Ігор Барвинок: Після боїв за летовище решта мені здавалися дріб’язковими сутичками

Уже незабаром вулиці та сквери древнього Чернігова поглине квітуча весна – пора закоханих. Природа пробудиться у всій своїй красі. Весна завжди відкриває в людських душах жагу до життя. Попереду – пікніки, свята й розваги. Нікуди не подінуться й повсякденні клопоти. Когось бентежить коронавірус, хтось бідкається через високі тарифи, комусь треба підібрати костюм на випускний, хтось обирає поїздку на відпочинок чи ремонт, а дехто й зовсім переймається тим, яке тату набити собі до літа.

Часто, після чергового відрядження на Донбас, ловлю себе на думці, що потрапляю в мирну Україну, ніби як в інший світ. Тут люди справляють розкішні весілля, відзначають дні народження та ювілеї, нерідко в супроводі гучних салютів. Ніхто не тремтить і не здригається від тих феєрверків. Звісно, на восьмому році російської агресії війна для багатьох українців уже стала буденністю. Вона триває за сімсот кілометрів від Чернігова. Час від часу її називають перемир’ям, і мирні люди поволі забувають про неї. Але війна нікуди не зникла. Попри всі назви і статуси вона й далі вбиває українців, ламає долі, розділяє близьких та рідних, змушує людей залишати домівки і йти в невідомість.

Ця розмова записана на передовій, у районі Донецької фільтрувальної станції. Нині позиції там утримує 72-га окрема механізована бригада імені Чорних запорожців. У її лавах мені пощастило зустріти земляка з Чернігівщини. Ігор Барвинок, 25 років. Родом із села Іваниця Ічнянського району. Захищати Україну пішов одразу після строкової служби. Тоді йому тільки виповнилося дев’ятнадцять років. Нині за плечима в Ігоря чималий бойовий досвід. Оборона ДАПу, запеклі бої під Авдіївкою, Світлодарська дуга та інші гарячі точки вздовж усієї лінії фронту.

Я прагну вигнати ворога зі своєї землі

– Ігоре, як доля завела Вас у цей бліндаж?

– Після школи я у Прилуках закінчив професійний ліцей. За фахом – автослюсар. До війни ще встиг трохи попрацювати на будівництві. Клав цеглу, робив шпаклювання, мостив плитку. У 2014-му мене забрали на строкову службу до 1-ї танкової бригади, що в Гончарівському. При виборі роду військ моя цивільна спеціальність зіграла роль. Взагалі, я люблю техніку. Тож пішов служити танкістом. Після закінчення строкової підписав контракт із цією бригадою. Тоді якраз відбувалися пекельні бої за Донецьке летовище. Нас перекинули у Піски. Я виконував завдання на БРЕМ-1 (броньована ремонтно-евакуаційна машина. – Прим. авт.) – це танковий тягач. На ньому ми мусили витягувати нашу підбиту техніку – танки, БМП, «урали», які направлялися в аеропорт або звідти. Обстріли тривали безперервно. Важка артилерія, «гради», міномети…Тоді стріляло все, що могло стріляти.

Роботи було чимало. Кілька разів довелося побувати й у самому ДАПі. Взагалі, після боїв за летовище решта мені здавалися просто дріб’язковими сутичками. Зрештою, танкістом я був не довго, з півроку. Потім доля мене помотала по різних військах. Був зв’язківцем, піхотинцем, розвідником. За шість років контракту в моєму військовому квитку списані два листки назвами військових спеціальностей. Коли між бригадами відбувалася ротація, я переводився з одного підрозділу до іншого, аби тільки залишатися на фронті. Тепер я служу тут водієм-механіком БМП. Машина зараз на другій лінії, за умовами перемир’я. А я попросив командира, аби направив мене сюди. Бо ж сидіти десь на другій лінії для мене – це дикість.

– Яке нині становище на цій ділянці фронту? Чи справді можна говорити про перемир’я?

– Та яке там перемир’я! Як була окопна війна,так і продовжується. Просто десь стріляють більше, а десь трохи менше. Саме на нашій ділянці відбувається «стрілкотня». Ворог працює з кулеметів, снайпери дошкуляють. А от на сусідній, авдіївській «промці» війна триває повним ходом. І важкі міномети гепають, окупанти б’ють з усіх видів гранатометів, стрілецька зброя не замовкає.

Нещодавно на шахті «Бутівка», це теж недалеко звідси, загинув мій земляк з Ічнянщини – Сергій Петраускас. Осколками посікло. Мій молодший брат його добре знав. У чоловіка залишилося троє діток. От вам і перемир’я.

А в соцмережах тепер деякі коментатори пишуть, що ми тут заробляємо шалені гроші і не воюємо. То я їх усіх запрошую сюди теж підзаробити грошенят. До слова, коли я працював на будівництві, отримував до тисячі доларів, а коли підписав перший контракт – моя зарплата була у п’ять разів меншою. Натомістьбула ідея, нехай як пафосно це не прозвучить. Я прагну вигнати ворога зі своєї землі.

Чернігів – найкрасивіше місто, в якому мені доводилося бувати

– Ви шість років на війні. Що Вам кажуть батьки?

– Моя мама дуже переживає і вмовляє мене повернутися до цивільного життя. І я вже про це замислююся. До сліз хочеться побувати вдома. Утім, якщо я поїду у відпустку, мені буде важко повернутися сюди. Тому я повсякчас її відкладаю. Уже два роки не брав відпустки. Бо десь усередині мене гризе відчуття незавершеної справи. Адже стільки років минуло. За цей час довелося багато пережити, зокрема втрати побратимів та друзів. Це особливо бентежить. Ще в танкістах я здружився з одним хлопцем– Сашком. Він був моїм однолітком,дев’ятнадцять років. По дорозі в аеропорт колона, в якій він їхав, потрапила в засідку. У його машину поцілив ворожий танк. Хлопця пошматувало до невпізнанності. Для мене це болюча травма. Не хочеться усвідомлювати, що він і всі, хто загинув за Україну, віддали свої життя дарма.

– У Вас є дівчина? Як вона поставилася до служби?

– Була, але хто ж витримає стільки років розлуки? Звісно, що вона мене не дочекалася. Потім я скільки не намагався зав’язати стосунки – усе безуспішно. Через цю кляту війну навіть сім’ї розпадаються. Є неофіційна статистика: у кожного третього військовослужбовця, який воює понад п’ять років, шлюб розпадається через проблеми в родині. То що вже казати про стосунки з дівчиною?..

– Які подальші плани на життя?

– Через п’ять місяців у мене закінчується контракт. Хочу вивчитися на психолога. Вступив на заочне відділення у приватний університет у Білій Церкві. Зрештою, я не криворукий, можу знайти себе і в цивільному житті, але моє нутро вже настільки пов’язане з армією, що без неї мені буде тяжко.

Мрію отримати офіцерське звання і допомагати військовим виходити із психологічної кризи.

Не секрет, що серед армійців трапляються навіть випадки суїцидів, найчастіше через родинні чи особисті проблеми. А вчасна психологічна допомога може врятувати людину від непоправного. От зараз у мене є друг, молодий хлопець, служимо разом. Дівчина розірвала з ним стосунки, і почали йому в голову лізти дурні думки. Я його переконую, що все в нього ще наладиться. Адже все в його руках. Виникне бажання звільнитися з армії, його ніхто не триматиме. Кажу йому: подивись на мене – я в схожому становищі, але рук не опускаю. Зрештою, планую створити сім’ю і мати дітей. Є таке бажання, а отже, воно має втілитися в життя.

– Доводилося бувати в Чернігові?

– О! Так! Це найкрасивіше місто, в якому мені доводилося бувати. Я відвідував Львів та інші міста, але кращого за Чернігів не бачив. Там у мене мешкає кум. Ми служили разом, і він взяв мене похрестити дитину. Гостював у нього років два тому, і я залишився враженим від Чернігова. Чисте та доглянуте місто. Доводилося бувати в Чернігові й до війни. З того часу місто просто перевтілилося. Гарні дороги, тротуари, парки та сквери. Особливо вразили фонтани. Приємно бувати в такому місті.

– Земляків часто доводиться бачити на фронті?

– Буває. Зі мною на цій позиції й зараз служить хлопчина з Новгорода-Сіверського – Славко. Мій молодший брат теж служить. Щоправда, в іншому підрозділі. Він десантник.

Шкода, що закон про колаборантів не ухвалили раніше

– Питання не як до військового, а як до громадянина України. Вам зараз подобається те, яким курсом рухається наша держава?

– Чесно кажучи, не дуже. Криза і цей коронавірус не додають оптимізму. На мій погляд, на це питання не можна відповісти однозначно. Якщо взяти президента, то є дві сторони. Хороша – це його бажання щось змінити. Щось у нього вдається, а щось ні. Погана сторона, що він оточив себе такими людьми, яких, на мій погляд, не повинно бути у владі. Він обіцяв одне, а по факту бачимо інше.

– Який шлях розвитку країни Вам ближчий?

– Звісно, європейський. Власне, ми зараз і воюємо за нього. Нам треба всім брати приклад з європейських країн – і людям, і політикам. Передусім ми маємо наслідувати досвід європейських економічних реформ. Як тільки люди відчують покращення свого життя, зміни будуть невідворотними. Мені навіть здається, що це може пришвидшити кінець війни, адже на окупованих територіях українці побачать наші позитивні зміни, а отже, зрозуміють, що ми йдемо правильним шляхом.

– Але наразі навіть у мирній Україні існує чимало прибічників так званого «русского мира» . Вони не хочуть до Європи. Як бути з ними?

– Я знаю, що в нашому парламенті зараз розглядають законопроєкт про колаборантів. Вважаю його дуже корисним. Шкода, що такий закон не ухвалили раніше.

Триває вже восьмий рік війни з російським агресором. У боротьбі за незалежність загинули тисячі українців, а всередині країни й досі жива ця гідра, яка симпатизує ворогу. Ці люди мають понести відповідальність.

– Ігоре, дякую за розмову! Можливо, якась дівчина її прочитає і захоче з Вами познайомитися. Почнете листуватися. А там справа дійде й до серйозних стосунків.

– Дякую! Це було б непогано (усміхається).