Дмитро Пономаренко

22:10, 24 березня 2022 р.

Надійне джерело

Десять днів у Чернігові

Чернігів, на шляху до Києва, майже оточений. Бої під містом тривають. Щодня російські війська обстрілюють житлові райони. Репортаж про те, як виживають люди, від Віри Куріко, чернігівської журналістки і письменниці.

Уже двадцять два дні на мені червоний светр, який дала подруга з Франківщини. Уночі в Жашкові діти зняли шкарпетки, і їх ніхто не лаяв. Це було тринадцяте березня, двадцять третя година. Дванадцять годин тому ми виїхали з Чернігова. Це діти подруги, принаймні після спільних тижнів у Чернігові я можу так говорити про неї. Назвімо її Вітою, задля її безпеки.

Отож, діти Віти, два малі хлопчаки, заснули й стягнули із себе шкарпетки. Вони не люблять спати в шкарпетках. І тепер ми їх не чіпаємо. Хоча досі нервово надягали їх.

Щоночі ми стелили ковдри на підлозі біля погреба й купкою лягали спати, щоби не мерзнути. Останньої ночі батареї вже не гріли, бо опалення залежало від води, якої не було декілька днів. Як і світла. Як і зв’язку. Але важко було не від цього. Важко було, коли кішки вночі перекинули банку з водою — наші запаси. Я майже розплакалася.

Коли всі засинали клубком на підлозі, дітям ставало тепло між нами, і вони починали роздягатися. Але бомбардувальник над будинком може з’явитися будь-якої миті. Сонних дітей потрібно спускати в підвал. Якщо дім загориться — виштовхувати на вулицю.

А вони без шкарпеток.

Чужий двір

Ми повернулися в Чернігів 3 березня, через десять хвилин після того, як у житловий масив росіяни скинули вісім бомб. Кілька будинків зруйновані, розбиті навпіл, випалені. Людей з-під завалів діставали весь день. Багато з тих, хто загинув, не були в будинках. Саме відчинилися аптеки й магазини — люди вишикувалися в чергу.

Згодом росіяни все частіше обстрілюватимуть людей в чергах. Магазин, де ми з чоловіком скуповувалися, вигулявши собаку, обстріляли «Градами». Десяток людей, які чекали хліб, загинули. Наступного дня обстріляли чергу по воду.

Повернувшись у місто, ми не могли поїхати до себе додому. Уламок прилетів у будинок на другий день. Багатоповерхівка стоїть на околиці. Це один із напрямків, звідки вони намагаються прорватися в місто.

З тим, що дому більше не буде, ми змирилися в перші години, коли замкнули на ключ наші книжки, рослини, картини й все, що мали. Я не взяла з собою дев’ять разків коралів, які чоловік подарував мені напередодні, фотоальбоми бабусь, які ми забрали на оцифрування.

Тож наступного дня ми прощалися з чоловіком у чужому дворі. У нього за плечима був рюкзак: їжа на перший день, металева миска та ложка, трохи теплих речей. Ми струшували сигаретний попіл собі під ноги. Поступово він розчинився в ранковій вулиці. Останньою зникла рожева пляма каремата, що висів на рюкзаку його брата. За вісім років це другий чоловік у моєму житті, якого я проводжаю на війну. Першим був батько.

Труни

Місто потребує перев’язувальних матеріалів, палива, генераторів, ліхтариків для хірургів, знеболювального, хлорки й столярів, щоби допомогти комунальникам збити труни. Чернігівське міське кладовище на околиці постійно обстрілюють, і одне поховання може обернутися ще декількома. Ще якийсь час на кладовищі в підвалі церкви переховувалися сотні тамтешніх людей, аж доки не запалала й церква. Живих евакуювали з цвинтаря на автобусах.

Нині людей ховають у трунах, збитих із дощок, у міському лісопарку. Сосновий ліс, берези й сотня екзотичних дерев, висаджених пів століття тому. За цей лісопарк чернігівці змагалися з міською радою роками, захищаючи від забудови. Люди хотіли парк, місто хотіло готель, кафе. Тепер на околиці, поруч зі старим міським кладовищем, що давно не діє, люди копають довгі траншеї. Після війни всіх померлих заберуть звідси. Обов’язково.

Вода

Діти імітують сирену й самі просяться у підвал. Хоч більшість часу вони там і проводять. Ми ж лишаємося з Вітою в будинку. Будинок дерев’яний. Ми однаково боїмося й пожежі, й обвалу. Тому патрулюємо нагорі, щоби хтось міг витягти дітей.

Поки була вода, Віта безперестанку прала речі. Доки було світло, я пилососила, прибираючи пісок, який за день ми натягали взуттям із погребу. За пилососом і пральною машиною майже не чути вибухів, ляскання дахів і навіть літаків.

У багатьох немає води й світла, але комунальники під обстрілами лагодять усе, що можуть. Ці люди гинуть, намагаючись зберегти для мене хоч дрібку нормального існування. Одної ночі росіяни обстріляли насосну станцію. Охоронець, працівник станції й кілька членів його родини загинули.

Того працівника звали, кажуть, Анатолій. Толік. Йому було близько п’ятдесяти. Один із чернігівців, які нині на позиціях, розповів, що знав його кілька днів. Анатолій проїздив повз позиції на роботу у водоканал і гордо казав, що забезпечує місто водою.

Коли кран порожній і світло не з’являється, тоді навіть ті, хто хотів лишатися до кінця, вирішують, що треба їхати. За пів дня в котрийсь район вертається світло. І люди вже не хочуть, це типова історія для нас. Бо це і про нас. Нині, знаю, світло й вода зникли цілком. Генератори качають воду, яку й розвозять по районах. Росіяни обстріляли одне з таких авто.

Поки в нас була вода, я боялася піти в душ. Соромно померти голою. Моя тітка, трохи старша від мене, намагалася сумлінно мити голову. Боялася вошей і суду божого з брудним волоссям.

Авіанальоти

Усі бояться літаків. Здебільшого вони прилітають вночі. У ніч на п’яте березня російський літак пронісся над нами й скинув бомбу десь далі, від чого в небо піднявся стовп вогню. Сирени ми не чули й спершу подумали, що то наш літак.

— Не наш! Лягай!

Друзі, які живуть у селі за двадцять кілометрів від нас, написали про зарево над Черніговом. Люди подумали, що росіяни запалили Чернігів. Коли стихло, ми вийшли у двір. Двері на ґанок відчиняли тремтячою рукою.

Усю ніч я виходила дивитися, чи вогонь ще не біля нас. У той час палала околиця і дім наших рідних. Останні шість сирен я проспала. Вранці збили один із літаків, пілота схопили й на день стало тихо. Приземлившись у чернігівський двір, пілот вбив місцевого чоловіка.

Росіяни намагаються оточити Чернігів, але поки що, рухаючись до центру, Чернігів починає оточувати руїна. І навіть там, на руїнах, залишається багато наших знайомих. Переважно старших родичів, які втретє перелатують вікно або дах.

Люди говорять, що воліли б, аби «це» сталося вночі й вони нічого не відчули. Я теж.

Яблука і бензин

Шостого березня був один із найтихіших днів. Ми пов’язували це зі збитим нещодавно літаком. Комунальники вантажили сміття на авта. Я сіла на велосипед і поїхала містом у сусідній район до подруги. Десь постійно вибухало, але люди наче й не чули.

Хтось стояв у черзі, хтось також їхав на велосипеді, навантажений клунками. Хоч декілька днів тому інші люди в Чернігові отак-от і загинули.

Я доїхала під сирену. Зайшла до квартири. У подруги навіть вікна не заклеєні. Вона досі виходить курити на балкон. Ми всі так живемо, щодня граючи в короткий і довгий сірник.

Подруга дала мені аж шість яблук для дітей.

Я виїхала після сирен. Обабіч дороги припаркувався мікроавтобус. Звідти двоє чоловіків почали виносити ящики з овочами й фруктами. До них звідусіль стікалися люди, яких хвилину тому не було й видно на вулиці. Перше, що спитали у власника свіжих яблук:

— А де ви взяли бензин, щоби сюди доїхати?

Я розвезла трохи їжі та цигарок на пости й скоро повернулася додому з яблуками.

У нас є трохи бензину. Ми роздавали його мамам із дітьми, аби вистачило до першої заправки.

Знову нальоти

У ніч на сьоме березня ми з Вітою сиділи на ґанку. Спершу почули автоматну чергу, потім вильоти. Чомусь вирішили вийти у двір, щоби послухати, наскільки це близько. Тоді над головою пролунав свист, мабуть, міни. Далекий. Наступний був геть над нами — й за будинком почулися удари. За хвилину в хаті зникло світло. Ще за хвилину — зв’язок. Щось пролетіло над будинком і знову гепнуло неподалік. Знову свист і удар. Двері в будинок були відчинені, я помітила це і зробила крок у їхній бік.

Знову удар. Мене, ніби з ноги в спину, завалило на підлогу. Почувся звук битого скла, ніби у нас у дворі. Я встигла тільки крикнути: «Лягай!». На колінах ми поповзли до погребу. Три години ми не знали нічого, були впевнені, що упало нам у двір. Час від часу я піднімала люк, аби перевірити, чи ми не горимо.

Тим часом наші чоловіки намагалися до нас додзвонитися. Але ми про це не знали. У підвалі без зв’язку до першої ночі ми навіть заснули. Знаю, що знайомі вночі під’їхали й перевірили будинок. Замків не зривали, побачивши, що будинок цілий. Вранці ми дізналися, що прилетіло у будинок брата Віти на сусідній вулиці.

Тоді ж ми вирішили, що варто виїхати. Тільки не знали як. У ті дні безпечний маршрут із Чернігова малів, звужувався й постійно прострілювався. На всьому шляху цих дванадцяти днів ми наробили багато помилок. Правильні рішення були десь між ними.

Постійні авіанальоти й артобстріли поновилися десь дев’ятого березня. Я не здатна знайти слів для того, щоби описати, як звучить бомбардувальник над тобою. Я досі чую його як холодне безперестанне тремтіння в тілі. Як скрегіт будинку і його розхитування, ніби він із паперу і клею. Одна із бомб впала за десять хвилин ходу від нас, зруйнувавши стадіон і стару будівлю бібліотеки, одну з моїх улюблених. Але нині більше хвилює приватний сектор навколо стадіону. Чи всі живі? Лише через багато днів я дізналася, що там загинув Павло. Я знала його з університетського аматорського театру. З початком війни він пішов у тероборону.

Сказка

У дітей купа не воєнних запитань. Мамо, що таке «автор ідеї», «режисер», «чужак», «амбулаторія»? Мама Віта відповідає, миючи посуд у мисці, користаючись запасами води.

— А що таке «руская народная сказка»?

— А це он за вікном у нас, — тихо відповідає, радше нам, ніж дітям.

Тюльпани

Окрім усіх черг, восьмого березня на ринку в Чернігові велика черга по квіти. Продавці й продавчині виставляли вздовж порожніх лавок, з яких колись торгували віниками, гумовими капцями, морквою й шерстяними шкарпетками, свіжі квіти в брудних вазонах. Троянди та тюльпани. Військові могли взяти квіти без черги.

Я не одразу зрозуміла, чому стільки квітів. Подумала, бо війна. Однаково, навіть маючи якісь гроші, купити в місті нічого. То хай би були квіти.

Потім мені пояснили, що квіти роздають безкоштовно. Поруч лише коробочка, куди люди кидають, хто скільки зможе — «на ліки нашим».

Лише коли і я отримала квітку, а третій військовий на посту привітав мене, втямила, що сьогодні жіночий день. Дідько, то це не через війну?

Воєнний хліб

Котрогось пообіддя до нас приїхав кум Віти. Привіз щойно спечений хліб. Діти відламували верхівку і з задоволенням їли. Їжа в нас ще є, ми також насушили старого хліба, але цей золотистий хліб був особливо смачним.

Подруга й сама ходила в магазин по хліб. Воєнний хліб — один на руки. Дехто намагався пройти на касу двічі, але продавчині їх одразу помічали. Віта також знайшла рибку. Її друг, з яким пішла на пошуки їжі, порадив тримати свій кошик при собі. Відвернешся — і з неї може зникнути те, що тобі вдалося назбирати в порожньому супермаркеті.

Інша подруга не знайшла в магазині біля себе нічого, окрім креветок. Вночі вони смажили їх і кішка шаленіла від запаху. «Креветковий вівторок на нашій кухні».

Щодо маленьких магазинів, то коли вони відкриті, там точно щось є. Наприклад, у четвер недалеко біля нас була мойва. По пакету в руки, але під вечір людей в черзі мало й можна було брати декілька. Світла нема, вона однаково б зіпсувалася. Дві дівчинки зайшли по мойву й запитали про цукерки. Нема, звісно.

Дівчата вийшли й підійшли до закритої кав’ярні, у вікні якої на стелажах лежали солодощі. Мала в кишені дві маленькі цукерки, віддала їм. Пошкодувала, що не взяла більше. Потім згадала, що більше я й не мала.

Я ж шукаю в маленьких магазинчиках цигарки. Поголоси ходять містом швидше від офіційних новин. Особливо відтоді, як зник зв’язок. Але куди б я не зайшла, всюди знизують плечима. Справді, були, але ж ви знаєте, чутки йдуть і люди швидко все розбирають. Тому так, рис, цукор, олію — ще навіть це можна дістати. Але цигарки — це вже вищий рівень майстерності пошуків. Навіть на свіжу мойву ніхто не міняє пачку «Прилук». До слова, прекрасні цигарки.

В одному із магазинів беру на руки пачку хліба й віддаю її незнайомій жінці. Вона так плаче, що плакати починаю і я.

Міські вулиці нині говорять сигналізаціями. Удар, вибух — і все починає кричати. Я йду вздовж однієї із центральних вулиць і розумію, що до моєї квартири не більше як кілометр. Я завертаю в бік дому.

Оглядаю деякі будинки. Бачу, що ми з Вітою живемо в середині морського бою. Наш будинок — клітинка, якій усе ще щастить.

Уже коли мені залишається з пів кілометра, недалеко від мене у двір падає снаряд. Якийсь чоловік усією своєю вагою валить мене на землю. Земля в роті, очах, я підводжуся. Дістаю останню цигарку з кишені. Усі цілі, навіть вікна в будинках не повилітали. Чути свисти, починається обстріл.

Вночі знову літаки. Вони скидають бомбу в центрі. Туди, де живуть люди, які три дні тому говорили нам, що бояться виїжджати з Чернігова. До того ж, казали вони, у них у центрі спокійно.

З тої ночі артобстріл уже не обмежується околицями. Починає прилітати всюди.

Тоді ми й ухвалюємо рішення шукати тих, хто хоче виїхати, запхати всіх, кого вдасться, в авто. І їхати. Перед нами вже купа розстріляних машин. Але ми ризикуємо і проїжджаємо. Полями, малими селами, розталим бездоріжжям.