Серпокрилець і Антон: історія порятунку однієї пташки

Мало хто з нас хоча б інколи не задивлявся на птахів, що літають у небі над містом. Багато хто хоча б раз у житті майстрував годівничку або просто приносив туди зерно та інші смаколики. Однак як часто ми зупиняємось, коли бачимо птаха, якому потрібна допомога і який проживе лічені години, якщо її не отримає? Звичайно, більшості з нас шкода птахів і звірів, які потрапили в біду, – але чи готові ми їм допомагати?

Коли друзі побачили серпокрильця із явно зламаним крилом, 13-річний Антон Ярешко навіть не замислювався над тим, чи потрібно йому допомагати. Хоча лише приблизно знав, як саме діяти в таких випадках. Зрештою птах, незважаючи на усі заходи, помер. Але коли друзі знайшли іншого, Антон не опустив рук і знову спробував допомогти. На цей раз успішно.

«Я даже не понимал, как его надо кормить»

Коли Антон підібрав першого серпокрильця, за його плечима ще не було жодного досвіду догляду за дикими тваринами. Звичайно, удома в нього є кіт Пушок та шиншили, але, погодьтесь, це інша справа, ніж птах зі зламаним крилом. Тим не менш він, не роздумуючи, знайшов першу-ліпшу переноску та вирушив спочатку до ветеринарної клініки, а потім до зоомагазину.

У нього була надія, що перелом може зростися і птах знову полетить. Та, як виявилося, для цього потрібні були титанові спиці товщиною з людський волосок. Дістати їх практично неможливо. Та й чи допомогли б вони, сказати важко.

– Сначала я выделил стрижу балкон. Все почистил. Даже шкаф. Птица любила бегать туда-сюда. Поставил ей игрушечного медведя в качестве убежища и защиты. Кормил в основном тараканами. Покупал их в магазине. Просто отрезаешь там все части, которые режутся, и кормишь пинцетом, – розповів Антон Ярешко.

Перші два чи три дні птах узагалі не їв, оскільки люди просто не знали, як його правильно годувати. Допомогли пізнавальні відео та поради спеціалістів. Але годуватися самостійно птах так і не привчився. Тож йому допомагали і батько, і мати Антона. Тато брав серпокрильця, аби той не смикався, Антон відкривав йому дзьоба і, поки мама утримувала його в такому положенні, хлопчина закидав їжу. Звичайно ж, подібне вдавалося робити, лише коли батьки були вдома. Тобто зранку перед роботою та ввечері після неї.

Антон згадує: серпокрилець дуже прив’язався до нього і підбігав одразу ж після того, як бачив. Однак оскільки самостійно їсти птах так і не почав, то не отримував достатньо їжі. Зрештою, пташини не стало.

«Думал, что умрет, как и первая»

Після того як перша пташка померла, спливло зовсім небагато часу, і друзі Антона знову знайшли серпокрильця зі зламаним крилом. З одного боку, після першого досвіду догляду за птахом він уже не сподівався на щасливий фінал, але й просто пройти повз не зміг. Після консультацій з ветеринарами працівниками зоомагазину Антон почав доглядати і за другою пташкою. Вона була старша за першу і дуже швидко привчилася їсти самостійно. Тож хлопець зміг годувати її без допомоги батьків.

До слова, останні дуже здивувалися, коли він приніс додому другого птаха. Мовляв, чим усе закінчиться, відомо, тож навіщо знову йти на жертви і потім переживати, коли птах помре.

– Думал, что умрет, как и первая. Но кормить начал чаще и больше, а также регулярно взвешивать. Узнал, сколько они должны весить, и поэтому начал контролировать. Времени уходило уйма. Это ведь такая привязка. Нужно кормить каждые два часа, никуда ни поехать, ни пойти. Кормил тараканами, опарышами, львинкой и сверчками, по пятьдесят штук за один раз пять раз в день. Птица почему-то больше всего полюбила сверчков. Но опарышами было кормить легче, – згадує Антон.

Загалом на місяць виходило до тисячі гривень витрат на живі харчі. Крім їжі, птаху були потрібні ще й антибіотики, що допомогли б упоратися з наслідками травми.

Як і перша пташка, друга також спочатку жила на балконі. Однак через два тижні хлопець вирішив переселити її в кімнату. Для цього довелося прибрати килими, закрити розетки.

Цікаво, що, попри те що друга пташка була набагато самостійнішою, вона прив’язалася до ведмедя. Постійно кусала іграшку, кричала на неї. Коли ж Антон переносив його в іншу частину кімнати, серпокрилець шукав ведмедя.

«Один раз пытался убить, но не смог»

Пройшли літні канікули, і почалися шкільні уроки. Проте графік, за яким потрібно було годувати птаха, не змінився.

– Было классное оправдание уйти с уроков: «Мне стрижа надо кормить – отпустите, пожалуйста». Некоторые учителя понимали и отпускали, а некоторые говорили нет, но я все равно уходил, – розповідає Антон.

Однак зрештою хлопець замислився: а чи не завдав своїм порятунком пташині ще більших страждань? Він розумів – птах невимовно страждає без неба.

Візиту до ветеринара довелося чекати понад місяць. Однак коли нарешті потрапив на прийом, там сказали, що присипляти птаха негуманно. Мовляв, хай живе стільки, скільки зможе.

– А я так подумал: что это за жизнь? Вместо неба четыре стены... Она хочет летать, пытается на занавеску забраться, чтобы взлететь, – и падает. Но пока она взбирается у нее такая надежда в глазах... Один раз сам пытался убить, но не смог. Бог дал ей жизнь – так вправе ли я отбирать ее? – згадує власні переживання Антон.

Новий дім

Загалом птах прожив у хлопця три – чотири місяці. Догляд же забирав не менше часу, ніж на початку. І хоча серпокрилець та Антон звикли один до одного, та все ж хлопець почав шукати варіанти. Зрештою йому порадили звернутися до Христини Щербакової (про неї ми вже писали в одному з минулорічних номерів), яка лікує та доглядає за птахами, що потрапили в скрутне становище. І вона прийняла серпокрильця.

– Стрижик сейчас у нас. Кушает хорошо, контактный. Поначалу он очень переживал, что нет его Антона. Но постепенно привык и к нам. Когда хочет кушать, дает знать своим писком. Пока живем, держимся.Я хорошо понимаю, откуда и почему у ребенка возникли мысли об усыплении. И это обстоятельство не вызвало ни капли осуждения, даже наоборот – я прониклась только большим уважением к этому молодому человеку. Серьезность, с которой он отнесся к животному, взвешенность его рассуждений, мыслей… признаюсь, такое не часто можно встретить у взрослых, а тут – ребенок, – розповіла Христина Щербакова.

Вона відзначила, що це чи не перший випадок на її пам’яті, коли серпокрилець із такою травмою прожив у людини аж так довго.Зазвичай їхній вік дуже короткий. Проте дбайливість, із якою Антон поставився до птаха, безперечно зіграла свою роль.

До слова, Антон надзвичайно здивувався, коли дізнався про те, що його історію хочуть розповісти журналісти: мовляв, нічого надзвичайного не зробив.

Чого варте життя, здавалось би, звичайного птаха і чи варто боротися за нього аж із такою наполегливістю – мабуть, обирає кожен із нас.