Відвертий і вражаючий спогад-сповідь захисника Чернігова, який потрапив під обстріл і втратив ногу

Майже репортаж. Цей допис на сторінці чернігівця Юрія Вєткіна з’явився 14 вересня. Зі згоди автора розміщуємо його без скорочень і редагування, аби кожен читач і кожна читачка ще раз відчули та усвідомили, якою ціною за завдяки кому вистояв наш рідний Чернігів у лютому-березні 2022-го. Низько вклоняємося нашим захисникам і захисницям!

Якісь обривки свідомості. Вибух. Падіння. Кров.

Нога. Вона поруч. Під пахвою. У моєму берці.

Дуже липка кров. Треба дістати джгут. Не можу відчепити руки від залишків ноги. Кров фонтаном б’є.

- Саня, ось джут, допоможи!

Роздроблені кістки на залишках ноги «гуляють» під пальцями, як олівці у стакані.

Воронка поруч. Метрів в п’яти. Уся біла від згорілого пороху та попелу.

Якісь обличчя. Перелякані. Співчуваючі. Злі.

Ці свої. А ці інші.

Але теж свої.

Бо усі поруч.

Перелякана жінка виходить з сусіднього двору, дивиться, закриває рот хусткою. Щоб жах не вилетів назовні.

Солодке НІЩО окутує мене своєю пуховою, теплою, ковдрою.

Тихо.

Тепло. Наче в утробі матері. НІЩО не заважає. Немає звуків, відчуттів, війни, вибухів, танків…

НІЩО.

- Юра, не спати! Юра, ти чуєш мене!

Хтось відкидає з мене затишну ковдру НІЩО.

- Чую.

Відповідаю, щоб знов укритись в солодке НІЩО.

Хто вони? Звідки знають моє ім’я?

Жетон. На ньому все, навіть група крові.

Я відчуваю, що ми їдемо.

Мені цікаво, чи у відчиненому багажнику «копійки», чи як везли поранених та вбитих з Новоселівки? Щоб не забруднити салон. У мене також бовтаються ноги на вибоїнах? Чи лише одна. Так ось вона, друга. Лежить зі мною на грудях.

« Мы пришьем ему новые ножки и он опять побежит по дорожке».

Тягуче солодке НІЩО, з якого мене вириває чиїсь голос:

- Юра, не спать! Говори зі мною.

- Ти звідки? Не чую?

- З Чернігова.

- З тероборони?

Я відчуваю, що посміхаюсь. Це довго пояснювати, а солодке НІЩО таке спокійне, тихе, ласкаве, розслаблююче. Дійсно, на мені ані броніка, ані форми. Цивільний одяг. Камуфляж поліції.

« Хорошо тому живется…»

Приходить хтось ще. Тремтячий жіночий голос. Щось питає.

- З Бобровиці?

Приймальне? Чи вже операційна?

- Ось його документи.

Мене щупають. Починають розрізати одяг. Спочатку брюки. Вони мокрі та липкі.

- Перша. Позитивна.

Щось колють. Напевно «наркоту» - обезболку.

Навіщо, я норм.

- Юра! Ти чуєш мене?

Вже жіночий голос. Ласкавий, але вимогливий. Напевно медична сестра.

- Чую.

- Ти молодець, Юра. Все буде нормально.

Я знаю, сестро. Лікарі витягнуть.

Вони янголи.

Ви усі янголи. З вами також спокійно, як з мамою, як і з солодким НІЩО.

«Купила мама коника…»

- Як ти, Юра? Тримаєшся?

- Я норм.

Знімають берці. Це американські берці. Мені видали їх у 2015-му, коли ми приїхали зі Слов’янська на першу ротацію. Я в них ходив усі зими.

У голові засів епізод з фільму «Они сражались за Родину», коли Бондарчуку роблять ампутацію, під неприємний, дзвенячій фон тьмяної лампочки.

«Лекарь, штаны пори, не жалко. А сапоги не трогай, не разрешаю!»

А де другий берць?

Залишився на ТІЙ нозі. Мою ногу не забули?

А мій АК? Його примотував джгутом до ноги Саня.

До залишку ноги? Мені його потрібно здати. Щоб не пропав? Номер я десь фотографував на всяк випадок. Може знайдуть?

Щось знов колють. Кудись везуть.

Щось кажуть.

НІЩО та ЩОСЬ.

НІЩО та ЩОСЬ.

Де я ? Там чи там?

Темрява.

ЩОСЬ чую.

Хтось розмовляє.

Шепіт. Жіночий голос.

Шепіт медсестри. Вона розповідає в особах.

- А той, тикає - Оце що? - Ще один уламок. В інший нозі.

- Капец, представляєш? - … дивиться, каже, це вже мертва тканина, вже не приживиться…

- Видалити, - той каже, - Ріж швидше. Як-небудь.

А лікар як закричав на них: «Я сам знаю, як робити!»

У нього й так дуже високий рівень ампутації. М’язи потрібно зберегти. Як він протезуватись буде?

- Це той? Цивільний? Судинний?

І ще один голос. Мабуть, одна розповідає інший.

Їх двоє. На медичному посту.

Бачу тільки світло настільної лампи.

- Так. Роман Володимирович. Наш каже: «Часу немає. Втратимо. Крові багато лишився». А цей лікар знов як закричить: «А пішли усі звідси! Я все сам зроблю! Навушники в вуха вдів. Музику запустив на всю катушку…»

- Слухай, молодець лікар… з яйцями.

Невже це про мене. Я оглядаюся. Навкруги пусті ліжка. Кахель на стінах.

Операційна? Реанімація?

Хтось схиляється наді мною. Медична маска. Добрі сіро-блакитні очі, наче крила янгола.

- О дивись прикинувся. Як ви, Юрій Іванович?

- Норм.

- Нічого не болить? Може обезболочку?

- Краще текілки.

- О, дивись, соображает.

Ще одні очі. Карі. З променями зморшок. Усміхається.

- З головою порядок.

- Треба покликати лікаря.

Я посміхаюсь їм теж. Їх очі такі різноманітні - добрі, чисті, замучені, сяючі. Мені добре. Навіщо мені лікар?

Я норм. Живий.

Що він мені ще скаже?

Що нема?

Та то я вже і сам рукою перевірив.

Може розкаже, як там наші?

* * *

Хто такий Юрій Вєткін? Служив в ЗСУ. Спочатку - в Чернігівському залізничному полку на Кругу (до 2008 року), потім у 2015 році – в 95-й десантно-штурмовій, а зараз - у 1-й танковій Сіверській бригаді.

Ногу втратив, захищаючи мікрорайон Бобровиця. Під час зачистки Бобровиці від рашиських ДРГ попав під танковий обстріл. Остання освіта – «Практичний психолог».

У вільний час - блогер, сценарист. Короткометражний фільм «Інтерв'ю» за його сценарієм став лауреатом Канського фестивалю.

28 березня 2022-го на човні по річці Десна був переправлений на «Велику Землю». Зараз перебуває у Мюнхені, куди його запросили друзі. «Чекаю на нову ногу))) Все дуже повільно», - написав нам у відповідь. Вочевидь, мова йде про протезування. Чекаємо на вас вдома, шановний Юрій Іванович!