«Краще жити під постійними повітряними тривогами, ніж так тихо, як є у Херсоні»

Це інтерв’ю ми вирішили записати з простої і важливої причини. Чернігів від початку війни півтора місяці упирався, як тільки міг, російській навалі. Зруйновано багато будинків, вбито багато цивільних і військових людей, скалічено сотні і тисячі життів. Але. В місто ворог так і не зайшов. Напевно кожен з нас подумки переживав і уявляв той можливий жах, який міг статися в нашому рідному місті, якби наші вояки не встояли. I саме тому, ми всі кожен день молилися за наші ЗСУ і тероборону.

Це вже потім з’явилася Буча, Iрпінь, Бородянка, і до нас до всіх тільки тоді в повній мірі почало доходити, чого саме ми уникнули, та по наскільки тонкому льоду ми пройшли…

Героїня цього матеріалу наша колега-медійниця і волонтерка з українського міста Херсон. Зараз вона в безпеці, в іншому регіоні України, але в перший місяць на власні очі бачила, відчувала і переживала весь той жах, який принесли окупанти у її рідне місто. З питань безпеки ми не будемо називати її ім’я, і ось наша з нею розмова.

ЗАХОПЛЕННЯ МIСТА

– Переглянувши кілька сюжетів та прочитавши дописи по Херсону, відчувається таке зависле у повітрі питання: «Навіщо нас кинули? Навіщо нас зрадили? Чому дозволили росіянам вийти з Криму і зайти до Херсону?». Від влади путньої відповіді поки що немає, ведеться слідство з цього приводу. Чи був факт зради від якихось місцевих чиновників, військових чи силовиків? Що про це кажуть самі херсонці?

– У нас офіційної інформації з цього приводу також немає. Голова облдержадміністрації в перші дні пішов з приміщення і десь зник. Розповідав, що він віддалено працює. Але є неофіційна і поки не підтверджена інформація, що саме за його наказом і було розміновано всі підходи з боку Криму. Влада начебто розвивала туризм, возила якісь туристичні шатли. Але ніхто ж не буде возити туристів по замінованим територіям. Власне за тиждень, до початку російської агресії, весь цей туризм згорнули, бо начебто є загроза і все це дуже небезпечно. Але назад ніхто нічого не замінував. І через це жителі Херсонської області дуже сильно недолюблюють голову облдежадміністрації Геннадія Лагуту, і сподіваються на справедливий суд. Він зараз піариться, начебто він весь цей час організовував і очолював якийсь партизанський рух, але в це ніхто не вірить, ніхто це не сприймає всерйоз.

– Який загальний настрій у мешканців Херсона?

– Дуже різний настрій, полярні думки. Є така тотальна недовіра до влади й образа, але я знаю й інший бік. Є дуже багато херсонців, які сидять собі тихенько й моляться, повторюють, як мантру: «Вірю в ЗСУ», «Чекаємо на ЗСУ». І коли нам вдалося виїхати з окупованої території, то ми також кидалися на шию українським військовим. Потім на кожному блокпості розповідали, що ми з Херсону, що вас там дуже сильно чекають. Хлопці кажуть, що готові йти у наступ, просто чекають накази. Багато військових херсонців, яких ми бачимо в інших містах, рвуться визволяти Херсонщину.

Херсонці кажуть, що вибухи чутно все ближче. А це означає, що наші дійсно підступають все ближче до Херсону і будуть його визволяти, я сподіваюсь, найближчим часом.

– Розкажи, що відбувалося в перші дні, як поводилися росіяни, як поводили себе містяни?

– В перші чотири дні війни точилися бої за Антонівський міст. Цей міст – це вхід у Херсон з боку Криму. Область вони пройшли за кілька годин, ніхто їх не зупиняв. Чаплинка, Нова Каховка, Голопристанський район, Олешківський район були окуповані моментально. А за Херсон бої точилися десь дні чотири. Міст постійно відбивали. Інколи чотири рази на день було так: то контроль над мостом на боці ЗСУ, то на боці російських військових. І вже, здається, 1 березня російські військові зайшли у Херсон. Були спроби у територіальної оборони самостійно з коктейлями Молотова зупиняти танки. Цих людей було жорстоко розстріляно. Тіла, просто перебиті навпіл, лежали на вулиці. В перші два-три дні окупації всіх, хто виходив на вулицю, розстрілювали. Люди реально боялися вийти на вулицю, тому що по всьому місту, навіть по спальним мікрорайонам їздила техніка російських військових, і по всьому, що рухалося, вони відкривали вогонь і знищували.

3 березня вони зайшли до міської ради і виставили свої вимоги: встановлено комендантську годину, обмеження швидкості, не переміщатися по місту більше двох людей. Ці обмеження діють і зараз. Після цього місто почало оживати заново. Люди почали виходити на роботу, почали працювати деякі магазини та аптеки. Бо якось жити потрібно, тому що два-три дні люди жили вдома без їжі, без медикаментів. Жити було складно, ти просто сходиш з розуму, коли сидиш вдома і нічого не можеш вдіяти.

Одна жінка в істериці зателефонувала нашим волонтерам з проханням: «У мене два дні перед очима лежить тіло мого сина, викличте хоч когось, щоб його хоча б прибрали». Згодом з‘ясувалося, що вони сиділи в бомбосховищі. Коли почалися бої за Херсон, вона з невісткою, дитиною та своїм сином сиділи в бомбосховищі, і на якийсь із днів її син вийшов, щоб сходити додому і принести якихось продуктів. Його пристрелили.

Реально були два-три дні, коли по місту просто лежали тіла на вулиці. А у нас в ті дні не працював ніхто, місто просто завмерло. Всі боялися виходити. Окрім того, що це велика трагедія, то це й ще був фактор страху і пригнічення, який сильно всіх добивав.

– У Херсоні начебто була тероборона, чому вони не змогли створити, як у нас у Чернігові, якийсь організований супротив? Не було якоїсь центральної сили, яка б це все організувала та об‘єднала?

– Тероборона – це хороший помічник для ЗСУ. Але коли в місті немає ані ЗСУ, ані поліції… У нас тероборона просто потрапила до "м‘ясорубки", і їх дуже жорстоко повбивали. І періодично до окупантів потрапляють списки тероборонівців, журналістів, волонтерів, активістів, тоді вони починають ходити за адресами прописок і виловлювати цих людей прямо з дому.

У нас біля штабу є квартира одного з тероборонівців. Напередодні мого виїзду туди вдерлися люди. За словами сусідів, вони в повній амуніції позастрибували прямо у вікна, винесли двері, перевернули всю квартиру. Тобто того тероборонівця шукали вдома. Хоча пройшло два місяці війни. В окупантів постійно з‘являються якісь оновлені списки, або вони беруть когось у полон, а це здебільшого непрофесійні військові, і я думаю, вони здають своїх.

ОКУПАЦIЯ

– Як окупанти поводять себе в місті?

– В самому Херсоні вони на початку війни почали відбирати дизельні авто у людей. Люди розуміли, що їх ніхто не зможе захистити, і автівки віддавали. Не було такого, що вони виловлювали і прямо на вулиці гвалтували чи щось відбирали. Це робилося більш-менш тихо. Але о 15-й годині дня місто вимирає. Ніхто не чекає комендантської години чи поки почне темнішати, всі швиденько зробили свої справи і бігом додому. Тому що, якщо ти опинився десь на вулиці і потрапив під гарячу руку, то тебе можуть просто розстріляти.

Інколи окупанти просто нажираються і влаштовують собі тир з живими мішенями. Була у нас така ситуація у спальному мікрорайоні ХБК, де у дворі багатоповерхівок порозстрілювали людей.

Було й таке, що ти прокидаєшся вранці і знаходиш у місті розстріляні машини, в якій знаходиться жінка за кермом діти в салоні. Вони просто безжалісно розстріляні, вбиті.

Інколи на вулицях знаходили тіла, але це було на початку війни. Зараз цього стало менше. Але зараз людей більше зникає і більше повідомлень про те, що приходять і витягують людей просто з дому. І це не обов‘язково якийсь колишній військовий чи співробітник правоохоронних органів. У них дуже багато критеріїв, за якими вони можуть людей просто викрадати. І ніхто не знає, де ці люди.

Хтось після 5-7 днів катування повертається зламаний морально і фізично. Хтось не повертається більше місяця. У нас в місті є кілька іноземних волонтерів – з Нової Зеландії, Іспанії, – які в Херсоні реалізовують свої проєкти, наприклад, допомагають дітям. І цих волонтерів також повикрадали. Вже більше місяця ніхто не знає, що з ними відбувається і чи живі вони взагалі.

– Тобто відбувається масова, але тиха зачистка всіх активних проукраїнських людей у місті?

– Так. Був такий момент, коли до мене звернулася міська рада. Вони попросили список усіх моїх волонтерів з номерами телефонів, з номерами машин. Я сказала, що це конфіденційна інформація. На що вони відповіли, ми тут робимо один міський координаційний штаб, тому дай нам контакти всіх волонтерів. Я відмовилася. Мені в міській раді сказали: «Тоді ми вас не включимо ні в які програми». Хоча нам міська рада ніколи і не допомагала. Ми постійно самі збирали гроші, самі знаходили можливості, самі все вирішували.

Потім, коли окупанти зайшли до міської ради і оголосили, що ставлять свого коменданта або нехай ваш міський голова йде з нами на співпрацю. Наш міський голова не погодився. Та й він і без того майже два місяці тримав місто, тримав життя у місті. У нас ремонтувалися перебиті військовими діями мережі електропостачання, газопостачання. У нас працював комунальний транспорт. Тобто місто жило.

Тому, коли окупанти поставили вимоги: або ти працюєш з нами, або ми ставимо свого коменданта, міський голова з усією командою вийшли з міської ради. Начебто вони якось продовжують віддалено працювати, але я цього вже не застала. І, якщо б я віддала всі списки волонтерів, які у мене просили, то всі дані опинилися б у окупантів. Тоді мої волонтери мені сказали: «Мать, ну ти нас просто врятувала». Взагалі волонтерами, журналістам і будь-яким лідерам думок, і активістам у Херсоні зараз дуже небезпечно.

– Яка ситуація в Херсоні з водою, газом, електрикою? Як живе місто? Що є, з чим дефіцит?

– Як я й казала, перші два місяці поки міський голова сидів у міській раді, весь виконавчий комітет працював, майже всі управління, майже всі структури, тоді все якось працювало. Він правдами і не правдами закликав всі служби робити. Навіть знаю, що комусь зарплату вдвічі-втричі більшу платили. Хтось навпаки отримував 60-70% свого окладу, але місто працювало.

Зараз начебто все працює. Але я спілкувалася з кількома чиновниками, які дійсно сидять у місті і працюють віддалено. Тобто вони вийшли з будівлі міської ради, але продовжують виконувати свої функції. Знаю що деякі повиїжджали, бо рятували свої життя та родини.

Я вже три тижні не в Херсоні, тому не можу сказати, чи покращилося, чи погіршилося. Але я не чула про проблеми з водою, які зараз є в Миколаєві. Я не чула про проблеми з електропостачанням та газопостачанням. Зрозуміло, що проблеми є в тих районах, які обстріляні, в яких точилися бої, в передмісті, де зараз точаться бої: в Чорнобаївці, в селах та селищах, які проходять по лінії фронту. Там взагалі від початку війни як перебило світло, так його й досі немає.

– Наскільки Чорнобаївка далеко від Херсону?

– Десь до 20 км.

– Тобто коли в черговий раз накривають Чорнобаївку, херсонці про це чують і знають?

– Так, херсонці це дуже голосно чують.

А ще страшніше жити людям у Чорнобаївці. Тому що люди там і досі живуть, і їх просто немає куди евакуювати. Дехто живе в підвалах весь цей час. Люди вже почали хворіти пневмоніями. Почалися запальні процеси в легенях через те, що вони сидять весь час у підвалі. Там працюють магазини, але дуже з великими перебоями. Люди дуже сильно страждають. Вся країна знає Чорнобаївку по кількості забитих голів, але насправді місцевим жителям взагалі не до сміху.

– Хто ці люди в цій новій, так званій, російській адміністрації в Херсоні? Це якісь вихідці з ОПЗЖ чи це просто професійні шпіони, чи дурні? Хто вони? Як вони там з‘явилися?

– Зазвичай у нас, наприклад, ставлеником російської влади в Херсонській області став Володимир Сальдо. Він типу губернатор. Це колишній міський голова від "Партії регіонів». Він же був народним депутатом, який голосував за ці "драконівські закони".

Військовим комендантом міста вони поставили, якогось Олександра Кобця. Наскільки мені відомо це якийсь ФСБшник чи з Криму, чи з Краснодарського краю.

Місцеві колаборанти сидять більш-менш тихо і не відсвічуються. Тому що всі ті, хто чекав на "руський мір" у Херсоні, дуже сильно бояться самосуду від місцевого населення. І не дарма бояться. Тому що люди там інколи чинять розправи. Ми цим не пишаємось, але такі випадки є. І їх багато хто не засуджує.

– Як під час окупації в Херсоні працює медіа? За ними слідкують, якось впливають, вбивають?

– Я думаю і чула, що до усіх головних редакторів прийшли і запропонували так звану «співпрацю». Вони хочуть, щоб наші знані локальні медіа були їх рупорами, закликали до лояльності: десь м‘яко, десь сильніше, десь більше. Знаю, що деякі головні редактори погодилися, а деякі разом з усією командою переїхали на неокуповані території, хтось переїхав і продовжує працювати локально на місцях. Але загалом писати правду і кричати на весь світ, дуже небезпечно. Бо ти розумієш, що за тобою і так прийдуть рано чи пізно. А якщо ти будеш писати таке, що буде їх компрометувати і показувати реальні дії, які відбуваються в Херсоні, то ти в місті не виживеш. Навіть знімати в Херсоні на мобільний телефон небезпечно для життя. Ми всі ходили з чистими телефонами. Ми боялися робити фотографії, листуватися, тому що в будь-який момент тебе в місті можуть зупинити і почати ритися у тебе в телефоні. У мене була ситуація, коли я з корзини повидаляла фотки, але якось ці падлюки у мене їх все одно знайшли в телефоні. Тому херсонці бояться говорити, писати, фотографувати.

В Херсоні дуже погана ситуація, але ситуація ще гірша в населених пунктах, які повністю відрізані. Кажуть, що у Високопільському районі вже не одна "Буча". Там немає зв‘язку, туди зовсім немає ніякого транспорту, ніяких поставок. Там люди залишилися самі на собі. Російські військові живуть прямо в домівках. Є інформація, що вони ґвалтують, розстрілюють людей прямо на вулицях, на очах у сусідів. Я просто не знаю, хто і як з цим може справитися прямо зараз. Всі дуже чекають визволення. Справжнього визволення, а не того, яке робиться в російських медіа.

– Інформаційна комунікація у херсонці з українськими медіа відбувається? Чи є доступ через інтернет до телеканалів, до українських радіо?

– До медіа немає, здається, з 4 березня. Радіо, телеканали або мовчать, або віщають російське.

– Тобто взагалі зайти на український сайти неможливо?

– На сайти можливо. Інтернет є. Але все йде через ростелеком. Все фільтрується, все читається, перечитується. Мобільний зв‘язок глушиться. Кожного разу, коли херсонці ходять на мирні мітинги, вирубається все: і мобільний зв‘язок, і домашній інтернет. Навіть містяни інколи по декілька днів без зв‘язку сидять у повній тиші. Це такий у нас мовчазний терор.

– Тобто доступ до інформації дуже обмежений? І люди не зовсім розуміють, що відбувається насправді в країні?

– І країна не розуміє, що насправді відбувається в окупованому місті. Тому що, коли я розповідаю людям, вони думають, що я це вигадую, що я може душевнохвора. Бо люди задають такі питання: «А чого ви виїхали, у Херсоні ж тихо. А у нас тут повітряна тривога постійно, а у вас же ж там тихо». І я втомилася людям пояснювати, що краще жити під постійними повітряними тривогами, ніж так тихо, як є у Херсоні.

– Що ти думаєш про цей, так званий, референдум у Херсоні? Відомо, що він планувався і декілька разів переносився, і в результаті не відбувся. Чи реально їм створити хоча б ілюзію, що він відбувся?

– Дуже активні проукраїнські мітинги зруйнували цей повітряний замок. Тому навіть створити картинку для росмедіа не вдалося. Хоча вони завозили гастролерів з Криму і робили постановочні зйомки.

В якийсь момент вони вирішили не провести референдум, тому що вони розуміли, він відверто не вдасться. А просто приєднати Херсонщину до Криму і зробити його районом Автономної Республіки Крим. А потім щось сталося і вони згадали, що Крим — також тимчасово окупована територія, а не частинка росії. Тому що вони живуть у своїй ілюзії, що Крим – це росія. Але весь світ розуміє, що не так. І як це так, приєднати одну окуповану територію до іншої і оголосити, що вона росія, але це не так.

Вони і рублі намагалися ввести. А зараз, за останньою інформацією, вони це все відтермінували: і референдуми, і приєднання, і введення рублів. Начебто хотіли це зробити протягом 4 місяців, тепер говорять, що до кінця року введуть рублі. Вже кілька торгівельних мереж, власники яких були відомі з проросійськими настроями, починають продавати товари за рублі. Хоча мої знайомі підприємці в Херсоні, жоден не зголосився працювати з рублями. І мої волонтери кажуть, що рублі не бачили і в руках не тримали.

– Скільки людей в Херсоні лишилося за твоїми оцінками?

– Представники нашої української міської влади кажуть, що близько половини людей виїхало. А в місті було десь близько 240 тисяч людей.

ВОЛОНТЕРСТВО I ЕВАКУАЦIЯ

– Як тобі вдалося весь час ще й волонтерити і допомагати людям? І взагалі, розкажи про цей волонтерський рух: звідки ви брали ресурси у фактично оточеному місті і як це відбувалося?

– В перші дні війни міська рада просила закуповувати кровоспиняючі препарати, перев‘язувальні матеріали, які можуть знадобитися нашим бійцям, тому що запасів цього всього не було. Місто виявилося до цього не готовим. Коли чотири дні точилися бої за Антонівський міст, було багато поранених, в лікарнях не вистачало ресурсів в реанімації, в опіковому відділенні, в хірургії. Там не було всього того в таких об‘ємах, як були необхідні. Спочатку міська рада давала волонтерам списки, що потрібно. Ми все це скуповували і привозили безпосередньо до міської ради.

Потім вони перевезли волонтерський штаб і зробили його у будівлі міської ради, пункт прийому до тероборони. І в те місце, куди вони перевезли штаб, я побачила там хаос. Там була повна відсутність логістики. Ми хаотично щось скуповували, дуже багато приносили в той штаб, а лікарні нічого не отримували. Тому я прийняла рішення і пішла напряму до лікарень. Поспілкувалася з завідувачами відділень, тоді мені почали писати прямі заявки. Наприклад, реанімація, опікове відділення, хірургія – і в такому порядку я їх закривала. Якщо залишалися кошти, купувала щось у нейрохірургію, і т.д.

Кошти збирала у соцмережах. Я медійна людина, тому у мене хороші охоплення цільової аудиторії.

Коли зрозуміла, що я не встигаю сама це все робити, тоді я за одну ніч зібрала "Котиків-патріотиків" — така у нас волонтерська ініціатива. За одну ніч зібрала 17 людей, а на наступну добу нас вже було 42. Всі дуже хотіли допомагати. Всіх об‘єднав дух працювати на спільну перемогу. І ці люди вже волонтерять 2,5 місяці без зарплат. Так склалося, що більшість моїх волонтерів не залишилися без роботи, у них є основні місця роботи, які їм дозволяють виживати у Херсоні. Тому що ті волонтери, хто залишився без роботи, вже давно виїхали.

Загалом інформаційну шумиху робити простіше, коли нас багато. Наприклад, я зробила допис, всі зробили репости. Або я кажу, зробіть дописи з моїми реквізитами, де кожен написав своїми словами для своєї аудиторії. Це дуже круто сприймалося.

Потім ми почали збирати заявки від місцевого населення, тому що аптеки лишилися порожніми. Завозів медикаментів на Херсонщину від початку бойових дій і понині немає. А це вже більше 80 днів. Тобто, ані лікарні, ані аптеки не отримують поставок. У нас є декілька аптек, які під обстрілами провозять медикаменти і якісь препарати, але не в тих об‘ємах, і ціни зазвичай помножені на 3-4 у відношенні на ті ціни, які зараз на неокупованих територіях.

Коли почався дефіцит в аптеках у Херсоні, а він почався дуже швидко, десь за 2-3 тижні, тому я почала виходити на власників мереж, на керівників цих мереж, і казати про те, що у вас є аптеки, які стоять закриті від початку війни. А такі аптеки дійсно були. Там персонал сказав, поки йде війна ми на вулицю не вийдемо і працювати не будемо. Тому я почала викуповувати ці аптеки. Ми заходили і скуповували все, що нам було потрібно: і для лікарень, і для населення. На щастя, фінансові збори були дуже хороші, тому ми могли собі це дозволити.

Пам‘ятаю, як я в один день викупила інсуліни у двох аптеках на 30 тисяч доларів. Це скажені суми. Тоді нам дали в аптеці термокоробки, сумки-холодильники, у нас і своїх було кілька сумок. Ми викупили всі ці інсуліни, тому що в місті вже почався інсуліновий голод, і розвезли по трьом лікарням у місті, щоб там їх безкоштовно людям видавали.

У цих лікарнях був справжній фурор з видачею інсулінів. Дуже багато хейту за це на мене полилося, що я начебто створила гуманітрану кризу в місті. Що якби ті інсуліни просто були би в аптеках, то все було б нормально. І ніякі мої пояснення людям, що це були закриті аптеки і не працювали, і ви не могли піти в цю аптеку і купити той інсулін, не спрацьовували. Але ми знали, що ми робимо і навіщо ми це робимо. Тому що завдяки нам багато людей в Херсоні безкоштовно отримали ці інсуліни.

Чому ми розвезли в лікарні, бо там є база інсулінозалежних людей і при лікарнях є ендокринологи, які бачать по базі, що у котроїсь людини є до кінця травня інсулін, а у котроїсь він вже закінчився. А якщо ти стихійно починаєш роздавати інсулін, то ніхто ні в яку базу ці відмітки не заносить. І тоді хтось з людей набере собі інсуліну на рік вперед, а хтось дійсно залишиться без інсуліну і просто помре.

Міська влада до мене завжди якось двояко ставилася. По-перше, те, що ми з ними не пішли на співпрацю. По-друге, вони не завжди розуміли, що ми робимо і навіщо. Але, коли вони побачили як діє ця система з інсулінами, тоді міський голова якось через свої канали завіз інсулін в місто і доставив в ті ж самі лікарні.

– Волонтери й зараз працюють чи під тиском російських військ вони свою діяльність згорнули?

– Останні 1,5 місяці штаби в Херсоні почали закриватися. По-перше, менше тиснуть російські військові, більше тиснуть свої люди. Своїм хамством, невдячністю, прокльонами. Наче ми винні всім цим людям як мінімум три життя кожен. Люди вимагають, люди влаштовують скандали, люди поливають брудом. І волонтери, які за це не отримують зарплати чи якось іншої вигоди, кажуть: «Нащо нам це треба», і кидають волонтерство.

Потім почалися активні зачистки волонтерів. Коли російські військові зайшли до міської ради, отримали списки цих людей, почали приходити додому. До одного з керівників волонтерського штабу, такий як мій, прийшли додому. Його тоді дома не було, тому вони забрали його брата. Де брат — й досі невідомо. Батько якось втік. Власне той хлопець, за яким приходили, кілька днів переховувався і свій волонтерський штаб закрив, тому що він розумів, що наражає на небезпеку не тільки себе, а й тих, хто йому допомагає.

Кілька штабів накрили самі російські військові. Вони там оголосили переможну перемогу: «Мы тут накрыли штаб нациков. У них был тут склад». Хоча це був звичайний гуманітарний штаб, який всі знали, що там є тільки медикаменти, продукти харчування, памперси й прокладки. От з цим борються зараз російські військові у Херсоні.

Ми з чоловіком півтора місяці жили по різних квартирах. Намагалися жити там, де нас не знайдуть і не пов‘яжуть. Це не були оселі наших близьких друзів чи родичів. Це були оселі знайомих знайомих. Ми постійно переїжджали з однієї квартири на іншу. Ми перевозили навіть кілька разів свій волонтерськи штаб, бо десь ми закріпилися, а тут — хоп у цей двір приїхали російські військові. Вони спочатку просто приїхали у двір, наступного дня вони приїхали й почали ходити по квартирам, по кабінетам. Я думаю, що це нас так шукали.

Ми вижили, мабуть, тільки завдяки тому, що постійно переїжджаємо з місця на місце.

Коли вже стало дуже гаряче, я підняла питання евакуації всіх волонтерів. Нас тоді й залишалося не так багато, близько 10 осіб. Вони тоді сказали: «Тобі реально небезпечно в місті знаходитися, ти виїжджай, а ми залишимося допомагати тим, хто нам залишив заявки».

– В який момент ти зрозуміла, що тобі особисто треба їхати і якомога швидше?

– Мені особисто – і чиновники, і ті, кому ми допомагаємо, і інші волонтери, – казали: «Мать, ты просто бельмо на глазу. Ти занадто активна і занадто помітна». І в нашому волонтерському штабі з перших днів війни була домовленість, що ми не хочемо бути присутні на фотографіях, щоб не ставили активні відмітки про нас, тому що це небезпека. Це реальна небезпека світитися в Херсоні. Але нам треба якось людям звітувати і показувати, на що ми витрачаємо їх кошти. Тим паче є такі донори, які присилають кошти з закордону чи з благодійних фондів, які вимагають показати фото людей і зробіть публічний допис, відмітьте нас. Тоді я прийняла цей удар на себе, тому у мене були постійні прямі ефіри, інтерв‘ю, фото-, відеозвіти. Я показувала себе, всю нашу діяльність, не показуючи обличчя волонтерів, які мені допомагають. Я говорила про них, але по факту на виду була тільки я. І це наражало мене дуже сильно на небезпеку.

Коли накрили черговий штаб, а ці волонтери співпрацювали з нами, ми з ними періодично обмінювалися медикаментами, продуктами харчування, мені чоловік сказав, як хочеш, але я тебе вивезу з Херсону.

Ми виїхали. Також вивезли чужу дитину, маму мою, тому що вона з інвалідністю, у неї цукровий діабет і опорнорухові проблеми. І навіть мені, людині, яка завозила медикаменти у Херсон, було дуже складно забезпечувати маму необхідним. Тому ми вирішили виїхати.

– А чи є можливість легально виїхати з міста, хто бажає? Чи пропускають людей, чи воно повністю закрите? Чи випускають тільки в сторону росії, а в сторону України не пропускають?

– В сторону Криму виїхати дійсно можна. І це відносно безпечно. "Зелених коридорів" на Херсонщині немає, жоден так і не спрацював. Якщо ти приймаєш рішення виїжджати на неокуповані території України, то в будь-якому разі будеш їхати через лінію фронту. Блокпости з російськими військовими якось рандомно приймають рішення, чи випускати, чи ні, чи у них є якісь дивні накази. Буває так, що до 7-ї ранку людей випускають, після 7-ї ранку зупиняють колону і там кілька тисяч машин стоять цілий день, або 2-3 дні стоять на одному блокпості і їх не випускають. Люди ночують прямо в полі, між блокпостами. Ми ночували так 3 дні перед одним блокпостом, поки нам не сказали: «Якщо ви зараз не заберете машину, ми вас почнемо розстрілювати». І ми поїхали, петляючи між іншими блокпостами ще кілька днів. Нас не хотіли випускати з окупованих територій.

Зараз, наскільки мені відомо, були якісь пропуски від окупаційної військової комендатури. Якщо у тебе немає пропуску, то ти ані в‘їхати, ані виїхати не можеш. Є люди, які якимось дивним чином виїжджають. Але це все на свій страх і ризик.

– Останнє питання до тебе. Коли, чому і за яких обставин ми визволимо Херсон?

Я не воєнний експерт, але думаю, що спочатку повернуть контроль над територіями, які були до 24 лютого, потім сконцентрують сили на визволенні Херсонщини. У нас потужна армія, але одночасно відпрацьовувати по всім фронтам досить важко. Боюся, що визволення Херсонської області — питання не двох-трьох місяців. Але дуже хотілося б, щоб вслід за визволенням Херсонщини наші військові повернули Донбас та Крим.