ONUKA Ната Жижченко: "Часто в Чернігові ловлю оце відчуття, що я сама собі заздрю"

Сьогодні Ната Жижченко – більше відома в Україні як ONUKA – ідейна натхненниця та солістка однойменного гурту, частенько буває в Чернігові. По-перше, вона звідси родом. По-друге, тут зберігся дерев’яний будиночок її бабусі й дідуся (це видатний майстер музичних інструментів Олександр Шльончик). По-третє, Ната бере активну участь у роботі благодійного фонду «Це моє місто» (назва звучить як рядок з її пісні), що допомагає і військовим, і цивільним. Всі кошти від благодійних виступів гурту ONUKA йдуть в цей фонд. Тож про все це сьогодні й поговоримо. Розмова змістовна, відверта і цікава.

«НЕ ОЧІКУВАЛА, ЩО МИ НАСТІЛЬКИ БУДЕМО ЄДИНІ»

- Дуже близька ваша теза, коли ви казали в багатьох інтерв’ю про наше покоління Тік-ток, про Інстаграм цінності, кліпове мислення. Як Ви думаєте, що ми можемо з цим робити, як балансувати, прививати нормальні цінності?

- Мені здається, що в Україні взагалі контекст війни сам розставив всі крапки над "І". Я думаю і відчуваю, що цінності дуже змінилися, мені здається, що зараз всі ці так звані Інстаграм і Тік-ток можливо і працюють на нас, на нашу перемогу. Зараз війна абсолютно іншого покоління, і такі платформи допомагають розповсюджувати інформацію про героїв, про трагічні події. Мені здається, що зараз це так віртуозно працює на нас, тому можливо я частково свої слова беру назад. І я можливо така наївна в рожевих окулярах, але я вірю, що молодь трохи змінилась. Навіть не те щоби молодь змінилася, змінились самі цінності.

Коли почалася повномасштабна війна в лютому, я не очікувала, що це покоління взагалі здатне до опору, до такого потужного тилу, яким він виявився. І наскільки, виявляється, я помилялася. Я не очікувала, що ми настільки будемо єдині, причому, міні здається, молоде покоління тут більш вкладає, більш робить і більше волонтерить, ніж, наприклад, те покоління, на яке я могла теоретично розраховувати в своїй голові. Звичайно, все залежить від людей, а не від віку, але все одно, мені здається, я була здивована тим, що побачила.

- Де Ви зустріли 24 лютого?

- Вдома в Київській області, ми живемо під Киевом. Так цікаво, що всі ці новини, які були напередодні, я відкидала повністю, я скептично до цього ставилась. Коли мені хтось з родичів казав про цю так звану тривожну валізку, у мене просто був реально тремер, який наступав. І я настільки все це хейтила, що не буде цього, не буде, і коли вже все почалось, спочатку подумала, що це салют. Потім я подумала, що це грім, взяла телефон, щоб подивитися на прогноз погоди. Дивлюсь спочатку в вікно, але типу ясно, і думаю так, напевно третій варіант – війна.

І це настільки дивно, що ми всі були в передчутті, розуміли ситуацію, але до останнього не вірили. Я маю дуже розвинуту інтуїцію, але все одно не вірила, що буде війна. Ми прокинулися через гучний звук, ми бачили вибухи прямо з вікна. Це була військова частина, я так розумію, знищена. Женя (чоловік Нати Євген Філатов – музикант і музичний продюсер – авт.) ще вийшов на балкон це зняти. І потім така німа пауза… І з цього, напевно, стартувала нова історія літочислення не України, а й світу.

- Коли і як Ви евакуювались, виїжджали?

- Ми виїхли через тиждень на Західну Україну. Але, тут інтуіція моя була дійсно права, що нікуди не требо було їхати. Це була дуже важка подорож з малим – 54 години в одну сторону з ночівлями десь просто не зрозуміло де на підлозі. З істериками малого, тому що він був ще меншим, йому навіть 2 років тоді не було. Це була якась ланцюгова реакція паніки.

Ми вирішили їхати на машині, хоча б у цьому було рішення більш-менш свідоме. Але ми доїхали до Трускавця, і там звичайно мені було дуже зле, тому що ти Бог зна де, ти не знаеш, що буде далі. Женя виїжджати не може, і ясно, що я без нього не поїду. Хоча ми з малим могли поїхати на машині, я одразу сказала – ні, і слава Богу, що мене ніхто не вмовляв. Ми залишились в пансіонаті, і це був реально як день Бабака: від цих жахливих новин щодня ставало гірше, гірше, гірше…

Мені так погано було напевно тільки в юності в останній раз. Ця тривожна нота, вона настільки розкручена, що я навіть плакати, якщо чесно, не могла. От просто якась така ситуація беспорадна і такий біль за все, що відбувається. І головне, що батьки залишились в Києві, нас розʼєднали мости, а брат взагалі з родиною з сином залишились – це Макарівський район, там, де все також почалось. В них вирубило звʼязок, і от я розумію, що скоріш за все я їх більше не побачу… Це був якийсь такий емоційний тупик-парліч. І ще ця їдальня, ну, такий супер сюррелістичний сінематографічний день жахливий, в якому ти просто мрієш прокинутись. Було невиносимо, і я не розуміла, навіщо ми там сидимо.

Звичайно ми там робили виступи, з бомбосховища робили виходи з міжнародними журналістами, тому що тільки там ловив вай-фай. В якийсь момент ми зрозуміли, що треба повертатись, кинули машину, сіли на потяг із собакою, із малим. Це ще був березень, коли не відвели ще війська з Київської, Чернігівської області, тобто в принципі ми не знали про Бучу ще тоді.

Я от ніколи не забуду, в мене ще був День народження якраз. Ми приїхали, і наступного дня були три чи пʼять днів комендантської години по Києву і області. Не було жодної машини, хоча ми живемо біля траси, просто такий вакуум. Ми сидимо, всі наші цілі, вони теж вирвалися з тієї окупації, реально тиша, і ці церковні дзвони замість сигналу тривоги, а в лісах чутно, як артилерія тренується наша. І це відчуття я точно не забуду, оскільки навіть через те, що тут є небезпека, все одно ти більш відчував себе живим.

Вдома звісно ми почали волонтерити, перевезли студію і почали записувати виступи, завдяки яким збирали одразу великі донати. І коли ти починаєш діяти, щось робити і проживати цей момент тут, тоді мені і всій моїй родині ставало легше.

Я не уявляю, як взагалі відчувають себе люди, які поїхали, якщо вони з типовим складом ментальності, як у мене. Це просто горе напевно для людини. Це для мене був урок, що треба слухати свою інтуіцію.

- Мені моя інтуіція сказала, ні, ти маєш лишитися, ти маєш пройти весь цей шлях. Але у мене не було ніколи тих відчуттів, які ви описали. Тому що кожен день я розуміла, ага, треба там дістати води, їжі і допомогти бабусям в домі. І я настільки була ніби ввімкнена, здавалося, що я сплю чи це якась гра. Ти себе щипаєш і не прокидаєшся. Це відчувалось, як якась гра, настільки швидко організм адаптувався.

- Ну я тільки хотіла про це сказати, що організм адаптується обсолютно, до всього призвичаюється, і ти просто вже сприймаєш цей контекст. Якби тоді, коли Арестович казав про два-три тижні, нам сказали, що це як мінімум сім місяців, просто повісились би. Чесно, я навіть не памʼятаю зараз життя, коли цього не було. Можливо дійсно українці настільки ментально інша нація, в якої кармічно є це проживання і здобування, і ми можемо інші народи вчити цьому. Здобування своєї незалежності, свого життя, свого майбуття, свого добробуту, своєї злагоди, своєї наснаги.

- А Ви вірите в астрологію і всякі такі штуки?

- Я точно вірю в потойбічні якісь штуки, вірю також в якісь знаки. Є люди, які просто щось знають звідкілясь, в це я вірю стовідсотково.

Ми знімали нещодавно роботу документальну «Запал», вірніше, ми знімали рік тому, але випустили ось тільки зараз. Це експедиція етнографічна. І коли я зараз подивилась цей матеріал вже з призмою подій, які відбулися, майже у кожного героя, кожної вишивальниці, кожної бабусі, яка співає, от було якесь передчуття війни. І цікаво, що ніхто з глядачів навіть не здогадався, що це знято до війни, тому що відчувається, ніби ми їздили зараз, але це було в жовтні чи вересні минулого року.

ФОТО: Михайло Андрієць

«АЙТИШНИК, ВИШИВАЛЬНИЦЯ, ДИЗАЙНЕРКА, КОЛИ Я ПОЧУЛА, ЯК ВОНИ СПІВАЮТЬ ОЦЕ БАГАТОГОЛОССЯ, ПРИЧОМУ ЧЕРНІГІВСЬКЕ, ЦЕ МЕНЕ ВРАЗИЛО ПРОСТО ТОТАЛЬНО»

- Я про цей проєкт теж хотіла поговорити. Коли я була підлітком, ще були дідусь і бабуся, які на святах співали пісні, а мене чомусь, не знаю, через силу буремного такого юнацтва це бісило. Я вважала, що якось ви псуєте застілля оцими піснями, що всі вони сумні. А вже потім, аналізуючи, зрозуміла, що це все наша історія, яка закарбована в цих піснях.

- Круто, що це так працює, але тут я з вами не дуже згоджусь. Так, дійсно, якщо згадати літературу, яку ми вивчали в школі, оця панщина, це постійне митарство, ці злидні, це голодомор, тобто трагізм суцільний і пісні дуже часто дійсно також були сумні, були про страждання.

Але є таке поняття – побутовий спів, до речі, я про це дізналась в Чернігові. Це коли ти робиш якусь справу і співаєш собі не для того, щоб красиво показати свій голос, а щоб супроводжувати свій побут співом. Ти ніби виговорюєшся, це реально замість психолога, чому раніше збиралися там в пʼятницю бабусі і 3-4 години співали. Це реально, по-перше, як медитація, а по-друге, як проговорювання проблеми, яка з тобою рефлексує, яку ти відчуваєш. І Віра у Чернігові (керівниця «Співочої майстерні» Віра Сиворакша, - авт.) якраз цим і займається. До неї ходять айтишник, вишивальниця, дизайнерка, люди взагалі без музичної освіти. Коли я почула, як вони співають, оце багатоголосся, причому Чернігівське, це мене вразило просто тотально, якщо чесно.

І там цей хлопець є, якому 17 чи 18 років, він настільки безпосередній і настільки класна людина нового покоління. І в мене в голові в принципі не поєднується, що айтішник у 2022 році просто для себе співає якусь супер архаїчну чернігівську пісню із села Слабин, пісню, в якій навіть більшість слів втратили зміст. Тобто це працює, і круто як би це вводилось більше в побут. По-перше, це зберігання культури, а по-друге, це дійсно профілактика будь-яких розладів психічних, ну, на такому первинному рівні, але все одно це реально цікаво.

- Коли Ви заснували фонд «Моє місто»?

- Взагалі його не я заснувала, а волонтери тут в Чернігові. Олексанр Пузьков – це один з головних засновників, він зі своїми друзями запросив мене бути амбасадором фонду, і назвали його «Це моє місто», нібито як рядок з пісні. Спочатку я мала просто про них розказувати і бути своєрідним публічним обличчям цього фонду, а так вийшло, що ми почали реально співпрацювати. Те, до чого розрісся цей фонд, це дійсно круто, наскільки цей фонд вже зробив і досі робить багато. Ми зараз всі наші концерти проводимо конкретно з цим фондом, тому що ми знаємо, довіряємо, ми вже цю механіку налагодили. Все від наших виступів якраз до цього фонду переходить, і вже там свої цілі, своя мета, я точно знаю, що вони точно знають, що потрібно, що первинне, що другорядне і так далі.

- Як Ви змогли зібратися і поїхати в тур, чи було це для Вас важко?

- Було це дуже незвично, тупо як перший раз. Ми зібрали музикантів, поряд в будинку облаштували таку репетиційну базу просто серед свинарника. Це просто смішно, поряд реально свинарник, там розводять свиней, ми облаштували таку студію, в якій все там і пройшли цю програму. Як ми все це переробляли з Женею, на кухні репетирували… І ми зібрали на антидронову рушницю, потім ще на якийсь блок, це дуже великий результат, на машину з першого дня, потім на якийсь бус. І ці charityтури можуть більше охопити, можуть більше розказати.

Сама дорога в ті тури дуже була виснажлива, особливо на початку. Реально на концертах було відчуття, що ми граємо як останній раз, і я бачила, що кожен музикант віддається навіть не на 100%, а більше. Ми уже протурили дуже багато, 8 років жили реально на гастролях, а тут ніби реально все з нуля. Я бачила, що мої музиканти на сцені присутні більше, ніж їх тіло може в себе вмістити, тобто це така енергія, яка виходила, це вперше таке відчуття. І люди це відчували. Я раніше хвилювалась, як сприймуть, чи скільки людей збереться, ну завжди такі думки артиста абсолютно нормальні. Але тут взагалі були, по-перше всі аншлаги, по-друге, ти розумієш, що змінилось взагалі все.

З музичної точки зору було прекрасно, тільки ти розумієш, що треба відразу після виступу бігти до телефону і перевіряти чи вдома все в порядку. Тому що це різниця в часі, це американський тур, і саме відчуття, що наприклад, в Київській області щось прилетить додому, а ти за океаном, блін, виступаєш, оце неможливо було прийняти. Але і до цього ми адаптувалися, призвичаїтися можна до всього, і дійсно, ті тури емоційно нас витягували. Ми розуміли, що та діяльність культурного фронту не в донатах, які збираються, хоча там дійсно такі відчутні суми є, а робота про нагадування – вона більш вагома навіть, ніж ці донати.

- Як Ви змінились, як особистісь після цих подій?

- Я нещодавно цікаву таку фразу сама собі придумала, що для багатьох людей повністю змінився світ, і їм прийшлося підлаштовуватися під цей новий світ. А в мене таке відчуття, що нарешті світ підлаштувався під мене, тому що мені було фігово, яrщо чесно, жити все життя. Психічно в мене дисонувало життя від звичайної людини, не про творчість чи артистизм, а просто про життя людини, про її цінності, про психіку, скажімо так. Я завжди знаходилась в деякому дисонансі з нормальним світом.

І от нарешті мені тепер стало комфортно жити психологічно, тому що моїй тривозі напевно є виправдання, тому що у всіх є якийсь біль, і напевно всі відчувають певні точки, якими ми можемо відчути один одного. Я з багатьма людьми, з багатьма артистами спілкувалася, вони теж нарешті зараз можуть нормально жити, оскільки вони дійсно живуть нарешті в консенсусі зі світом і своєю тривогою. Розділяють оті свої відчуття, що тривога ця не безпідставна, що тобі ніхто уже не скаже, що це за фігня. І всі ці люди змогли знайти себе в новій цій волонтерській військовій чи в гуманітарній діяльності, а багато хто взагалі змінив своє призначення.

Я розумію, що також частково знайшла своє призначення, тому що вся ця діяльність з майстернею, з бажанням відновити і зробити тут етно простір з лекторієм – це було все в голові, але я не розуміла, чи це взагалі потрібно в Чернігові.

- Чи були в цей час якісь нові твори, пісні чи приходила муза?

- Ми зараз пишемо новий альбом, і справа в тому, що в моїй музиці про війну було багато творів і пісень, а повторюватись вже про те, що було сказано з 14-го ще року, не бачу сенсу. Зараз пишу лише про пост воєнний світ і про переможне, тому що позитивна нота цих подій, вона також є. І про наш цей дух теж, ми реально незламні. Толком я не знаю, але думаю, що можливо в цьому році. Я нікуди не поспішаю, я не бачу цих дедлайнів, які мене інколи, як творчу людину, викручують, і я не женуся за тим, щоби видати щось обовʼязково зараз. Але робота іде, і всьому буде свій час.

«КОЛИ ЯК НЕ ЗАРАЗ НАМ ВІДНОВЛЮВАТИ ТЕ, ДО ЧОГО МИ ЧЕРЕЗ ТАКІ СУМНІ ПОДІЇ ПРИЙШЛИ»

- Давайте поговоримо про Чернігів. Ви ж садибу почали відновлювати ще раніше, правда? Коли Ви остаточно для себе вирішили, що будете відновлювати садибу і хочете жити в Чернігові?

- Жити я хотіла в Чернігові давно, але ну не було якоїсь такої ноти, чому, коли і так далі. Але коли я зрозуміла, що бабуся згасає, і в неї розпочалась деменція, якимось чином вона один раз мене викликала на розмову. Каже: «Наталочка, я помру, а Ви продасте будинок?». І я відповіла: «Ба, Ви що, ми ніколи не продамо, я тобі обіцяю, що поки я жива, цей будинок нікому не перейде.»

Я починала продумувати, це було років 5 тому, як би я тут все переробила, щоб тут можна було жити. Там не було води, ясно, що будинок старого типу взагалі 1904 року, і можна уявити його стан, він дерев’яний.

24 березня 2021 року ми почали реставрацію, я добре це памʼятаю. Було бажання зробити одну частину будинку для життя, а майстерню залишити і від початку хотіли робити там музей. Сформувалась ідея, щоб це був такий простір, в якому є етнографічний напрямок, де молодь може себе проявляти по різному. Це можуть бути майстер класи, творчі зустрічі онлайн, офлайн, лекції, творчі вечори.

Я хочу почати хоча б з виготовлення сопілок, креслення дідуся залишилися. Хочу, щоб тут були навчальні курси для дітей, що хочуть навчатися деревообробній справі. Ми будемо пробувати дивитися, що працює, що потрібно, можливо розростатися, можливо згортатися.

Ми розуміємо, що тут у мене справ і у Жені більш ніж в Києві у 10 разів. Ми приїжджаємо, я не встигаю все: проводити зйомки, інтерв’ю, які тут відбуваються. Я відчуваю, що будинок колись жив дуже таким енергійним життям, тут бувало до 70 людей, реально тут постійно були хори, якісь музиканти, тут лунала музика і завжди було повно люду, сміху. І в моїй голові все починає знову розпускатися. Я думаю, і будинок це відчуває, і думаю, що бабуся і дідусь радіють там десь, бачучи, що знов починає тут все квітнути.

Я думаю, що це має сенс: коли як не зараз нам відновлювати те, до чого ми через такі сумні події прийшли. Дуже сумно, що саме контекст війни змусив нарешті звернутися до свого коріння, до глибини, тому що саме воно нас підживлює. Мені здається, що це нас може втримати в пост воєнний період на плаву, тому що треба буде самим вкладати в культуру і в етно культуру в першу чергу. Бажання путіна знищити Україну – це скоріше з бажання знищити українську культуру. Якщо ми бачимо, що відбувалося в XIX і XX сторіччі, це ж просто репресія українського мистецтва, поезії, музики. Але не вдалося, хоча було знищено просто безліч діамантів. Зараз відбувається те саме.

- Що вам не подобається в Чернігові?

- Ну? все ж я ідеалізую в голові це місто, проїжджаючи центром цими прекрасними вуличками, які чисті, вилизані, прекрасні. Але, поїздивши по окраїнах, я побачила, що вже не все так ідеально, як було в мене в голові насамперед. Відбудовувати нам ще багато. Я щодо саме цих деревʼяних будиночків, які є в Чернігові і тільки в Чернігові. Я про деревʼяне мереживо, яке, слава Богу, трохи починає відроджуватися. Але все одно багато будинків в занедбаному стані, в такому ремонті, коли сайдингом фасадну частину закривають – це виглядає просто кітчево… Якби цей весь деревʼяний фонд відновити так, це було б просто незрівнянно красиво. Так, це дорого, це довго, але цим треба займатися. Я думаю, що є куди розвиватися, і та база вже є, і вона – вже величезний скарб.

«ЯКЩО ЧЕСНО, ТО ТАК, Я ВВАЖАЮ, ЩО ВСІ РОСІЯНИ ВИНУВАТІ, ПРОСТО В РІЗНОМУ СТУПЕНІ»

- Ви казали про психологічне здоров’я та інформаційну гігієну. Чи застосовуєте Ви її якось для себе обмеження, лімітуєте, як у Вас це відбувається?

- Я не маю деяких соцмереж уже давно, і у мене немає Facebook, TikTok, Twitter. Я маю тільки Instagramчерез те, що це реально єдиний звʼязок комунікацій між мною і незнайомиим людьми, це єдина мережа, яку я веду самостійно. В Telegram я підписана лише на один канал, від якого я дізнаюся про всі новини. Звісно, я дивлюсь і потокове відео з експертами, але це також дуже вибірково. Я намагаюсь звичайний екранний час зменшувати. Не скажу, що у мене є залежність від телефону, скоріше є залежність від робочих переписок, які також стають своєрідним екранним часом вже, але мені здається, що з цим я досить достойно борюсь.

На прикладі сина я розумію наскільки легко підсісти на YouTube і просто свайпати якийсь контент. Я хоча би можу це відфільтровувати, а він ні.

- А він дивиться мультики чи блоги якісь на YouTube?

- Ні, він ще для блогів малий. Українського контенту небагато, але він є класний. Це «Ладанки-ладанки», це «З любовʼю до дітей», там своєрідні навчальні відео про тварин, про предмети, ну, короче, більш-менш просвітницька діяльність. І якщо до війни був ще синій трактор то зараз звичайно все просто повністю блоковано.

Але я намагаюсь також звісно йому все це звісно максимально зменшувати, і от життя в Чернігові напевно допомагає, оскільки є сад, оскільки є вулиця, є багато чим зайнятися в тій же майстерні, ніж тупо сидіти перед монітором, чого я дуже боюся і максимально хочу позбутися.

- Є зараз якесь явище чи теза, яка вас бісить і реально може вивести з себе, спровокувати дискутувати про неї і відстоювати свою точку зору?

- Та ні, мені здається, я уже не так пірнаю глибоко у якісь дуалістичні моменти або не дозволяю цьому проникати в себе. Я настільки відсікаю все, що мені не підходить, і навіть туди не наближаюсь.

- Добре, наприклад. Хороших руських не існує, взагалі, всіх далеко за кораблем, все руське мистецтво, всю культуру, музику, літературу – всього позбуваємось. Радикальні погляди чи слушні?

- Я розумію, що у цьому є причина дійсно, і мені здається, це ще покаже час. І зараз поки що досить складно на 100 відсотків сказати, що от саме це так. В мене дійсно до всього цього російського є величезний хейт, причому я не спілкуюсь зі своїми родичами зі своїми двоюрідними братом і сестрою спочатку війни абсолютно. Тобто от просто їх не має більше, скажімо так.

У мене є друзі в росії, які підтримують Україну, ходять на мітинги попадали в автозаки від початку, але я навіть з ними не можу нормально спілкуватися. Мала такий відвертий діалог, коли один з них питає: «Ну що ти думаєш, я такий же винуватий?» Я кажу: «Якщо чесно, то так, я вважаю, що всі росіяни винуваті, просто в різному ступені.» Це ось те, як я відчуваю зараз. Можливо час покаже все по-іншому, але щоб він показав по-іншому, це має бути така проведена з того боку робота, на яку я чесно не сподіваюся.

«ДОВГІ СТОСУНКИ – ЦЕ СКЛАДНІШЕ, НІЖ КАР’ЄРА, ЦЕ СКЛАДНІШЕ, НІЖ УСПІШНА ПІДПРИЄМНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ, СКЛАДНІШЕ, НІЖ БУДЬ ЩО»

- Хочу перейти в такий особистий блок. Ви давно у стосунках з вашим чоловіком. Як Ви вважаєте, чи є якийсь рецепт класних відносин? Чи був той момент, коли Ви зрозуміли, що Женя це ваша людина, з якою Ви будете разом?

- Я скажу що довгі стосунки – це дуже важко. Це складніше, ніж карʼєра 100 відсотків, це складніше, ніж успішна підприємницька діяльність, більш, ніж будь що. Це тема дуалістична, це тема з двох боків. Якщо ти по карʼєрі сам за все відповідаєш, сам набираєш команду, сам звільняєш, сам приймаєш рішення, то тут це робота двох людей, двох сердець, двох психік. І кожен має свої кризи: і сумісні, і міжособистісні, і особисті. Звичайно, бути разом і працювати разом над стосунками – це велика праця, це велика мудрість, це велика відповідальність. А коли зʼявляються діти, то це потроюється. А коли ти ще разом працюєш, то це в зовсім космічному степені, здається мені, надзвичайному.

За цим величезна робота стоїть сумісна, і за цим є моменти щастя, є моменти відчаю, є моменти образи, є моменти болю, є моменти суспільного і свідомого досвіду. І оцей досвід напевно і є відповіддю на те, коли ти розумієш, що це твоя людина.

Коли ти проходиш дуже важкі етапи, є така ідіома «друг познаётся в беде», а закінчення – «а жена в бедности». Таких дуже сильних поневірянь ми уже пройшли досить багато і досить достойно. І рецепту точно не має, тому шо всі люди різні. Є якісь кейси, які підходять саме Вам. Для когось це сімейна терапія, для когось там листи один одному, для когось це довгі діалоги. Просто жити як метелики, не маючи ніяких перешкод, такого не буває, і не працювати над цими перешкодами також не вийде, оскільки нашарування розчарувань дає за собою агресію, все одно щось нашароване вибухає. І якщо це вчасно не пропрацьовувати, так не будуть працювати взагалі ні стосунки, ні шлюб, ні гармонія. Тобто звучить все складно, на практиці складно, але це можливо і це того варто.

- Коли Ви стали працювати разом стало легше чи стало складніше?

- Я вже не памʼятаю нас, коли ми разом не працювали. Оскільки ми, коли познайомилися, то все одно були якісь колаборації, було творче життя. Ми працюємо разом в студії і не працюємо на сцені лише зараз через військові, форс-мажорні події. Якби я ще їздила на гастролі з Женею постійно, напевно це б ускладнювало сімейне життя. Тому що у нього є також своя діяльність величезна, більша ніж моя, в нього є своя група, є також свої гастролі. І це добре, що це ми в студії працюємо разом, але потім кожен має свої певні гастролі, свої зустрічі, і таким чином ми і працюємо разом, і працюємо окремо. Якби вся робота була сумісна, то було би сто відсотків важче.

- Можете назвати три місця де Вам в Чернігові комфортно, можливо десь смачно, можливо десь круто естетично, крім вашого будинку звісно?

- Мені дуже подобається старий Чернігів з деревʼяною забудовою. Це там, де вулиця Коцюбинського, наприклад. Зараз це все виглядає, якщо чесно, не так, як в моїй свідомості в дитинстві. Але, там, певні закутки на Фабричній, на Островського, якісь такі місця, де я в дитинстві ходила з дідусем, з бабусею. І я коли зараз зустрічаю ці будинки, у мене просто такий флешбек. Це круто, що ці будівлі ще є.

Також, звичайно, мені подобається центр і ця алея, яка йде від площі до Поштампту, так мені там спокійно і затишно. Ще мені дуже подобається вулиця Коцюбинського, там взагалі якась така казкова атмосфера, взагалі поза часом. І коли туди приходжу, купую каву, йду і просто кайфую від того, що я ось тут зараз знаходжусь, і сама собі заздрю. Я дуже часто у Чернігові ловлю оце відчуття, що я сама собі заздрю. І мені хочеться, щоб всі знали, блін, наскільки тут круто. У мене є друзі, які можуть це оцінити так само, як і я, які також люблять старовину.

Загалом мені подобається в Чернігові оцей старовинний центр напевно тому, що я тут часто гуляла в дитинстві з дідусем і бабусею. Також Єлецький монастир, оця вулиця нижче, де знаходиться медовий магазин. Ще нещодавно їздила на Лісковицьке озеро, де колись в дитинстві купалася, це прекрасні спогади.

«Підготовку матеріалу здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації грантового проєкту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів».

Спілкувалася Катерина Агієнко
Автор проєкту: Вікторя Сидорова
Фото і відео: Михайло Андрієць