Вимушене переселення через війну: як приймають чернігівців у Швейцарії

«Тут ніби пароль – «Я українець». Так прокоментувала життя у евакуації у Швейцарії Людмила Богун – чернігівська відеоблогерка, журналістка зі Славутича та просто мама. Історія про те, коли в жінці боряться відчуття журналістського обов’язку та материнський інстинкт, бажання бути з камерою на передовій та бажання врятувати своїх дітей.

Коли було прийнято рішення виїжджати з Чернігова? Чи були надії на те, що все швидко закінчиться?

- Я дуже довгий час жила в Чернігові в надії на те, що це все швидко закінчиться, вони оговтаються, і це мирного населення не доторкнеться. Наші надії згасли, коли ми побачили, як це все відбувається. У мене було якесь роздвоєння, що одна моя сторона говорить, що я повинна бути на передовій, як журналіст, а з другої сторони – я все ж таки мама і в першу чергу повинна відвести своїх дітей у безпечне місце. І тому в мене з’явились деякі варіанти. Я була в пошуках волонтерів, які допомогли би нам виїхати. І потім був такий момент, ніби Бог підняв і через весь кордон до Швейцарії нас доніс. Тому що на кожному етапі, починаючи з того моменту, як ми сіли в автобус, Бог був з нами, він нам допомагав і направляв нас, бо ми їхали в нікуди.

Яким був перший етап Вашого шляху? Наскільки складно було виїхати з Чернігова?

- Коли ми сіли в один з мікроавтобусів до волонтерів, які вивозили людей, тоді були бої. І коли ми їхали ще був міст, але через три дні його підірвали. І ми до Києва добирались полями. І нам прийшлось виїхати на трасу. І як тільки ми це зробили, по нас почали стріляти. У нас в мікроавтобусі було три мами, а інші – діти. Ми їх накрили собою, а водій скоріше по газу і давай їхати. І коли водій зупинився на блок посту, то він сказав, що наші всі там мертві. І коли ми далі їхали, то бачили, що їдуть в протилежному напрямку бронетранспортери з нашими хлопцями та машини швидкої допомоги. Так вийшло, що блокпост росіяни накрили і вже стріляли по мирним автобусам, які їхали.

Що було найважчим? Чи був момент, якай Вас особливо вразив?

- Напевно, найтяжче було, коли ми приїхали ввечері до Києва, і в той день повинна була бути з 21:00 комендантська година. Нам потрібно було якомога скоріше виїхати із Київської області, бо потім ми б не виїхали цілу добу. Трохи пізніше волонтери знайшли герметичні овочеві буси, нас туди запхали, ми один на одного вліглись, нас там закрили, і ми поїхали. А повітря там не було, і почали задихатись. Ми почали стукати до водія, а він їхав по довгому мосту, там спинятися не можна було. Людям почало ставати погано, деякі втрачали свідомість. Ми проїхали той міст, нас відкрили, і далі ми маленькими перебіжками їхали. Трохи проїдемо – відкриємо, щоб повітря зайшло. І так ми доїхали до Фастова, а там нас застала комендантська година. Куди діватись. Там католицька церква була. Нас туди забрали, нагодували борщем. Отак, зовсім незнайомі люди надавали нам допомогу, а на ранок ми прокинулися, нас знову нагодували, дітям дали цукерки. Далі ми приїхали до Рівного. Там також була церква перероблена під центр для біженців. Ми оформили документи для виїзду і зробили закордонний паспорт для старшої дитини. Після цього виїхали до Польщі.

Як Вас зустріла Польща? І коли було прийнято рішення виїжджати до Швейцарії?

- У Польщі мене здивували люди. Нас забрали до себе зовсім незнайомі люди, пропоїли нас вітамінами, водили по музеям, а коли ми їхали нам надавали подарунків. Дали євро, бо знали, що їдемо далі до Європи, щоб були на перший час гроші. І потім я побачила в Польщі, що набирається група, яка з Польщі їде до Швейцарії. І я подумала, чого б ні, подивлюсь, як там. Причому, ні за їжу, ні за дорогу ми не платили.

Чи гарно Вас зустріли у Швейцарії? Які були враження? Що найбільше запам’яталося?

- Коли ми приїхали до Швейцарії, я здивувалась від людської доброти. Вони мені надавали допомогу більше, ніж я потребую. До прикладу, я розповіла господарям дому, що мій син в Україні займався спортивною гімнастикою. Вони в сусідньому селі знайшли зал для тренувань, і тренер взяв його безкоштовно. Також в другого сина є проблеми з ногами, то вони записали його на реабілітацію і зробили спеціальні ортопедичні устілки безкоштовно. У мене проблеми із зором. Ми зайшли до оптики, сказали, що ми з України, і мені безкоштовно зробили окуляри. Тут нібито пароль «Я українець».

Молодший син Людмили Богун

Чи складно було отримати документи? Чи надовго це затягнулося?

- Тут дають брошури для того, аби дізнатися, що тобі потрібно для оформлення. Заявка подається онлайн. Єдине, що довго чекати, більше місяця. Нам видали документи, по яким ми можемо їздити по шенгенській зоні.

Наскільки складно чи наскільки легко отримати у Швейцарію безкоштовну медичну допомогу? Чим вона відрізняється від української?

- Документи ми чекали, але медичну допомогу ми почали отримувати уже на другий день, бо були проблеми із здоров’ям. Ліки були безкоштовні. Та хочу сказати, що медицина в Україні краща. Вони нікуди не поспішають. Ти можеш і годину під кабінетом сидіти, а на тебе навіть ніхто уваги не зверне. Якби це було в Україні, то наші б вже скандал учинили.

А що з приводу освіти? Чи вдалося влаштувати дітей у школу? Чи не було у них мовного бар’єру?

- Тут діти навчаються до 15 років, а потім вступають у коледж. Буває так, що в 15 років діти, коли закінчують навчання, йдуть працювати і заробляють на вищу освіту. Молодшого сина відразу забрали до школи. Але, як на мене, тут школа простенька, надаються мінімальні знання, з дітьми граються. Вчителька з ними грає на гітарі. Хоча тяжко дитині те, що все викладається німецькою мовою, а він її не знає. Зараз ми переїхали до нового міста, нова школа, і там він зустрів хлопчика з Києва. І знаєте, дитина просто розцвіла. Він зрозумів, що не один у цьому світі. Дуже важливо мати свою людину. Старшого сина до школи не взяли, бо йому вже 16 років. Увесь цей час він відвідував мовні курси. А зараз для українських підлітків організували інтеграційну школу. Навчання буде проходити англійською мовою.

Другий син Людмили Богун, Фото із Фейсбук-сторінки Людмили Богун

Чи важко знайти роботу у Швейцарії без знання німецької мови?

- Буквально одиниці знаходять роботу. Ті, хто знає мову, то їм легше. Бо для роботи потрібно бути або спеціалістом, або знати мову. Я розумію, що для журналістики, не знаючи мови, це не реально. Коли береш інтерв’ю потрібно відчувати людину, тому навіть якщо досконально вивчити мову, це буде дуже важко. Я зараз шукаю якусь роботу, бо грошей, яких нам дають, вистачає тільки на їжу.

Чи плануєте повертатися до України? Якщо так, то коли?

- Я дуже хочу повернутись до України. Як тільки все закінчиться, то я відразу повернусь додому. Чесно кажучи, я почала помічати, що багато жінок користуються моментом, шукають тут собі чоловіків і не планують повертатися. Вони, так би мовити, скористалися моментом. То такі хай залишаються.