11:42, 20 вересня 2022 р.

Інна Адруг про порятунок котів під час бомбардувань, літературу та «Зелену сцену»

Чернігів – місто герой, а його мешканці – справжні воїни світла та добра, кожен на своєму фронті. Сьогодні ми розкажемо історію тендітної, доброї та хороброї чернігівки Інни Адруг. Інна – велика шанувальниця літератури і кураторка різних літературних проєктів, таких як «ЛІТЕРА» та «Зелена сцена». Ще Інна обожнює котів, яких у неї вдома дванадцять, а ще й інших, яких рятувала під час облоги Чернігова рашистами. І ще Інна просто цікава і розумна співрозмовниця, яка любить Чернігів і щиро ділиться своїми емоціями.

«Я НАПИСАЛА В ФЕЙСБУЦІ, ЩО ЯКЩО ВИ ВИЇЖДЖАЄТЕ І НЕ МОЖЕТЕ ВЗЯТИ КОТА, ТО НЕ ВИКИДАЙТЕ ЙОГО, А КРАЩЕ ВІДДАЙТЕ МЕНІ»

- Інно, як ти пережила активну фазу війни в Чернігові?

- Ну та пережила якось... Я не виїжджала з Чернігова, ми це вирішили ще до війни, коли скрізь точилися ці розмови: буде чи не буде масове вторгнення і що робити, і всі думали, куди їм їхати. І ми з чоловіком подумали, що їхати нам нема куди, машини ми не маємо, зате маємо 12 котів, і як їх вивезти... ну тобто це взагалі нереально. І я тоді вирішила, що можливо, якщо щось станеться, то я буду рятувати ще котів. Це принаймні те, що я точно зможу зробити. Тобто я не була впевнена, чи зможу волонтерити, чи зможу щось інше робити. Якось щодо цього у мене не було ніяких думок, а от щодо котів була впевнена: якщо буде можливість – я рятуватиму котів. Ну, власне, так якось і вийшло трошки.

- У тебе 12 котів. Як давно вони в тебе живуть, як до тебе приходили і загалом звідки така в тебе величезна любов до котів?

- Не знаю, звідки любов до котів... Бо вони класні, ну як можна не любити котиків? Я щиро не розумію людей, які кажуть: “Ой, я по собачкам, котиків я не люблю”. Я люблю і котиків, і собачок, тільки що мені довелось обирати. Бо якщо в мене живе багато котиків, то собачку мені зась.

- Чому не один? Можна ж завести одного котика, його любити до нестями, а в тебе 12. Як так вийшло? Чому ти вирішила масштабувати свою любов до котів?

- Не те щоб я дуже вирішувала... Це ж тварини. Вони приходять туди, де вважають, що їм буде краще. І ставлять нас перед фактом. До нас так прийшло декілька тварин. Вони прийшли до нас у двір, ми живемо в приватному будинку і там завжди якийсь двіж котів. Я не знаю, чи вони сусідські, чи вони чиїсь, чи вони взагалі нічиї, і деякі приходять і залишаються. Кажуть: “Клас, нам у вас подобається, ми тут залишаємось”.

Деякі народилися в мене у дворі. Наприклад, у мене є історія, коли кішка була явно бездомна і дуже нещасна, і дуже дика. Вона ходила до нас два роки, і я тільки могла її годувати на відстані: трошки залишала і відходила, тоді вона підходила, щоб поїсти. Через два роки тільки вона вирішила, що мені можна довіряти, підійшла до мене й дозволила себе погладити. І це була просто така радість, таке відкриття у неї в очах, типу “Мур, невже мене хтось гладить?” Це було просто фантастично. І через тиждень вона народила в мене у дворі.

Тобто ось вона прийшла, вирішила, що нормально, можна і народила в мене кошенят, ну і вони стали моїми кошенятами. Ну і так само ще один раз у мене вийшло, коли ми прихистили кішечку, думали, що вона маленька. А вона виявилась просто маленького розміру і вже вагітна, тобто знову вона народила кошенят. І так от вони трошки розмножились. Ну оце така історія.

- Чи у всіх котів є імена?

- Звісно так, у всіх.

- І ти їх усі пам'ятаєш?

- Так, авжеж. Можу назвати.

- Я тобі вірю. А під час війни наскільки більше в тебе стало котів?

- Я довела до 21 кота. Тобто спочатку їх стало 20, а потім прийшла ще одна, і тут уже я вирішила, що це під зав'язочку нам точно.

- Ти брала котів у знайомих, так, на перетримку?

- Так. Це було моє рішення, я написала пошту в фейсбуці, що якщо ви виїжджаєте і не можете взяти кота, то не викидайте його, будь ласка, а краще віддайте мені. І знайомі мені писали, дзвонили ті, у яких не було можливості взяти із собою або вони сумнівалися, як він перенесе дорогу. Або це була стара кішка, у мене жила 17 років, тобто там взагалі невідомо було, чи можна її взагалі кудись рухати. І ось так вони здавали їх мені на перетримку. Одну кішку довелось визволяти із закритої квартири. Теж знайомі через знайомих зв’язалися зі мною, там теж була ціла рятувальна операція. Просто по факту я її забрала до себе, і більшість із тих котів потім. Коли уже облогу зняли і трошки все устаканилось, люди повернулися і забрали їх назад.

- А чим ти годувала котів, коли тут було капєц як? Де брала їжу?

- Тут нам якось фантастично щастило просто. По-перше, у нас був запас корму. Ми зробили запас напередодні, а потім якось, ну от чесно, щастило. Або ми зв'язалися з волонтерами, й вони нам привезли корму, або ми десь побачили, що продається, або люди, які виїжджали, мої знайомі із котами, не брали з собою корму, а віддавали мені, просто вони мені дарували. Плюс ми якось там знаходили людські консерви і якесь м'ясо, і все я ділила між людьми і котами, щоб було і тим, і тим.

- Розкажи про котячий раціон. Вони їдять що: корми, яку їжу? Чи всі їдять однаково, чи у кожного є якісь свої забаганки?

- Ну, у нас змішане харчування. Корм сухий у мене у вільному доступі, плюс натуральна їжа. Якщо зараз, то це куряче м'ясо і курячий лівер — те, що я їм купую. В сирому або вареному вигляді. А під час облоги вони їли все, що приблизно нагадувало м'ясо.

- Тобто не примхливі, розуміли?

- Ну, були, звісно, якісь нюанси, є більш примхливі, менш примхливі, але голодними не ходили точно.

- А скажи, тварини якось відчували, що коїться щось страшне? Щось змінювалось у їхній поведінці?

- Ну, якщо брати моїх котів, моїх 12, то я їх ще до того називала «коти-вояки», тому що вони круті. Вони не боялися. Тобто вони спочатку злякалися перші дні і не розуміли, що взагалі відбувається, а потім якось призвичаїлись до цього і реагували, тільки якщо бабахало там десь зовсім близько, тоді вони забігали в хату, наприклад. А так їм було, м'яко кажучи, по барабану.

А ось чужі коти, які прийшли до мене, ті взагалі були в стресі і від зміни життя, і від нових котів, і від нової домівки, і з ними було трошки важче. Мені доводилось їх адаптувати. Тобто я спочатку ізолювала їх в одному приміщенні, п’ять котів чужих, потім мені довелось їх всіх звести із собою, плюс деякі коти ж були чисто квартирними, а у нас приватний будинок. Але все одно їм доводилось ходити на вулицю, бачити там це все. Вчитися лазити по деревах, а я ходила, щоб вони нікуди не втекли, тобто таке заняття в мене було — адаптувати котів до нової реальності.

- Чоловік розділяє твою любов до котів? Чи він просто змирився?

- От усі мене питають: “Як твій чоловік?” – мій чоловік приніс декількох котів сам, на всяк випадок, тобто він абсолютно... У нього є свої улюбленці, у мене свої, але ми однаково любимо всіх наших.

- А як ти ставишся до тих мемчиків про таку собі котячу мамку?

- Ну, я так сподіваюсь, що це не зовсім про мене, бо в мене є чоловік. Я кажу, що я нетипова жінка з котиками, тому що в мене є чоловік. Але я взагалі не люблю всякі стереотипи. Якщо людина любить тварин, то це ж прекрасно. Хтось же ж має їх захищати.

- Тобто, якщо при тобі жартують про божевільну котячу мамку, ти типу ок, не ображаєшся?

- Ні. Звісно, не ображаюсь, я розумію, що це жарти, в принципі. А якщо би хтось сказав серйозно, типу «ти ненормальна», то я б уже, можливо там вела діалог. Але щось ніхто не наважується.

«ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ МЕНЕ — ЦЕ ХОБІ, ОДНЕ З НАЙБІЛЬШИХ ЗАДОВОЛЕНЬ І ЦЕ МІЙ РОЗВИТОК»

- Після трагічних подій у Чернігові в тебе щось змінилося? Ти якось змінилася?

- Так, авжеж. Думаю, що всіх нас змінили ці обставини. Я навчилася, можливо, або згадала, як це жити одним днем і не відкладати життя на потім. Тоді, під час активних бойових дій, не планувала надовго. Навіть їжу для котів. Якщо у нас сьогодні є їжа, казала, що все ок. Тобто сьогодні є — і добре, а завтра ми думаємо про завтра. І ось це життя одним днем, я думаю, дуже на мене вплинуло в тому плані, що я зрозуміла, що відкладати на колись те, що ти давно хотів — або якусь роботу, або якесь задоволення, бо це типу не на часі, то потім в тебе взагалі може не бути цього часу, правда. Тому я вирішила жити зараз.

- Ти відомий книголюб. Скажи, що для тебе література? У трьох словах.

- У трьох?

- Так, давай у трьох.

- Література для мене — це хобі, одне з найбільших задоволень і це мій розвиток.

- Чи після стресу, пов'язаного з війною, у тебе змінився темп читання чи темп сприйняття інформації?

- Так, це у всіх були проблеми з читанням. Перші тижні, звісно, не читалося нічого, крім новин. Я не знала, як з цим бути. І я тоді почала якось відновлювати своє читання. Навмисне потрошку, щодня під час тиші, коли не дуже стріляли, я намагалася читати, брала спеціально розважальну літературу, над якою не дуже треба думати, яка не дуже грузить. Тобто у мене були якісь два детективи. Я почала з Доржа Бату “Моцарт 2.0”. Я давно збиралася його прочитати, там про пригоди Моцарта в сучасному світі, у сучасному Нью-Йорку. Це цікаво, інформативно, але ненав'язливо. Але я не можу сказати, що все запам'ятала звідти. Це була перша книжка, за яку я серйозно взялася під час всіх цих подій, і все одно якісь прогалини.

Тобто я щось прочитала, а на наступний день не пам'ятаю, що там було. Були такі моменти. Але після цього моє читання врятували коти-вояки знову ж-таки. Це серія підліткового фентезі, і у нас вона була куплена вже давно, просто тому, що це коти-вояки, ось чоловік купив першу серію, шість книжок, і вони стояли довго, і тут я подумала – чого вони стоять? Підліткове фентезі як раз для такого моменту. І вони справді врятували моє читання. Перша книжка ще йшла так собі, а потім я дуже втягнулася, фентезі виявилось дуже класним: не наївним, не дуже простим і коти там описані досить-таки реалістично, і пригоди у них такі нормальні, цікаві, і інтрига є... Тобто все класно, і я втягнулася в цю серію і після цього уже почала читати як звичайно.

Інна Адруг про порятунок котів під час бомбардувань, літературу та «Зелену сцену», фото-1

- Інно, як полюбити читати?

- О, це складне питання. Якщо у людини стоїть таке завдання, тобто якщо вона усвідомлює, що вона не любить читати, але хотіла б полюбити читати, то це вже пів дороги пройдено. Тоді просто треба знайти свою книжку. Першу свою книжку, яка захопить, і далі вже все піде. А якщо людина не любить і її це не хвилює, то, мабуть, що ніяк.

- Для тебе читання — це тільки паперова книга чи інша альтернатива: аудіокниги, електронні книги ти також сприймаєш?

- От ні. Я тут такий консерватор. Я люблю читати в папері. Електронні в мене, звісно, є, буквально декілька. Ті, що не вийшло знайти в папері, я купила електронні, і читалка в мене теж, звісно, є. Але все одно якесь не те враження після читалки.

- Ти кінестетик, тобі треба відчувати.

- Так. І я дуже люблю, коли гарні видання, дуже люблю, коли і папір. І колір паперу, і на дотик папір, і ілюстрації коли є, і люблю, коли книга — це комплексне видання, не тільки текст, а от щоб усе в ній склалося. Є декілька видавництв, які працюють над цим дуже ретельно. І це завжди просто радість — тримати в руках таке видання.

- А скільки книг у твоїй бібліотеці?

- Ой, я не знаю, не рахувала

- Ти даєш читати книги?

- Теж складне питання, бо я даю, а потім з боєм їх забираю назад. Часто бувало таке.

- Твої топ-три книги світової літератури, які ти рекомендуєш для ознайомлення кожному сучасному українцю.

- Я дуже люблю латиноамериканську літературу, тому я всім раджу Габріеля Гарсіа Маркеса, ну, наприклад, “Сто років самотності”. Але він викликає дуже неоднозначні відчуття. Є люди, які його шалено люблять і шалено ненавидять Тому хоча б для того, щоб визначитись, чи ви його ненавидите, чи любите, треба прочитати цей роман. І ще я поважаю американську літературу ХХ століття, вона як протилежність латиноамериканській, вона досить проста, але чиста, ясна. І тут, наприклад, хай це буде Бредбері “Кульбабове вино”. Це така найкраща літня книжка, як на мене, і вона класно розкриває і суть американської літератури, і легкий чистий стиль написання.

- Якщо в сучасній українській літературі людина повний профан, як почати знайомитися з письменниками?

- Ну це, звісно, також залежить від уподобань людини, тому що багато хто, наприклад, починає знайомитися з українською літературою з Люко Дашвар і потім не йде далї цієї проблематики. А у Люко Дашвар проблематика — це українське село і всілякі інтриги, шось таке на базі села, знаєш, таке схоже на серіали. І якщо починати з цього, то може виникнути хибне враження, що українська література знову не пішла далі села. Бо є цей момент, що всім здається з класичної літератури, що це село, журба, але це насправді ж не так.

Якщо є бажання познайомитись з літературою, то, може, спочатку краще почитати Валер'яна Підмогильного? Це не сучасна проза, це 30-ті роки, але це ось класна міська столична література, вишукана. Підмогильний — що завгодно, можна почати з “Міста”.

А якщо сучасна, то тут є багато авторів, кожен працює в своєму жанрі. Мені, наприклад, подобається Дорж Бату, хоча він живе в Америці давно. Але він позиціонується як український письменник і пише українською мовою. У нього вийшло декілька книжок: “Франческа”, точно ви знаєте про “Франческу”, два томи, і ось той самий “Моцарт 2.0”, і зараз вишла ще “Коко 2.0”. Тобто це такий напівфантастичний жанр... Коко це Коко Шанель. Тобто то Моцарт в сучасному Нью_йорку і Коко Шанель у сучасному Нью-Йорку. Напівфантастична, напівпригодницька, дотепна, легка з легкою мовою, яку легко осягнути.

Якщо ви бажаєте познайомитись із чимось таким суто українським, то зараз мій улюблений автор — Сергій Осока. Я вважаю, що це український магічний реалізм. Тобто у нього є два плани оповідань. Він пише коротку прозу, і це дуже пронизлива коротка проза. Два плани: або прості, як есеї, про життя... Тобто можна сказати, що це “Кульбабове вино”, тільки на українських реаліях. Хлопчик у селі, який народився на Полтавщині, дід, баба, село, всі знайомі, літо, дитинство і всі його враження.

- От ти зараз описуєш, що мені “Зачарована Десна” Довженка. Це саме й у мене перед очима...

- Можливо. Сергій Осока дуже класний. Тобто ці оповідання в нього дуже прості, такі сонячні, і кожен там знайде щось про себе, якщо у нього було дитинство в селі, бабуся в селі. А інший пласт оповідань – це магічний реалізм. Це фольклор український з дрібкою магії якоїсь. Якісь незрозумілі історії, щось відбувається, ну таке неясно що, але дуже цікаво. Тобто це ті тексти, які треба розгадувати, це треба лізти у фольклор, треба читати ключові слова, ключові речення, щоб розгадати всю історію, що ж там насправді відбулося. І у нього є свій особистий стиль, і він також дуже впізнаваний і дуже класний. От я люблю, коли у письменників є впізнаваний стиль. Коли вони не пишуть історію просто так, щоб було зрозуміло, що відбувається, а щоб з перших речень ти впізнав автора.

- Якби в тебе була така нагода — повечеряти з одним із письменників, будь-яким. Можливо, хтось, хто жив багато років тому. От просто таке чарівне бажання. Треба обрати письменника і сходити з ним на вечерю. Хто б це був?

- Це легко. Якщо з нашими, то це ще можливо влаштувати, я думаю. А якщо з тими, хто жив раніше, то я б дуже воліла зустрітися з Хуліо Кортасаром. Це мій, можливо, найулюбленіший письменник із Латинської Америки, ось із ним просто поспілкуватися, це було б круто.

«ЦЕ ТАКИЙ ВЕЛИКИЙ ШМАТ ЖИТТЯ, Я ЩАСЛИВА, ЩО ТУДИ ПОТРАПИЛА, БАГАТО ЧОГО БУЛО ЗРОБЛЕНО, Я НАВІТЬ ПОЧАЛА ПИСАТИ САМЕ ЗАВДЯКИ “ЗЕЛЕНІЙ СЦЕНІ” І “ЛІТЕРІ”»

- Ти кураторка багатьох творчих проєктів: “Зелена сцена”, “Літера”. Що для тебе фестивалі? Робити, брати участь у таких творчих штуках — що це для тебе?

- Фестивалі — це літо, спілкування, радість і наповненість життя. Завжди це дуже радісні події. Завжди дуже класно, коли приїжджають нові люди, коли вони знайомляться з містом, коли з цими людьми знайомиться наше місто, наші люди, ось коли відбувається це спілкування не на високій сцені, а ось, поряд. Коли можна поставити запитання, отримати відповіді, запросити письменника на каву. Або музиканта. Сфотографуватися разом, послухати музику прямо тут... Це от класно, люблю я це.

- А були якісь круті історії під час твого фестивального життя? Такі, прям, смішні чи, можливо, якісь зашкварні?

- Зашкварних, слава богу, не було. Я якось пильную ці моменти, щоб не було такого. А ось класні... Найкласніша історія – це про приїзд Юрія Іздрика на мій день народження. Просто так вийшло, що у нас був фестивальний день у мій день народження, і саме тоді ми запросили Іздрика, і він там зі сцени мене вітав і казав: “Де іменинниця? Вона що, забухала? Ану, погукайте мені іменинницю!” Якось так вийшло, що ми святкували всією «Зеленою сценою». Це було фантастично. Фантастичні відчуття у мене після цього дня залишились.

- Як ти вважаєш, проєкт “Зелена сцена” повернеться знову в Чернігів? І що для тебе “Зелена сцена”?

- “Зелена сцена” для мене — це такий великий шмат життя, я дуже щаслива, що туди потрапила, тому що багато чого було зроблено, і це дуже вплинуло і на моє особисте життя. І професійне, і творче. Я, наприклад, почала писати саме завдяки “Зеленій сцені”, завдяки “Літері” у тому числі. Але я не впевнена, що він повернеться, тому що, мені здається, війна якось обнулила це все. І якщо й повернеться, то в іншому форматі. Я думаю, що ми не зможемо відмовитись повністю від фестивалю, але найпевніше, що саме такого формату вже не буде.

- Ти із самого початку на “Зеленій сцені”?

- Ні, я десь року з третього. Я спочатку займалася ярмарком майстрів, потім продавала сувеніри в наметі від “Зеленої сцени”, потім допомагала організовувати “Літеру”. А потім стала, власне, організаторкою “Літери”.

- Як вважаєш, після трагічних подій чи змінились чернігівці?

- Так, авжеж. Я думаю, всі змінилися. Мені дуже подобаються позитивні зміни. Які відбулись. Негативні, мабуть, відбулися теж, але я їх не знаю. А позитивні — це те, що чернігівці стали більш згуртованими і більш добрими, можливо. Більше бажання допомагати іншим. От воно як було під час воєнних дій активних, під час облоги, коли люди просто таки чимось ділилися, можна було попросити що завгодно і хто завгодно міг тобі просто так це дати, то зараз, можливо, це вже непотрібно, але мене захоплюють люди, які допомагають розбирати завали в тій же Бобровиці, Новоселівці, Киїнці, усі ці волонтери “Бо можемо” і схожі групи, коли люди просто хочуть робити щось для інших самі по собі, і цих людей стало набагато більше. Вони були раніше, у нас були волонтери, волонтерські активності, акції, але зараз їх набагато більше. Зараз кожен хоче чимось долучитися до допомоги іншим, і це круто.

- Як ти допомагаєш країні, Чернігову: донати… яку форму допомоги ти для себе обрала?

- Ну, я погано допомагаю.

- Чому ти так вважаєш?

- Ми всі думаємо, що ми робимо недостатньо. Донати, звісно, авжеж. До того ж я намагаюся долучитись там до якихсь зборів. Цього року я робила прикраси для збору на “Валькірію”, тобто отакі акції, коли ти щось робиш і продаєш. Або аукціони творчі. Зробив якусь річ, продав її на аукціоні, і всі гроші перерахував на якусь конкретну волонтерську ініціативу. Мій чоловік їздить допомагати ось цим волонтерам, які розбирають завали. Ну і так, і донати також. Поки що все.

- А ти ставиш собі якусь суму, яку ти можеш задонатити на місяць? Новий пункт у витратах українців — донати. Чи так: відчуваєш поклик душі — відправляєш.

- Так, у мене це стихійно. Коли хтось зі знайомих просить на щось таке термінове, або те, що відгук в душі у мене викликає, або ось такі постійні ініціативи. Ми досі збираємо на “Валькірію”. Намагаюся допомагати, докладати, коли з'являються якісь гроші.

- Де в тебе в Чернігові місце сили, якщо таке є?

- Дорога на Київ біля Катеринки. Там, де зараз стоять лавочки, там, де видно: ось так ти стоїш і дивишся на трасу. Це ще зі студентських років. Ми приходили туди з подружкою, сиділи на траві, на самому схилі, ось там було таке наше найулюбленіше місце. Я туди зараз теж час від часу ходжу просто постояти кілька хвилин, подивитись і йти далі.Спілкувалась Катерина Агієнко Відео Антон Сорока