ще кілька днів руки коле, бо ріжеш без рукавичок.Зрештою, під кінець практики я запитав, чи не візьмуть мене на повноцінну роботу, хоч би до початку навчання. Мені сказали: «Вперед!»

– Ти за фахом інженер-механік. Як гадаєш, наскільки добре тебе підготував до цієї роботи університет у Польщі?

– От щоб зовсім-зовсім готовий був до роботи, то не скажу. У теорії – так. Але важко судити. Те, що я точно вивчив в університеті, то це 3D-моделювання. Усе інше – самонавчання. А в університеті я мав загальні й спеціальні інженерні дисципліни, що дали теорію. До речі, перед від’їздом здавалося, що в Польщі ледь не все навчання буде на практиці, але це виявилося не так. Власне, гідравліку в універі я здав завдяки тому, що сам ремонтував гідравлічну систему в тракторі. Тому на роботі я вчився з нуля. І тоді ж усе більше розумів, що все в моїх руках, а не в освіті чи країні.

– На яких умовах ти почав працювати в Польщі, наскільки вони були хороші як для польського студента твого віку й досвіду?

– Я починав як помічник механіка. Зарплатні отримував мізер, мабуть через кваліфікацію та відсутність досвіду, а може – продешевив. Мав 1600 злотих на місяць. Це майже 12 тисяч гривень, але в Польщі – це нижче мінімалки. Плюс я працював повний робочий день і понад норму. Минуло трохи часу, і я вибив собі 1800. Але важливим було розуміння: усе одразу ти не отримаєш, а будь-який серйозний успіх – це довга й кропітка робота у сфері й над собою. Аби лише знайти ту сферу. Працюючи там, я зрозумів, що механіка не моє і не цим би я хотів жити.

Поляків так само мучить комуналка

– Розкажи, будь ласка, про польський побут і його вартість. Як взагалі жити студенту в Польщі.

– Мало поляків вважає роботу тим же кур’єром – повноцінною роботою. Тому знайти студенту собі підробіток кур’єром доволі просто. За таку роботу можна отримувати 1,5 чи 2 тисячі злотих. А якщо працювати над норму, то і всі 3 тисячі злотих (22 тис. грн).

Але треба винайняти житло в Любліні. Кімната в гуртожитку коштуватиме близько 300 злотих ( 2200 грн), якщо в кімнаті з кимось. Десь 500–600 (3600–4400 грн) – якщо сам. Стільки ж коштуватиме зняти собі кімнату у власника, як це робив я. Якщо ж говорити про однокімнатну квартиру, то це від 1000 чи 1500 злотих і комунальні, які теж не дуже приємні.

Середня зарплата пересічного жителя Любліна – 3–4 тисячі злотих, цього вистачає для звичайного життя, і, повірте, їх там теж мучать і комуналка, і ЖКГ, і шпаклівка, яка сиплеться зі стелі. Я так і не побачив, чим особливо відрізняється життя середньостатистичної людини там і тут.

Навпаки, суть мого досвіду показала, що коли твоїх здібностей та знань вистачає на хорошу роботу, то ти маєш хорошу роботу. Якщо ні, то ні. Якщо ти конкурентоспроможний, то ти отримуєш більше. І в Україні так само. Маєш, що дати, – даєш і отримуєш віддачу.

Середня зарплата пересічного жителя Любліна – 3–4 тисячі злотих, цього вистачає для звичайного життя, і їх там теж мучать і комуналки, і свої ЖКГ, і шпаклівка, яка має здатність сипатися.

– Ти поїхав у 2014-му, а повернувся в Україну минулого року, хоч їхав звідси з думкою залишитися жити в Польщі. Що і коли змінилося в твоєму баченні ситуації?

– Поступово в мені почав назрівати бунт і обурення. Що змінилося від того, що я переїхав до Польщі? Адже себе я забрав із собою. Я слідкував за тим, що відбувається в Україні. У Чернігові бачив прикольні ініціативи, зміну тої ж поліції, якісь повільні рухи в бік медреформи. І в цей момент я зрозумів, що моє місце там. Чому? Бо мої життєві цілі дещо глобальніші, ніж просто «достатній рівень життя».У Польщі вже ніби й робота, і є куди рости, і друзів багато з’явилося, але внутрішньо мені було некомфортно. Бо я ж, дідько, українець, і історія в мене своя, і погляди, і цінності, а в цій країні вони якось губляться. В один момент мені просто не схотілося будувати чужу країну, коли є своя. Тому навчання в Польщі я почав сприймати як досвід життя та поведінки поляків.

– Чим ти зараз займаєшся?

– Я займаюся страхуванням життя – довгострокові накопичення. Штука, яка поки не дуже популярна серед українців, але після адекватної пенсійної реформи і низки змін у головах стане доволі потрібною. Як це є в тій же Польщі. Але поки я переконую людей, що страхувати життя, аби у разі чого мати виплати, чи починати накопичувати так гроші, щоб потім не страждати на пенсії, – це не боляче й не страшно. Усе це нормально, країні ще треба час, щоб до цього прийти.

– Що би ти сказав людям, які мріють відправити своїх дітей за кордон, або дітям, які самі хочуть поїхати в ту ж Польщу?

– Скажу те, що кажуть усі: головне – щоб це було твоє рішення. От я поїхав і пошкодував. І добре, що я маю цей досвід.

Для мене там таке ж життя і так само потрібно багато працювати, щоб щось мати. Якщо ти не гнеш спину і не змінюєшся, якщо тобі не буде чого запропонувати роботодавцю, тебе чекає там така сама комуналка, ціни й штукатурка, яка має здатність поволі відколюватися, але в Польщі.

Обираючи закордон, варто просто оглянутися й побачити, скільки людей досягли успіху в Україні. Здається, цілком достатньо, щоб не думати, буцім справа в країні, а не в тобі.

Якщо мої діти схочуть виїхати, я нічого їм не скажу, окрім: «Думайте своїм розумом і плануйте наперед». Бо я знаю різних людей і різні долі. Одні їздили на літо на суниці в Німеччину, щоб заробити собі на здорову освіту, яка потім виводить їх у люди. Другі їздили за тим, щоб наступні півроку мати гроші й ходити в кафешки. Треті нікуди не їздили, а повільно напрацьовували собі тут ім’я й досвід. Бо суниці – це рік, два чи три. А далі ця людина, яка їздила за грошима, сідає і каже, що в Україні нема роботи. А що ти вмієш? Збирати суниці? У нас нема де їх збирати, вибач. А за три роки можна було вже зарекомендувати себе як фахівець.

Обираючи закордон, варто просто оглянутися й побачити, скільки людей досягли успіху в Україні. Здається, цілком достатньо, щоб не думати, буцім справа в країні, а не в тобі.

– А якщо повернутися до юнацької мотивації, як ти тепер, чи почуваєш себе безпечніше, ніж тоді, коли їхав звідси?

–Ні. Просто тепер я мислю інакше. Якщо шанси, що мене швидко виріжуть з авто і врятують, малі, то це штовхає мене працювати так, щоб моє авто мало десяток подушок безпеки. Ще треба вміти передбачати дії придурків на дорозі. Ну і працювати, багато працювати. Що я зараз і роблю.

1 Вересня – радянський спадок

– Розкажи тоді ще, як тобі навчається в технологічному тепер? Тобі комфортно?

– Не зовсім. Зараз я навчаюся за індивідуальним графіком, бо більше часу хочу приділяти саме роботі – не конспектам.

Перше, що мені здалося в університеті дивним, – це урочисте 1 Вересня. Воно було дуже пафосним, якась шкільна концертна програма, не дуже вдалий сценарій, не дуже вдала гра, співи якихось дівчат, які насправді не дуже гарно співають. У вищому навчальному закладі хочеться чогось серйознішого, а не творчої самодіяльності.

У Любліні початок навчального року теж був урочистим, проте це були збори з виступом ректора, проректора, де говорили про конкретні переваги університету і про перспективи, які є. А те, що я побачив тут… десь так я уявляю собі радянський час і концертики до приїзду чиновників.

Загалом непоганим був виступ мера. Це взагалі круто, коли перед випускниками чи першокурсниками виступає якась відома людина з мотиваційною промовою. Та і мер загалом речі правильні казав. Але не сказав нічого такого, чого б не сказав я чи хтось інший, хто більш менш розуміє, чого хоче. Це прикро, схоже було на заготовлену промову.

Я ж сподівався, що він чи хтось інший зруйнує ці придуркуваті концерти. І він хоч і говорив правильні речі, але все це було зроблено органічно для загального урочистого відкриття навчального року. Якби ж мер хоч сказав: «Рєбята, досить цієї фігні, давайте просто почнемо вчитися, викорінимо корупцію в університеті, виростимо прекрасних фахівців і ще більш прекрасних громадян». Але все за типовою схемою.

– Як тобі взагалі Чернігів після чотирьох років відсутності?

– Перед від’їздом і в час, коли приїжджав на канікули, я постійно скаржився про себе на хаотичний рух на П’яти Кутах: чому там досі не поставили коло? І от – іронія. Я повертаюся, і коло стоїть. Навіть два. І те, що їх два, тепер для мене, як водія, ще більша проблема, ніж його відсутність. Власне, усе через те, що одне з кіл маленьке, і воно страшенно небезпечне. Чотири роки тому я їздив там і нервував – і зараз їжджу і нервую.

Чернігів дещо поремонтували, але, на жаль, лише в центрі і не всюди якісно. Мабуть, намагалися зробити центр більш європейським, але мені, коли пожив і поїздив іншими країнами, здається, що це трохи не те. Воно-то, мабуть, гарно, але ж – тісно. Сучасний міський простір має прагнути комфортності для всіх – це перш за все. Я любив Люблін за те, що він просторий і зручний, а в широчезних скверах можна гуляти днями. Щастя не в десятку однотипних фонтанів та плитці, що випирає. Власне, погуляти як було ніде, так і залишається.

Але Чернігів як місто я дуже люблю і до нього доволі прив’язаний. Їхати мені звідси не хочеться. У нього вдалі розміри й є люди, які його рухають. Це прекрасно. Тут я оселюся й намагатимуся для нього щось робити, принаймні якісно й чесно працюючи.