Отець Пьотр Врублєвскі: «Ми молилися всі разом – і парафіяни, і наші сусіди»

Отець Пьотр Врублєвскі – настоятель римо-католицької парафії Зіслання Святого Духа в Чернігові. Він поляк. І в перші години чи дні повномасштабного вторгнення міг би повернуться додому, до Польщі. Але вирішив залишитися. І під час облоги нашого міста, під час обстрілів рашистів разом з прихожанами та жителями сусідніх будинків жив при храмі. Вважає, що витримати ці випробування нам усім допомогла згуртованість і, звісно, молитва. Про це й ведемо розмову з панотцем за кілька тижнів до католицького Різдва. Тому перше питання буде саме про це свято.

«Кожне Різдво переживаю в серці»

- Отче, як вважаєте, чи варто святкувати Різдво в країні, яка ще воює?

- Гадаю, Різдво нам, християнам, відзначити треба. Можливо, зараз ще більше Воно нам потрібне. Христос народився також у дуже неспокійний час, однак для людей, які Його прийняли, Він став початком зміни життя на краще. Можемо подивитись хоча би на Йосифа та Марію, чи трьох царів, які прийшли до вертепу. Не забуваймо, що крім тілесних і суспільних обов’язків і справ, ми маємо також і душу. Про неї також нам треба турбуватися.

- Як тоді нам готуватися до цього дня, як його відзначати?

- Кожен з нас має собі відповісти особисто. Я думаю, що кожна відповідь, якщо йде від серця, є правильною. Це схоже на те питання, яке виникало під час активних бойових дій: чи виїжджати, чи лишатися в місті? Кожен житель Чернігова приймав своє рішення, і ніхто не може його ззовні оцінювати. Кожне рішення було правильним.

Можливо, є сенс проводити свята більш спокійно і скромно, можливо, святкувати без алкоголю і дорогих продуктів, а зекономлені гроші передати на армію чи потребуючим.

Особливо важливим є родинний характер цього свята. Я для себе більше зрозумів, як важливо, коли поруч є люди, які мені важливі, родина та справжні друзі. Хочу, щоб ці люди були поруч також і в ці свята. Коли ми разом, так насправді набагато легше переживати важкі моменти, а, власне, зараз такий час.

Напевно, кожна родина має свої традиції святкування. Спробуймо, готуючись до Свят, більше часу бути разом. Разом прибирати, прикрасити ялинку, готовити страви на Святий Вечір. Для нас у Римо-католицькій церкві це є дуже важливим. Кожного року звертаю на це увагу парафіян. Особливо це важливе для дітей. Побудьмо трішки більше часу в храмі. Для віруючої людини Бог дає натхнення, а святиня є дуже добрим місцем, щоб зустрітися та почути Бога.

- Чи буде це Різдво особливим для вас і чому?

- Кожне Різдво намагаюся пережити не тільки за столом, але і в своєму серці. Відчуваю так: чим ближче ти Бога, тим ближче до самого себе і глибше можеш зрозуміти себе. Тому, надіюся, цьогорічне Свято буде для мене особливе. Зрозумів, що для мене є важливе. Всі щоденні справи, обов’язки та праця, як показала війна, не завжди аж так важливі. Триває переоцінка. А вашим читачам бажаю, щоб в цьогорічні Свята ми стали ближче до Бога та одне до одного!

«Ніхто не був готовий»

- Отче, а тепер хочу запитати, як греко-католицька громада пережила час облоги Чернігова. Ми готували подібні матеріали з представниками інших конфесій. Чи ви очікували на такий розвиток подій, чи були готові до війни, робили якісь запаси?

- Пригадую, коли парафіяни між собою почали обговорювати тему можливої війни, я казав жартома: не переживайте, якщо що, прийдете до мене, тут є підвал. Але ніколи не думав, що це може статися насправді. Коли 24 лютого вранці мені зателефонували, я не міг повірити, що почалася війна. Почав шукати інформацію в інтернеті. Вранці ми завжди маємо молитву в каплиці, і вже перед цією молитвою, десь о сьомій, до нас прийшла перша сім’я – чоловік, дружина і четверо дітей, які живуть поблизу. Вони були в паніці, не знали, що робити.

- А ви вже знали, що робити?

- Щиро кажучи, я теж був розгублений. Але як настоятель мав приймати якісь рішення, подбати про тих, хто до нас прийшов. Пам’ятаю, що вже в перший день ми обговорювали, де спати: в підвалі чи в приміщеннях на першому поверсі. Наші парафіяни тримали зв’язок, передавали одне одному, що в костьолі є місце, що можна тут знайти прихисток. І до нас почали приходити люди з навколишніх багатоповерхівок. Там є підвали, але вони не пристосовані для перебування жителів.

- Чи можна порахувати хоч приблизно, скільки тоді чернігівців знайшли прихисток у цьому храмі?

- Весь час кількість людей змінювалася, хтось виїжджав, хтось приходив. Гадаю, що найбільша кількість одночасно - десь до 100 осіб. Постійно проживали десь 50-70 жінок, дітей і деякі чоловіки. Дехто приходив тільки на ніч. Ніхто не був готовий до такої ситуації, але помаленьку вчилися. У перші дні ми визначили обов’язки – хто що й коли робить. Адже маємо на кухні тільки одну плиту, а приготувати треба для 50-60 осіб. Мали визначити черговість. Слава Богу, був газ. Слава Богу, була вода.

- Яким був ваш розпорядок дня під час облоги Чернігова?

- Це залежало від обстрілів. Деякі люди ходили за покупками, хтось приносів їжу з домівки. Також важливим моментом була молитва в храмі. Спочатку ми трохи поділились: у підвалах монастиря ночували наші парафіяни, а в галереях-переходах – не парафіяни. Під час обстрілів зранку і ввечері ми молилися в нашій частині. І я задавав собі питання: чи варто нам як римо-католикам нав'язувати свій спосіб молитви та виходити до тих людей, які живуть при храмі? Але потім подумав, що вони також потребують якоїсь духовної підтримки. Запрошували усіх до спільної молитви. Людей це заспокоювало, тож далі здебільшого ми молилися усі разом.

«Боюся, але залишуся»

- Які слова підтримки тоді були найбільш ефективні, помічні?

- Гадаю, що важливі були не так слова, як сама присутність. Наприклад, коли було морально дуже складно, я попросту грав з дітьми, діти завжди мають таку позитивну енергію, що це давало сили, відволікало. Ми всіх спеціально намагалися залучати до роботи, бо це також відволікає. Допомагали й атмосфера спільноти, молитва.

- У той час, коли тисячі українців виїжджали до Польщі, ви, поляк, залишилися в Чернігові. Що вас утримало?

- Мабуть, десь у середині березня я почав міркувати, чи є сенс залишатися в місті. Бо деякі отці та, звичайно, мама та рідні просили виїжджати. Телефонний зв’язок був дуже поганий, і я намагався хоча раз на день подзвонити мамі. Звісно, не розповідав, що все погано. Якось до нас прийшов хлопець з територіальної оборони, католик, потрібні були якісь ліки, продукти. І я у нього спитав, що робити: лишатися в місті чи виїжджати? Він сказав – виїжджайте, якщо що, завжди можна повернутися. На той момент у нас в храмі була вода, і багато людей приходили щодня по воду.

- Так, я кілька разів проходила чи проїжджала повз цей храм, тож бачила черги.

- Були продукти, гуманітарна допомога, жили люди в храмі… Я вагався. З одного боку, хочеться врятувати своє життя. А з іншого, – я пастир, це моє покликання. Було зрозуміло, що не всі зможуть виїхати. Парафіяни мають рідних, батьків, як же вони виїдуть? І от, після розмови з хлопцем з тероборони, ми з другим отцем вирішили, що будемо виїжджати. Я цю інформацію передав своєму настоятелю та єпископу. Єпископ попросив взяти деякі парафіяльні речі, документи. І я почав збирати сумки - свою та парафіяльну. І якщо зі своєю сумкою впорався швидко, то коли почав збирати парафіяльні речі, то заплакав. Подумав: ну, як так? Тут же лишаються люди. В серці відчував, що заради цього я став священиком. Пішов до нашої каплички і сказав Господу: бачиш, я боюсь, але не можу виїхати. І пішов з цим рішенням до другого отця, сказав: ти їдь, але я не можу. Він запропонував почекати ще 2-3 дні. А далі Господь дав нам відповідь – 23 березня вже не було мосту.

«Війна знімає всі маски»

- Зрозуміло, ви були змушені залишитися. Цікаво, а чи була у вас якась комунікація з іншими храмами, з іншими священиками в Чернігові?

- Так, ми підтримували зв’язок з отцем Романом, настоятелем Катерининської церкви, і отцем Романом з греко-католицької громади. Ми домовилися зробити щось спільне – спільну молитву. І нам вдалося три рази зустрітися: один раз - на молитву в Катерининському храмі, один раз - у нас, і раз у греко-католиків. Спілкування між нами було.

- Дійсно, отець Роман з Катерининки розповідав, як ви там молилися, то навколо якщо не кулі свистіли, то снаряди розривалися. А неподалік храму греко-католиків падали авіабомби та були влучання в багатоповерхівки. Загинуло багато цивільних. Вічна їм пам'ять! На щастя, сам храм не постраждав.

- У ті дні мене вражало, наскільки Чернігів був згуртований. Згуртувалися і наші парафіяни. Не скажу, що було легко. Виникали й деякі конфліктні ситуації. Адже у такі моменти, як війна, спадають усі маски. Ми стаємо такими, які ми є насправді. Люди дуже одне одному допомагали. Звичайно, були й інші випадки… Але місто трималося разом. Цю б єдність нам зберігати й надалі.

- Отче, війна ще не закінчилася. Яку духовну пораду ви би дали чернігівцям та всім українцям, аби достойно пережити цей час?

- На моє переконання, яке під час облоги міста укріпилося, – все-таки Господь є. Ми стали свідками багатьох чудес. Ми стали свідками сили молитви. Так, шкода, звісно, залишати цей світ, маючи попереду певні перспективи, мрії, бажання. Але після цього земного життя є інше. Тож мені хотілося б сказати: не варто боятися, адже Господь є.

- Щиро дякую за цю розмову! І, користуючись нагодою, хочу передати вашим рідним і друзям у Польщі щирі вітання з Різдвом і доземний уклін за допомогу Україні та українцям у цей страшний час. Ми насправді зараз стаємо ближчі одне одному і ближчі до Бога. Дякую!

Підготувала Вероніка Приходько, фото автора