Життя війни: історія чоловіка з Новоселівки, яке опинилося під російським вогнем

Люди тут втратили під час бойових дій своїх рідних та все набуте за довгі роки життя. В історії Миколи з Новоселівки чується біль класичної столітньої української новели «Камінний хрест» галицького письменника Василя Стефаника, яку сучасне покоління вивчало у школі. Головний герой Іван Дідух, якого знають в селі як людину, яка все життя важко працювала, мусить покинути землю, у яку вклав все своє життя. «Український тиждень» опублікував історію про давній зв’язок із землею, який літній людині несила порвати.

Газета

У надламаній поштовій скриньці досі лежить газета від 24 лютого. Як і всі газети в Чернігівській області, вона вийшла в ніч на четвер. Відповідальна поштарка села Новоселівка під гуркіт початку повномасштабної війни розвезла їх за адресами, які вже за декілька днів опинилися під щільними обстрілами.

Новоселівка село перед північним в’їздом до Чернігова, один зі шляхів наступу російських військ, оточене високими пагорбами, рідким лісом та полями. Якщо Чернігів вважає, що став щитом для столиці, то Новоселівка була щитом для Чернігова, який росіяни з місяць тримали в оточенні.

Руйнування в селі суцільні. Немає жодної хати, яку б не зачепило. Новоселівку не окупували, втім вона опинилася під щільним обстрілом ворожих військ. Тут через будинок якщо не згарища, то діри в хатах, чи самі лише добре закріплені двері, які нині відчиняються в нікуди.

На розстріляній металевій зупинці біля села досі висить приклеєне скотчем оголошення від старости. «Шановні мешканці Новоселівки, у зв’язку з (обірвано), які відбуваються на кордоні нашої держави, (обірвано)». Людей просять поставитися серйозно, але не панікувати. На неділю 6 лютого небайдужих закликають зібратися в центрі. В армію нікого не заберуть, але пояснять, якщо одного ранку село прокинеться без світла і зв’язку, як діяти й куди бігти.

Фото Віри Курико-Агієнко

Що побудував Микола

– Куди бігти? Усе наша земля, – говорить чоловік з-за пробитого уламками паркану.

Миколі з Новоселівки сімдесят шостий рік. Думаючи про батьків, він відміряє собі ще п’ять. Чоловік простий і не гордий, в юності кучерявий чорнявий хлопець, який вмів і свиню зарізати, і в костюмі вигулювати своїх гончих собак.

Микола – селянин, глибоко прив’язаний до землі. У Новоселівці виросло три покоління його родини. Свій цегляний дім він зводив сам з фундаменту й нещодавно заклав новий, щоби добудувати. Якби, каже, пів життя не будував ще батькам і сестрам, мав би собі дім у два чи й три поверхи.

На своїй автівці «Нива» вони з дружиною багато їздили. Возили гончаків на виставки в Київ, в Карпати, обкатали тоді ще Югославію. Дружина Віра, яку чоловік ще зі школи катав на велосипеді, казала, хай не купимо мені шкарпетки, тільки поїхали кудись.

Коней любив. Їздив з шести років. Підводив коня до жердини й одним стрибком опинявся верхи. Ноги завжди були в синцях, а сліди копит має й на спині. У шістнадцять років перестрибував на конях канави. Скоро тільки лівою рукою брав за гриву, стриб – і вже на коні. І так стрибав п’ятдесят шість років. Мав спортивне сідло, яке виміняв на п’ятьох гусей.

Ще замолоду почав розводити вівці, корів, свиней, курей і гусей. Пив лише своє молоко, перед доїнням миючи й натираючи корову, їв тільки власне м’ясо, засолював свіжі ребра, копав город, щоранку із вікна дивився на поле та ліс, де випасалися його отари. Тепер це поле – кладовище справ його життя.

Фото Віри Курико-Агієнко

Фото Віри Курико-Агієнко

Щоби не стояли в очах

Про війну дізнався вранці з телевізора. Свіжа газета не могла оголосити війну.

Тільки на другий день почув вибухи – стріляли по Чернігову. «Не знаю коли, але швидко вони з’явилися на пагорбі перед селом і почали стріляти через нас. І достріляли до того, що почали стріляти й по селу».

Микола, дружина, якій після інсульту було важко ходити, дочка та тринадцятирічна онука спустилися в погріб під гул, свист і тріск шиферу. Скоро вирахували, коли буває тихше, піднімалися поїсти й прилягти на ліжках до перших вибухів.

Понад все Микола хотів вивезти дівчат. Тому інша донька, яка мешкала в Польщі, і яка лишень взяла собі квитки на 1 березня, щоби відвідати рідних, шукала волонтерів, які би підхопили родину з села, у яке воліли не потрапляти.

Це було 8 березня. До обіду було тихше. Коли за дівчатами приїхали, Микола сидів у погребі. Він не хотів їх провести. Склав руки на грудях, притулився до стіни й не рухався.

«А вони почали цілувати мене, плакати, просити мене їхати… – Микола замовкає й з пів хвилини мовчить, не даючи показати сльози. – Я все одно не вийшов з погреба. Бо, думаю, не дай боже з ними щось станеться, це все буде стояти в моїх очах. Як мені потім жити? Думав, якщо на них впаде снаряд, я застрелюся одразу». Все ж мисливець, має вдома біля ліжка струнку рушницю.

Фото Віри Курико-Агієнко

«Чому я не поїхав? Бо дім, бо господарство, я мав про них подбати, погодувати, піти набрати води зі струмка в полі. Корови тоді не паслися, то вода була чиста. Я викопував яму в землі, туди набиралася кришталева вода, і я черпав її відром».

Микола вийшов з погреба, коли впевнився, що його жінки від’їхали. Зв’язку не було і лише за тиждень чоловік видихнув – вони вже були в Польщі.

Фото Віри Курико-Агієнко

Тішити око

Війна то війна, але в Миколи корова, яка має ось-ось телитися. Але в Миколи баран, чорні вівці на струнких ногах – сім дорослих і одинадцять ягнят, які завжди приходили у світ у страшні морози, тому Микола сам вигрівав їх лампами.

Але в Миколи улюблена дев’ятнадцятирічна кобила Марта, українська верхова породна група. Ворона, із зірочкою на лобі. «Їй було чотири, коли її забрав. Росла, красива, голова невелика, ноги стрункі, хвіст до землі, губа не висіла, як у сільських коней, де лазять мухи й хто зна, що там роблять». Зробив для неї хлів зі скляними вікнами й вона одразу ж іржала, як бачила діда у дворі.

– Ай-ай, почекай, скоро прийду!

«І годував її добре, овес кожен день, свіже сіно, коли йшли буряки, то завжди кидав їй м’якеньких».

Вона ніколи важко не працювала. Перегній, сіно – усе возив трактор. Марту хіба запряг у легкий віз, який здужає потягти будь-який чоловік, коли приходили друзі. Тоді літні чоловіки, яких кілька чарок тризіркового коньяку перетворювали у розбишак-хлопчаків, сідали на воза й каталися по лісу й полях. «І вона не йшла – танцювала. Як виводив її в село на щеплення, то всі тіки й казали, яка ж красива кобила. Я так вважаю, що будь-яка худоба має тішити око».

Уламки, які не прошили Миколу

Того дня обстріл почався з ночі й був надто сильний. Новоселівку росіяни обстрілювали з артилерії й не раз літак скидав бомби. Микола вже жив без дівчат, тому частіше піднімався в будинок.

Десь о 4:30 почув сильний вибух і вскочив з ліжка. Вийшов, пригнувшись, і побачив, як десь палає. Сів біля погребу.

Коли розвиднілося, сусідка запросила його погрітися чаєм. Микола подякував і повернувся городом додому. Час годувати худобу.

Вернув у двір, взув калоші, вдів фуфайку й пішов до стайні. Найважливіше, вирішив, спершу погодувати корову.

«І тут – страшне. Почало всюди падати, оці всі ями біля дому тоді зробилися. Осколки літали через увесь двір, вибивали вікна, пробивали дах, металевий паркан, навіть косу прошили наскрізь. Якимось дивом ні один не прошив мене».

Чоловік навприсядки кинувся відв’язувати й випускати тварин. Злякався, що дерев’яні сараї й кошара, повна сіна, спалахне. «Я не хотів, щоби вони прийняли муки, ліпше хай би йшли». Налякані корова й овечки під обстрілами пішли в поле й до лісу.

Тоді Микола кинувся до кобили. Щось було не так. Вона сиділа. Чоловік спробував її підвести, але та не вставала. Обдивився – рана в задньому стегні. Мабуть, осколок.

Чоловік засунув туди пальця, хотів знайти того уламка, але нічого не намацав, мабуть, був глибоко. На дворі все ще свистіло й вибухало. Микола прочинив кошару в надії, що Марта таки піде. Але та не хотіла йти.

Тої миті під двором вдарили по гальмах. Це був племінник.

– Швидко, швидко в машину!

Микола майже виповз із двору й вскочив, як був. Худоба простувала полем в бік лісу, а авто кинулося дорогою вздовж поля до Вознесенська. Це сусіднє село перед Новоселівкою. В ці дні люди добиралися туди, хто на чому. Там було тихо, бо там і стояли росіяни. Від пожеж і уламків з долоню люди тікали в окупацію.

Коли приїхали до села, хтось із новоприбулих сказав, що в полі вбило чиюсь корову. Микола здогадався, що то його.

Фото Віри Курико-Агієнко

Фото Віри Курико-Агієнко

Кладовище життя

У Новоселівці гинули від хвороб і від снарядів. Одна жінка вийшла з погреба, щоби глянути, що коїться, коли впала міна. По сусідству з Миколою чоловік помер у курнику. У нього стався інсульт, а хата була вщерть розбита. Чоловіку настелили соломи в курнику і там його накрили, ніяка швидка не могла сюди доїхати.

В наступному будинку чоловіка вбило в хаті. Ще через кілька хат загинула в пожежі вісімдесятирічна старенька. «Як приїздила вже поліція, експерти, то не могли ці кістки навіть взяти, бо вони були під вогнем і аж розсипалися в руках. Набрали її в кульочок трохи, а інше зібрали й поховали».

На шляху до Вознесенська через поле Микола бачив що в траві, мов лялька, лежала мертва жінка його років. Вона була одягнута в чоловічу шапку й бурки, що спершу подумалося, що то чоловік. Біля неї сиділа її невеличка темна собака. Там же в полі, де все було встелено гільзами, Микола бачив і тіла російських військових. Але йому не було шкода.

Було шкода українського військового. Той стояв під Новоселівкою, і Микола якось носив їм їсти. «А вони мені дали подивитися в прилад нічного бачення. Ого, там навіть кота на пагорбі вночі можна було розгледіти! То я хотів іншим разом прийти й сказати тому хлопцю, що як скінчиться війна, бери родину і їдь до мене. Але хлопчина загинув. Хороший такий хлопчина. Тільки імені не знаю тепер».

Племінник вирішив їхати за вбитою коровою, поки м’ясо свіже.

– Як знаєш, – відповів сумно Микола.

Племінник вернувся з ошийком і стегном, втім Микола чув, що то його корова, і їсти не міг. Наступного разу вирішили поїхати й дорубати щось для собак. Микола теж поїхав. Він ще здалеку впізнав її. Осколом порізало живіт, недалеко валялося ненароджене теля.

У полі й під домом виднілися сірі клубки шерсті. То були його овечки, яких одне за одною вбивали осколки. Кобила лежала біля кошари. Її вбив отой єдиний уламок у стегні.

Микола викопав ями у полі навпроти своїх вікон й перетягнув туди своїх овечок та ягнят, чи ж радше те, що лишили від них місцеві покинуті собаки. У поле відтягнув і Марту. Покликав чоловіків, щоби обв’язати її тіло мотузками й так тягнули її, яка ніколи не працювала, мотоблоком до поля.

Полем, де поховані вівці й кінь, люди вже поволі ходять. Там стільки всього летіло, що всі бояться підірватися. Спершу туди вернулися пастися корови й наче нічого. Люди протоптали стежки. А от в ліс за полем ні ногою. «Там були росіяни, а всі бачили в новинах, як люди підриваються тепер. А там же ж кожного разу такі опеньки. Отакенні! А цього року, мабуть, самі для себе будуть».

Тільки баран чекав Миколу в кошарі. Один єдиний, що пережив обстріли в цьому дворі. Він і Микола. Він нервово бігає в загородженні й відгукується на голос Миколи. Кошари, де виводилися ягнята, порожні. Микола забрав тільки до хати обігрівачі, які гріли мокрих ягнят у морози, коли вівці любили окотитися.

Фото Віри Курико-Агієнко

Фото Віри Курико-Агієнко

Микола показує свій побитий сад і віз, на якому досі лежать уламки, на яблуні висить побитий хомут. «А віжки! То смерть сама, що лишилося від віжок. І сил нема покосити, трава з’їдає двір, ото тільки поволі для барана кошу».

Микола боїться заводити знову худобу, рахуючи по життю його батьків, що має на світі лише п’ять років. А як не знайдеться ніхто, хто купить чи забере коня? А якщо його візьме чоловік, який здасть коня на м’ясо. «А кінь же як пес, його не можна так».

Фото Віри Курико-Агієнко

Один баран теж бути не може. Йому треба вівцю. А де таку взяти. Є одна в сусідніх селах, але чи то така вівця, як були його вівці. Чи про них дбали так, як про своїх дбав Микола.

В червні Микола вже не з самим бараном. Приїхала одна з доньок. Микола з усмішкою кривиться, підрізаючи бордові троянди. «Приїхала, щоби мене вмовити поїхати до них у місто, у Львів, кажуть. Та я в Чернігові побуду три дні й вже готовий повзти до себе, бо я вмру в місті. Нікуди не поїду. Треба латати дім, там все тече, скла нема, дах пробитий. Не поїду».

Донька слухає його з порогу і хитає головою. Вона картає себе, що не вмовили його тоді. Так би він того всього не бачив.

Фото Віри Курико-Агієнко

За кілька днів приїжджаю з домашнім пивом на пробу. Чоловік велить доньці накрити стіл. Деруни, салат, засолені сирі ребра й домашня наливка. Чоловік ще з двору кричить – він їде на кілька тижнів у Яремче, у гори, у Карпати. У місто не хоче, але в гори на трохи готовий. Він любить гірську природу, дзвоники корів, тамтешніх овець. Він був за життя там тричі по дванадцять днів. Купив собі на ринку вишивану сорочку. То звичайна сорочка, фабрична, таких сотні й сотні, але коли почалися бої, Микола потягнув її з собою в погреб, бо так її любить.

За столом незручна тиша. Микола розповідає, що робитиме в Яремче. Донька дивно мовчить. Здається, ніби вона не договорює всього, а Микола ніби вдає, що не знає, ніби вони так хочуть забрати його назавжди. Все ж він відміряв собі лише 5 років. Випиває чарку. Здається, він їде назавжди.

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM